ЩО В ІМЕНІ ТВОЇМ…

І досі в центрі Києва бовваніє пам’ятник більшовицькому директорові, на чийому сумлінні мільйони людських жертв. Чому його ще не знесли? Кому він гріє душу?

Оцим маргіналам з КПУ, які навіть на безлюдному острові закликали б у бій «за власть советов?» Тим більше, що жодної мистецької цінності пам’ятник не має. Це четверта копія улюбленця Сталіна скульптора Меркулова, зроблена 1938 року. Москва його поставила одразу по війні з написом: «При єдиній дії пролетарів великоросійських та українських -- вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути мови». На топономічній карті Києва про совєтські часи нагадує ще багато назв. На жаль, не так швидко, як цього хотілося б, вони зникають.

Своєрідним соціальним барометром є робота комісії з питань найменувань та пам’ятних знаків столичної адміністрації. Запропоновані киянами імена історичних осіб безпомилково засвідчують, кого нині хочуть пам’ятати, а кого забути. Оскільки нові вулиці з’являються нечасто, то перейменовувати доводиться ті, що є.

Уже багато років у ній працює геодезист та історик, співавтор «Короткого топономічного довідника» про Київ, одна з укладачів історичного довідника «Вулиці Києва» Лідія Пономаренко. У 1959-60 роках мені довелося зіткнутися з такою проблемою: щоб перенести на виконаний мною план підземні комунікації, потрібно було ознайомитися зі старими планами. На них я побачила назви вулиць до 1917 року. Це мене зацікавило, я почала шукати в бібліотеках топонімічні довідники, де було б вказано подвійні назви вулиць. Їх там не було. Тож довелося досліджувати архіви, простежуючи за назвами вулиць аж від часів середньовіччя. Я помітила, що старих історичних назв у Києві залишилося дуже мало.

-- А за якою прикметою тоді «нарекоша» вулицю?

-- Якщо там оселився Іван - вона ставала Іванівською. Якщо вела вулиця до храму -- це можна прочитати в документах ХVII - ХVIIІ століть, -- то її називали «та, що веде до Костянтинівської церкви». Мене, приміром, здивувала одна назва - Чорна Грязь. Це Поділ, частини нинішньої Флорівської і Мирної (якої вже нема) вулиць. Виявляється, під час дощів і танення снігу тут текли потоки багна аж до Подолу.

На карті міста є гідроніми, яким кілька тисяч років, вони перейшли на назви вулиць. Це Клов -- Кловське урочище, Кловський палац. У Німеччині теж є це слово, що означає «клекотливий струмок». Це наша Почайна. А в Пущі Водиці є невеличка річка Катор, Катур, Катурка. Цей гідронім трапляється і на Балканах, і в Іспанії. Недавно наша комісія назвала вулицю біля Позняків - Урлівська, бо на карті ХVIIІ століття в цій місцевості вказано піщаний вал і написано «Урлівград». А другу вулицю назвали Срібнокільською, її походження сягає князівських часів. Чому цю місцевість нарекли Срібним Колом? Чи то вода така прозора була, чи то князівські лодії причалювали біля срібного кола. А народ наш дуже кмітливий. Якось мені довелося почути таку розмову. Одна жінка запитала, чому так названо вулицю, то їй відповіли: «Є руда кілька, а це срібна».

На Вигурівщині є кілька назв, які дійшли до нас через місцеві перекази. Як ось: Лісківська -  місцевість, де невеличкий лісок оточує населений пункт; Градинська (бо градина) -- поле біля осель.

-- А звідки назва Вигурівщина?

-- У ХVII столітті цю місцевість дали королівському збирачеві податків у Києві Станіславу Вигурі.

-- Поряд - Троєщина. Яка етимологія цього слова?

-- Ну, не від Трої, як дехто вважає. Ця земля належала Троїцькому «больничному» монастиреві, що біля Києво-Печерської лаври.

-- Лідіє Антонівно! А коли Київ сформувався як місто?

-- У середньовіччі, тоді було злито три частини -- Поділ, Печерськ і Верхнє місто. Вулиці планувалися за певною системою. І це неправда, як дехто стверджує, що Поділ забудовувався хаотично. Було враховано мікрорельєф вулиці, її обороноздатність. Дороги пролягали між церквами, а також вели до виходу з міста.

Фіксувати назви вулиць почали не так давно. До 1830 року переважно побутували народні назви. Місто ділили не тільки на вулиці, а й на квартали – «кути» (кілька таких назв збереглося на Борщагівці). І тільки у 30-х роках ХIХ століття генерал-губернатор Києва отримав наказ з Петербурга скласти друкований план міста (до цього був рукописний), де було б зазначено вулиці. До цієї роботи залучили землемірів і поліцейських. Перша постанова передбачала впорядковування вулиць Подолу, офіційно затверджувала назву «Хрещатик». Тоді ж з’явилася площа Хрещатик ( раніше - Козине болото). Після масового перейменування вулиць у старому Києві знесли вали, знищили нашу старовину, бо так захотіли петербурзькі архітектори і проектувальники, щоб забудувати місто прямими вулицями.

За дослідженнями архітекторів, Верхній Київ теж не безсистемно забудовували: він мав центр, від якого радіально розходилися вулиці. За цим принципом, як вважає московський архітектор Красовський, забудовувалася Москва. Ось таке запозичення. Тоді ж уперше було названо вулиці на честь князів -- Святослава, Ігоря, Ольги.  1869 року з’явилася Царська площа, Миколаївська, Єлизаветинська, Катерининська вулиці. Назви їх затверджували в Петербурзі.

-- Аж так…

-- Авжеж. Деякі плани підписував сам цар, без його відома не можна було нічого в Києві робити.

-- Лідіє Антонівно! Що перейменували до 1917 року?

-- Оту Чорну Грязь. Коли її забрукували і забудували одноповерховими кам’яницями, то назвали Мирною. До початку ХХ століття після виходу повісті О.Купріна «Яма» на прохання мешканців Ямської було змінено назву вулиці, що «славилася» будинками  розпусти. Люди просили назвати її на честь Жуковського, але за рішенням Міської думи вона стала Батиєвою.

-- Які топонімічні назви нагадують нам про княжі часи?

-- Не всіх їх розшифрували. Ось, приміром, Бусова гора. Дехто вважає, що це південна околиця Звіринецького підвищення,  внизу було Бусове поле (на Печерську в районі вулиці Кіквідзе). Бусова гора - це Лиса або Дівич-гора. Їх в Україні багато. Лисими їх називали тому, що вони внизу зелені, а верхівка гола, бо навесні там здійснювали обряди на честь богині Лелі.

-- Ось біля Витачіва поблизу Трипілля є теж Дівич-гора. Звідти проглядається чудовий краєвид і справді верхівка не заліснена.

Назва походить від імені Буса (Бооса), що ототожнюється з ім’ям вождя східних слов’ян, племені антів Божа. Про нього згадує готський історик Йордан. Ім’я Бус, як вважають дослідники, було відоме авторові «Слова о полку Ігоревім», який згадує «врем’я Бусове». Від цього імені походять назви гори Бусовиці і річки Бусловка. Є ще вулиця Бусловська в Печерському районі.

Науковий співробітник Інститут мовознавства НАНУ Ірина Залізняк припускає, що це могло бути капище язичницького бога, якому поклонялися наші предки. В українській мові досі зберігалося слово «бусінець» на означення дрібного дощу, який сіється восени.

Є ще дуже цікава давня назва - Святошин. За однією з версій, назва цієї історичної місцевості походить від імені Чернігівського князя Святослава, який володів землями Борщагівки, а потім став ченцем Миколою Святошею у Києво-Печерській лаврі.

Це Західні ворота Києва, що сягали Святошинського лісового масиву. На мій погляд, назва Святошин має трактування. Уперше вона згадується 1619 року. У грамоті польського короля Сигізмунда ІІІ вказано межу земель, якими мають право користуватися київські міщани. Вона проходить «через дубраву до Святошина». Коли я почала детально досліджувати цей топонім, то виявилося, що в цій місцевості було колись озеро Святець, майже до кінця ХХ століття був хутір, пізніше селище Святецьке, яке перейменували на Жовтневе.

Святошин відомий за середньовіччя як Святий ліс, а за доби Великого князівства Литовського як «земля свєнцицька», «борок Святошинський».

Існує легенда, пов’язана з назвою Батиєва гора (у Залізничному районі): начебто під час монголо-татарської навали 1240 року тут стояло шатро хана Батия. На карті Києва 1837 року є назва Батієві могили або кургани. Проте якщо проаналізувати ті відомості, що стосуються перебування Батия в Києві, як і куди він йшов, то під цією горою він не зупинявся. Частина його війська переправилася біля річки Либідь. Сам Батий ішов Печерськом і побережжям Дніпра, так званим Іванівським шляхом. Він починався від сучасної площі Слави, тягнувся нинішніми вулицями Інститутській та Січневого повстання і через Козине болото. До речі, там було озеро, бо коли наприкінці ХІХ століття тут копали фундамент під споруду міської думи, то на глибині знайшли озерний пісок.

-- Лідіє Антонівно! А на честь якого Івана названо шлях і гору?

-- У ХІХ столітті знайдено печеру між сучасним Дніпровським узвозом і Лаврою. У ній були земляні лежаки, а на стіні напис: «Аз есмь Иван грешный». Очевидно, цього ченця пам’ятали і шанували, бо назва Іванівського шляху трапляється в документах ХVІІІ століття.

Загалом до 1917 року з’явилося мало назв вулиць. Однак коли почалася більшовицька «заваруха», то назви вулиць виникали і щезали, як і ті вожді, що зненацька ставали ворогами народу. Так, у березні 1919 року влада оголосила в газетах про перейменування низки вулиць. А оскільки так звану революцію робило кілька партій, серед яких і єврейська, то їхні представники пропонували увічнити своїх людей. 23 березня 1919 року вулиця Васильківська стала Красноармійською або Червоноармійською, тобто одразу було зроблено топонімічну помилку, бо географічні назви перекладати не можна. Вулиця Фундуклеївська -- «Освобожденного труда», потім Леніна. Відтак з’явилися вулиці К. Маркса, К. Лібкнехта, Р. Люксембург, Воровського, Урицького. А назва вулиці Горвиця виникала то в одному місці, то в іншому. Це був більшовик, який підбурював арсенальців під час Січневого повстання, а сам сховався. Його втопили монархісти. Взагалі більшовицька лихоманка перейменовувати вулиці знеособлювала Київ. Крім того, що більшовики прибрали до рук владу, вони почали знищувати своїх соратників. Так спочатку були вулиці Троцького, Мироновича.

--А хто такий Миронович?

-- Це середньої ланки партійний керівник, він очолював якусь єврейську організацію. Згодом ці назви щезли, з’явилися нові – суцільний шарварок! Однак цікаво ось що. Якщо переглянути газети й особливо архівні документи, постанови міськради, то впадає у вічі, що кияни не сприймали нових назв. Тому 1927 року з’явився циркуляр (він зберігся): якщо хтось з чиновників в офіційному листуванні вживатиме старі назви, його притягнуть до адміністративної відповідальності. Того ж року з’явилася друга постанова -- писати на табличках великими літерами нові назви, під ними -- маленькими старі. Найбільше завдали шкоди київській топоніміці прізвища у родовому відмінку: замість Суворовська -- Сувора, імені Леніна -- Леніна.

-- До речі, скільки ж у Києві було вулиць Леніна?

-- Більше десяти.

-- А Сталіна?

-- Тільки площа, нині Європейська. З’явилася того часу ще й така тенденція: до війни почалася масова забудова вулиць на околицях, їх нумерували: Нова-1, Нова-2 та ін. Бувало й так, що по сусідству першою з’являлася 11. І це теж вносило плутанину. А ось під час Другої світової війни газета «Українське слово» вживала тільки старі назви. Ті, що перейменували німці, кияни не вживали.

Та найбільшого удару по топоніміці міста завдали в 50-х роках. Коли виростали хрущовки, виникло понад 1000 нових вулиць. Одним «залпом»  1952 року перейменували 238 вулиць, а  1955-го -- 753. Очевидно, таке завдання було не під силу чиновникам, тож вони взяли адміністративний довідник Радянського Союзу і штампували назви. Їх логіку збагнути неможливо.

-- Є Полярна, Магнітогорська…

-- Астраханська, Іртишська та інші безглуздя.

--Три вулиці Димитрова, кілька Ульянових. Чому комісія не ухвалює рішення про їхнє перейменування?

-- Є ще кілька вулиць Леніна. І цей список можна продовжити. Щоб їх перейменувати, потрібна ініціатива міської влади, а її якраз і немає. Назви вулиць Січових Стрільців, Велика Васильківська, Голосіївський проспект, Антоновича вже прижилися серед киян, однак їх не затверджено на місцевому рівні. А що стосується подвійних назв, то виникають абсурдні ситуації. Наприклад, вулицю Євгена Федорова (полярника) перейменували на Івана Федорова (першодрукаря). Були дві вулиці Михайла та Юрія Коцюбинського. Тепер за згодою Київради останню буде названо в честь Володимира Винниченка, вулиця Полупанова стане вулицею Валерія Марченка, Крейсера «Аврори» -- змінено на Дмитра Луценка.

-- Ви назвали вулицю Ю. Коцюбинського. Це колишня Ново-Павлівська. Мені згадалося, як біснувата Вітренко влаштувала шабаш, коли Патріарх греко-католицької церкви Мирослав Гузар переїхав до Києва: мовляв, тут ніколи не було уніатів. На Ново-Павлівській поряд із санепідстанцією стояла греко-католицька церква, споруджена в традиційних формах українського бароко. ЇЇ висвятили 1917 року, а  1934-го більшовики розібрали. Річ у тім, що під час Першої світової війни до Києва потрапило чимало військовополонених австрійської армії -- українців-галичан. Цей храм було споруджено з ініціативи митрополита Андрея Шептицького. Проект виконав відомий архітектор Іван Левинський -- автор залізничного вокзалу, громадських і житлових будинків у Львові. 1958 року майже там, де стояла церква, спорудили будинок для Шевченківського райкому партії -- нині в ньому розмістилося посольство США. Ось такі парадокси історії.

-- Який, пані Лідіє, існує принцип затвердження назв вулиць?

-- Насамперед вони мають бути пов’язані з історичною топонімікою місцевості. А щодо присвоєння вулицям імен відомих нам людей, то було вирішено -- це не стосується тих, хто увіковічнений у назвах якихось закладів чи кому в місті поставлено пам’ятник. Від дня смерті людини до моменту присвоєння назви повинно пройти не менше десяти років. Це положення з’явилося після того, як довелося через кілька років змінювати назву проспекту Корнійчука. Її присвоїли за поданням Спілки письменників України. Однак через деякий час у Москві вийшла публікація про те, скільки людей погубив своїми доносами Корнійчук.

-- Хто подає ці кандидатури?

-- Найчастіше родичі померлих, трудові колективи, творчі спілки, серед яких рекордсмен Спілка письменників. З думкою нашої комісії можуть погодитися або ні. Пригадую таку історію: коли помер поет Микола Бажан, його вдова разом з чиновником міськвиконкому сіла в машину і поїхала дивитися, які є для цього підхожі вулиці. Зупинилися на нинішньому проспекті Бажана, тоді він називався проспектом Декабристів. Швидко скликали президію міськради і ухвалили рішення. Як на зло, кількома днями пізніше вийшла стаття в «Известиях» про те, що в Києві не шанують пам’ять про учасників повстання на Сенатській площі. Довелося знову збирати президію і присвоювати назву декабристів вулиці Радистів.

Була ідея назвати вулицю іменем В. Лобановського. Однак його ім’я носить стадіон і йому встановлено пам’ятник. Трапляються і винятки. Наприклад, з назвою вулиці М. Амосова. За всієї поваги до пам’яті академіка хочу сказати, що його ім’я вже увічнено в Києві, хоча б у назві інституту. І тут зіштовхнулися з чиновницьким волюнтаризмом: ми планували перейменувати на його честь не вулицю Протасів Яр, а розташовану неподалік -- С. Разіна, людини, не причетної до історії Києва. Однак один з чиновників, з яким узгоджували документ, просто викреслив у ньому пропоновану назву і вписав іншу. Так з карти Києва щез Протасів Яр, одна з найстаріших вулиць, назва якої зустрічається в документах ХVII століття. Що вдієш… Наша комісія - тільки дорадчий орган, на думку якої можна і не зважати.

Ніхто у міськдержадміністрації не поцікавився нашим ставленням щодо перейменування проспекту Червоних козаків на Московський. Взагалі я не завжди згодна з офіційними рішеннями: так, наприклад, не знаходить підтримки у влади пропозиція перейменувати бульвар Давидова, людини, винної в Куренівській трагедії. Однак без проблем присвоюють вулиці ім’я генерала Драгомирова, який 1905 року розстріляв мирну демонстрацію киян.

Комісія пропонувала перейменувати вулицю Артема на Старольвівську. Із цим не погодилася столична адміністрація, бо, виявляється, десь на околиці  вже є невеличка вуличка з такою назвою. Тепер вулиця Артема названо в честь Січових стрільців, бо там був штаб усусів. Повернули назву Велика Васильківська, а ось відновити назву Фундуклеївська не вдалося. Я була за це. Губернатор Фундуклей любив Київ, був меценатом. Однак один член комісії зауважив, що він заарештував Тараса Шевченка. Це ж був царський указ, а не його ініціатива.

Наша комісія працює над офіційним виданням нового топономічного довідника (останньому вже десять років). Тоді буде добре видно, які вулиці можна перейменувати.

Вела розмову
Ольга МЕЛЬНИК