Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ВІДДІЛИТИ ЗЕРНА ВІД ПОЛОВИ

Намагаючись не стояти осторонь культурно-мистецьких подій в Україні, відвідуючи виставки, художні салони, галереї і до певної міри самому беручи участь у цих процесах, хотілося б викласти свої міркування щодо оцінки тих тенденцій, які панують нині в українській образотворчості

Знайомство з поглядами на ці проблеми у творах великих мислителів і сповідувачів українства Євгена Маланюка, Дмитра Донцова, Миколи Міхновського наштовхує на певні аналогії в культурно-мистецьких традиціях нашої доби. Матеріали їхніх творів дають нам порівняльну картину подій 20 - 30-х років минулого століття. Гонитва за західним модернізмом, сповідування наївно-щирого снобізму – все це вже було. Так званий авангард початку ХХ століття намагався опанувати духовним простором України. Створювалися нові товариства, групи, школи, течії, більшість яких, не вписуючись у національні орієнтири, осідала певними реліктами у приватних збірках та музеях, створивши своєрідний паноптикум. Серед цього розмаїття вирізнялися хіба що постаті Малевича, Кандінського, Талліна, Єрмілова. І якщо школа Бойчуків була переконана у  правоті своїх світоглядних настанов і торувала шлях на традиціях народної творчості, візантійському та староукраїнському іконописі, якщо такі, як Іван Падалка стали знаменом доби і українського традиціоналізму в образотворчості, за що й заплатили своїм життям, то переважна більшість ортодоксів войовничого авангарду насаджувала профанацію не тільки високоморальності у мистецтві з його функцією духовного санатора соціуму, а й нехтувала загальноприйнятими людськими цінностями, такими, як релігія, інститут державності, сім’ї: “Долой Пушкіна с корабля соврємєнності!”, “Расстрєляєм Растреллі!”, “Долой стид!”. Одне слово - “крой, Ванька, бога нєт!”. Ці лозунги проголошували новоспечені жерці культури, цього разу - пролетарської.

Поховавши рудименти комуністичної доби з її соцреалізмом, скинувши кайдани заідеологізованості в мистецтві, нова доба переживає зміну і поколінь, і морально-етичних цінностей. Відійшли у минуле співці “Взятія Зімнєго”, “Леніна в Разлівє”, “Прийому в комсомол”… На зміну їм у мистецтво увірвалися сп’янілі від вітру свободи нові апологети постмодернізму. І знову, як колись, ламаються канони, пилюкою забуття покриваються здобутки мистецької майстерності. Ілюзія доступності й удаваної простоти провокує на вхід до храму мистецтва відвертих дилетантів. Нехтується ідея традиціоналізму і консерватизму, а відтак народності у мистецтві. Натомість маємо саморекламу. Уміння пролізти в будь-яку інформаційну шпарину і задекларуватися стали популярними чинниками в звоюванні мистецького Олімпу. Засоби інформації оголошують неперевершених геніїв.

Пригадується недавнє відвідування виставки у спілчанській залі Києва, де на одній чималих розмірів картині – мабуть, віником, а не пензлем - зображено дві оголені жіночі сідниці з присохлими мушлями на них... Під картиною – табличка з назвою “Хортиця”! Глум, цинізм і несмак у повному наборі. Епатаж, сірість, клоунада з претензією на новаторство оселилися у спорожнілих виставкових залах, виходять за межі країни, освоюють базарний простір зарубіжжя, незрідка знаходячи там “щирих” покровителів цього жанру, які заохочують творців такого штибу, не щкодуючи “зелених” з пухлого гаманця.

У загальносоціальному аспекті якась незрима сила замінює духовні цінності на матеріалізацію і примітив прагнень. Золотий доларовий зашморг затягується на шиї спантеличеного люду. Як тут не пригадати рядки з поеми Бориса Олійника:

Нас осміють сучасні плазуни,
Що на іменні Неньки-України
Взяли бариш і, скинувши личини,
Допродують на ринках сатани
Ошуканий народ, його святині
Новітнім хазяям із чужини.

Мистецький снобізм і сповідництво елітарності у мистецтві створюють у культурі моду. “Сегодня их бог – Ван-Гог, а следующий сезон – Сезан”, - висміював це явище поет-трибун В.Маяковський.

Автор цих рядків не хотів би бути зарахованим до апологетів закріпаченості мистецьких течій та догматизму. Однак не все нове має право на звання високого мистецтва. Поганому і недолугому зручніше заховатися саме в удаваній новизні, тоді як справжня, щира новизна полягає якраз у постійності (можна сказати, в консерватизмі) здорових традицій.

Слова Л.Бетховена “Музика повинна викресати вогонь з людських сердець” я поставив би наріжним каменем у будь-якому мистецькому аспекті. Т.Шевченко мудро примітив і пророчо застерігав від панівних у його часі певних ідей просвітництва з їхніми мріями про єдність людських цивілізацій, у яких ознаки національної самобутності розмиваються, а з часом зникають. Він критично ставився до гегельянства, яке йшло з Європи, поступово набуваючи рис майбутнього комуністичного маніфесту. А тому його слова “в своїй хаті своя й правда”, “німець каже, ви моголи...” та ін. і нині асоціативно спрацьовують, як заклик до традиційності і неповторності. І те, що сьогодні нарешті ми маємо таку політичну силу, як Консервативна партія, програмні настанови якої обґрунтовують консерватизм як життєздатну основу національного духу, для художника може бути світоглядним імперативом щодо змісту і форми творчості.

Що ж породжує духовну стагнацію? Хто провадить неоголошену війну, посягаючи на всепланетарність українства, насаджуючи космополітизм і бездуховність у культурному просторі великої давньої землі? Хто вивішує ярлики у мистецтві, визначаючи у ньому валютний курс напрямів, коли автор заохочується не за заглиблення в таїни мистецької майстерності, а за сенсаційне штукарство і скороминущу славу? Чому відбувається маргіналізація сфер людського духу? Це і занепад книговидавництва, і вмираючий кінематограф, і наше телебачення з його каналізаційними каналами від Суркіса Медведчука, Пінчука, Роднянського, Лаудера. Це й, зрештою, наша образотворчість. Не треба великого розуму, аби дістатися до витоків цих бредоносних джерел. Відомо, що розвиток духовної культури тісно пов’язаний з економічним станом суспільства. Історичні колапси, суспільні потрясіння буттєво-сутнісних основ супроводжуються такими негативними проявами, як духовний занепад, зневір’я, зростання злочинності, релігійний розкол, поява нетрадиційних мистецьких орієнтацій, «цілителів», лжепророків та ін.

Україна, виборсавшись з-під уламків імперського гуртожитку, перетворилася на ласий об’єкт геополітичних уподобань. Ущент пограбована, економічно залежна внаслідок діяльності (чи бездіяльності), по суті, антиукраїнської влади, вона стала заручницею зденаціоналізованих скоробагатьків, новоявлених олігархів здебільшого юдейського походження, дії яких скеровані і на власне непомірне збагачення, і на задоволення потреб транснаціональних корпорацій і, зрештою, на підтримання глобалізаційних процесів. Знеосіблення, денаціоналізація, “єдіноязичіє”, “єдінопонятіє”, уніфікація від грошових одиниць до національних пріоритетів набувають небезпечного розвою. Геніально продумана химера глобалізму окреслюється в реальних формах.

Та годі здіймати лемент. Маємо знати, що духовність нації, гармонійний розвиток її культури стоять і стоятимуть на заваді вбраної начебто у привабливі шати ідеї глобалізму. Здорові традиції роблять народ непереможним. До того ж гріє душу наявність здорових творчих сил в Україні, що є свідченням невмирущості “безперервної нитки традицій” в образотворчості. Це послідовники справжнього новаторства. Приклад – Феодосій Гуменюк, виставка якого недавно відбулася у МАУП.

Невизнання пріоритетів національного самовияву у творчості художника спрямовує його на хибний шлях космополітизму, а його роботи прирікає на забуття. Ось чому нині бачиться такою важливою грунтовна і посутня розмова про становище культурно-мистецького життя в Україні, про те, що є справжнім національним рухом, і про те, що є невластивим для українського світогляду – мети і сенсу творчості.

Микола СКАЧКО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com