Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Чого домагається Путін?

Геополітичний аспект газового контрнаступу Росії

Газова війна Росії з Україною – це не тільки війна двох країн, як здається з першого погляду.

У грудні 2005 року Росія Путіна за допомогою своєї гіпермонополії "Газпрому" розпочала рішучу контратаку на Європу після двох десятиліть відступу з часу розпаду СРСР. До 2000-х років на це не вона не мала достатніх матеріальних, політичних та ідеологічних ресурсів.

Відступ Росії з Європи після перемоги у Другій світовій війні триває вже 50 років – це й відступ з окупованої Австрії, і фіаско з Югославією, і відступ з країн Центральної Європи (НДР, Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Болгарії, Румунії) під кінець 80-х, це й втрата країн Балтії, України, Білорусі, Молдови й Кавказу після розпаду СРСР на початку 90-х.

Доба президента Єльцина у свідомості більшості росіян зафіксувалася як доба смути. Травмована свідомість росіян неминуче мала покликати "на трон" Росії реваншиста – людину, яка, на їхню думку, компенсує "приниження", якого вони зазнали останніми десятиліттями.

І така людина з'явилася. Звісно ж, з надр КДБ. Ним став Владімір Путін. Він мав з'явитися і з'явився завдяки конфліктам – війні в Ічкерії, терористичним «вилазкам» у Москві. У російській свідомості для його успішного правління потрібні постійні конфлікти й вороги Росії, що обступили її з усіх боків (тепер дійшла черга й до України).

Поява такого "собирателя земель русских" щасливо збіглася з надзвичайно корисним для Росії зростанням цін на енергоносії.

Починаючи з нафтової кризи 70-х, а особливо з 90-х, світ гостро усвідомив: енергоресурси надто швидко вичерпуються. Головні країни світу збагнули неможливість свого подальшого розвитку, не кажучи вже про домінування, без володіння в тій чи іншій формі основними базами енергоресурсів. Нинішні основні війни – це війни за енергоресурси (дві іракські війни США,  дві чеченські війни Росії).

У цьому контексті згадаймо "протистояння цивілізованого світу і світового тероризму" - Лівії, Ірану, Ічкерії, перетворення низки країн у "країни з поганою репутацією". Чи то про боротьбу за опанування транспортною інфраструктурою нестабільних країн, як ось Білорусі та України.

Війни за енергоносії - це не тільки війни за родовища нафти і газу, а й за шляхи та засоби транспортування цих енергоносіїв. Головні енергетичні бази в нашому регіоні на найближче майбутнє, окрім країн Близького Сходу, - Росія та країни Середньої Азії. Особливо перспективний  шельф Каспійського моря. Тому такий великий інтерес для світової спільноти становлять Азербайджан, Іран, Туркменистан, Казахстан. Зазвичай ці країни - не гравці на геополітичній шахівниці, а об'єкти маніпуляцій головних країн. Наявність енергоресурсів чи причетність до їх транспортування, на жаль, не так розвиває країну, як консервує в ній маріонетковий недемократичний режим. Чи не єдиний виняток - Норвегія.

Найбільший споживач у світі - США. Другий після них, і найзалежніший, – Європейський Союз. Останнім часом дедалі більше енергоносіїв споживає Китай.

Чому ЄС найзалежніший? Він має дуже незначні порівняно зі своїми потребами можливості власного видобутку нафти й газу. До того  ж намагається «в особі» Німеччини відмовитися від атомної альтернативи. Тим часом від енергетичної забезпеченості залежить успіх політичного проекту Європейського Союзу в його економічній конкуренції зі США, Японією та Китаєм.

Традиційне джерело енергоресурсів для ЄС - Близький Схід і Магриб. Чим і пояснюється стриманість Франції та Німеччини в питанні підтримки США у другій війні в Іраку. Ці країни та США - конкуренти і як споживачі цих енергоресурсів. Водночас їхні нафтові та газові компанії є конкурентами і в питанні контролю нафто- і газовидобутку в цих регіонах.

ЄС намагається максимально наблизитися до цих сховищ. То ж у цьому сенсі прийняття Туреччини в Євросоюз не є недостатньо обгрунтованою ціною. Лідери ЄС ладні заплатити навіть таку ціну, щоб дотягтися до родовищ  Іраку, Ірану та Азербайджану.

Інший стратегічно важливий для ЄС партнер - Росія. Російські поклади енергоносіїв залягають відносно близько до його територій. Що більше – це чи не єдині великі поклади, які не контролює США. (Спроби США опанувати їх зі знищенням "Юкосу" зазнали фіаско.)

До того ж Путін вбачає в енергетичній політиці останній шанс Росії знову стати реальною світовою потугою. Тим більше, що основна частка російського експорту - це власне енергоносії. Вони і є головним бюджетоутворювальним ресурсом Росії.

Тому країна не тільки мобілізувала увесь свій енергетичний бізнес і перетворила його в інструмент державної політики, а й намагається тим чи іншим чином опанувати енергоресурсами своїх колишніх колоній – Казахстану, Узбекистану, Туркменистану, Азербайджану. Як монополіст у транспортуванні їхніх енергоресурсів до ЄС та європейських країн колишнього СРСР (зокрема й України), Росія має змогу ефективно на них впливати. Що успішно й робить.

Не менш активно Росія намагається завадити переорієнтації руху енергоносіїв в обхід своєї території. Побудова транспортного коридору Баку - Супса стала важким ударом по російському монополізму в цій сфері. Тому вона всіляко намагатиметься заблокувати ще амбітніший план транспортування енергоресурсів із Середньої Азії до свого геополітичного супротивника - Китаю.

З огляду на реалізацію цих двох великих проектів "російський" напрямок транспортування енергоносіїв може маргіналізуватися. А отже, маргіналізуються й російські впливи в цьому регіоні, а звідси й важливість Росії для ЄС. А цього Росія не може допустити.

"Енергозалежна" (не в сенсі споживання, а у сенсі експорту) структура російської економіки формує й "енергозалежну" російську внутрішню і зовнішню політику. Спектакулярний "казус Ходорковського" показав приблизний спосіб вирішення "бізнесових" питань усередині Росії. Немає такої перепони, яку там не могли б подолати.

Створення по всій своїй периферії таких маріонеткових режимів, як у Білорусі – для режиму Путіна найкраща гарантія контрольованості й безперешкодності нової енергетичної політики.

До того ж Росія досягла значних успіхів у європейському векторі своєї політики. Тишком-нишком більшість європейських великих країн, передусім Німеччина і Франція, полишили спроби демократизувати саму Росію. Цинічна "дружба сім'ями" Путіна та Шредера не тільки сприяла укладенню двосторонніх домовленостей щодо побудови Північноєвропейського газогону по дну Балтійського моря в обхід України, країн Балтії та Польщі, а й виокремила Росію Путіна як гаранта стабільності в регіоні, законсервувавши режим Лукашенка в Білорусі.

Для Путіна ситуація склалася якнайкраще - Німеччина стала не лише енергетичним заручником, а й інструментом здійснення його політики. З певного моменту Путін почав маніпулювати преференціями цієї країни. Принаймні щодо таких країн, як Україна.

Провалом для Путіна стала лише Помаранчева революція, коли Україна здійснила спробу не лише демократизуватися, а й вирватися з-під контролю Росії.

Однак Росія не довго зализувала рани. Широкомасштабна операція її реваншу розпочалася з конфлікту в питанні газопостачання. Звісно, одним газовим питанням вона не закінчиться. Обмеження імпорту українських труб до Росії та збільшення експортного мита на нафту –свідчення того.

Переконавшись у глибокій енергетичній залежності ЄС, організувавши потужну політичну підтримку своїй політиці в економічному та політичному істеблішменті низки основних країн ЄС ( аж до відверто корупційних дій), Путін прагне одним ударом вирішити кілька політичних та економічних питань.

Перше - політичне опанування Україною. Що для цього потрібно?

Потрібна дискредитація "проамериканських" урядів Президента Ющенка як авантюрних, некомпетентних і не здатних до перемовин. А головне - як непевної американської маріонетки, яка буде енергетичною удавкою на горлі ЄС. Потрібно змусити Україну зробити неадекватні з погляду ЄС кроки – перекрити або несанкціоновано відбирати газ та нафту, неначебто призначені для ЄС. Представити Україну як зону нестабільності.

Спочатку потрібно було підняти ціни на всі енергоносії. Першим дзвоником стала нафтова криза в Україні навесні 2005 року. Однак український уряд не зробив з цього належних висновків і недооцінив рішучості супротивника. Нафтову кризу було сплановано напередодні піку споживання нафти – на початку літа. Тож газову атаку потрібно було очікувати напередодні піку споживання газу – у грудні, що й сталося.

Якщо нафтову кризу було озвучено лише в Україні, то газову атаку готували як широкомасштабне політичне шоу світового рівня. Росія і в Україні Ющенка володіє необмеженими інформаційними ресурсами. Вона ні на йоту не втратила той інформаційний плацдарм, який мала за часів Кучми.

Шоу з відключенням газу мало показати рішучість і міць Росії не лише Україні, а і ЄС, та й самим росіянам. Воно було задумане і як інструмент застрашування і дестабілізації України. Передбачалися відставка уряду, неприйняття бюджету.

Момент для політичного реваншу вибрано дуже вдало – Україна перебуває в процесі реформи влади й переходить від президентської республіки до парламентської, до того ж розпочинає виборчу кампанію.

Однак дестабілізації суспільства не відбулося. Уряд не впав, бюджет прийнято. Навіть антиющенківська опозиція видається в'ялою: розуміє, що головного удару зазнають східні регіони та їхній бізнес.

Істерія поки що спостерігається радше з російського боку. Ресурс газового шантажу наразі недостатній для повної дестабілізації України. Проте цілком достатній для дискредитації України перед партнерами з ЄС.

Україна не може транспортувати газ до ЄС безоплатно, тож має повне право на відбір газу як плату за його транзит згідно з попередніми домовленостями. А це неминуче зменшить поставки газу до ЄС. Що й потрібно Росії для дискредитації України. Така дискредитація України як країни транспортера, звісно ж, пришвидшить побудову альтернативних газо- і нафтогонів в обхід її території.

Водночас є великий ресурс вплинути на вибори в Україні. Зупинка енергоємних виробництв на Сході країни може ще більше мобілізувати і так доволі мобілізований електорат опонентів Ющенка. І з реформою влади й обранням нового Прем'єр-міністра та Голови Верховної Ради з набагато більшими повноваженнями практично здійснити реванш після Помаранчевої революції.

Однак головна політична мета режиму Путіна - блокування вступу України до НАТО та гальмування інтеграції України в ЄС. Бо ж прийом України в НАТО - це не тільки прерогатива США, а й інших її членів. Це й буде та ціна, яку невдовзі Путін виставить Україні.

Нічим економічно не обгрунтована ціна на російський газ - тільки претекст. У цьому аспекті дуже показова антинатівська пропаганда клевретів Путіна з антиющенківського табору в українському "політикумі".

Одна з побічних цілей газової атаки - спроба зменшити американські впливи в Центральній Європі, які особливо сильні в Україні, Польщі, країнах Балтії та інших нових членах НАТО. Водночас газова атака Путіна має й кілька чисто технічних аспектів. Найголовніший - цілковите опанування українською газотранспортною системою. Підняття цін на газ мало б призвести до передачі української газотранспортної інфраструктури Росії. Це позбавило б Росію технічної залежності від України в питанні транспортування газу.

Можливим наступним кроком мало б стати опанування українського нафтогінною інфраструктурою. Однак це стане черговим "сюрпризом" для українського уряду навесні 2006 року.

До того ж якщо в газовому конфлікті Україна може змусити ЄС урезонити російські апетити, бо й Україна і ЄС на одній трубі, то у випадку з нафтогонами Україна буде самотнішою.

Якої реакції великих геополітичних гравців можна очікувати?

Росія діятиме з огляду на реакцію США та ЄС. Нинішня газова контратака – це пробна куля, запущена Росією. Особливої пікантності вся ця ситуація набуває з огляду на те, що сценарій сплановано напередодні саміту Великої сімки + Росія в Москві. Хід вартий Макіавеллі.

США, очевидно, не зацікавлені в такій активності Росії у цілому регіоні, тому чинитимуть тиск на Путіна, позаяк для них під удар поставлено не тільки нові демократії в постсовєтському просторі, а й уся спланована ними геополітична констеляція.

У разі краху базової для США демократії в Україні весь план демократизації (зокрема Білорусі й Росії) буде зруйновано. Наступний удар може бути спрямований на американські впливи та енергетичні інтереси на Кавказі й Центральній Азії. Хоча про демократизацію там, звичайно, не йтиметься.

ЄС може розділитися у своїх підходах. Німеччина в особі свого нового канцлера Ангели Меркель доволі безпомічно наголошує на великому значенні Росії. І жодного слова про Україну. Центральноєвропейські країни радше стануть на бік України. Проте обережно.

Натомість українському уряду в цій ситуації потрібно зберігати дві взаємовиключні чесноти – твердість і гнучкість.

Тарас Возняк
www.pravda.com.ua

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com