ВАК ТА ІНШІ ОБ’ЄКТИВНІ ПЕРЕШКОДИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ОСВІТИ

Недавно я готував доповідь до чергової наради з директорами регіональних підрозділів МАУП, в якій треба було висвітлити найближчі цільові показники набору контингенту та кадрового забезпечення діяльності Академії на наступний період, по закінченні якого можна було б оцінювати діяльність підрозділів.

Я звернувся до аналогічних державних структур, аби визначити загальну мету тенденції у вітчизняній освіті, яка має визначати успішну діяльність Академії. І ось тут якраз впадає у вічі очевидна суперечність політики нашої держави щодо розвитку освіти.

Для прикладу наведу основні положення, які, власне, суперечать одне одному:

З одного боку:

• Україна — член Болонського процесу, що передбачає більшу самостійність, самоврядність ВНЗ, розвиток приватного сектору освіти, скасування визначення ліцензійного обсягу, самостійну видачу вищими навчальними закладами вчених звань.
• Влада публічно виступає за підвищення рівня освіти населення, що теж має сприяти зростанню кількості закладів і демократизації системи ліцензування, яка обмежує мож-ливість українців отримувати вищу освіту такою мірою, як це потрібно нині країні.

З іншого боку:

• У нас досі працює такий інститут радянської бюрократії, як ВАК.
• Окрім ліцензування, відбувається по суті і квотування.
• Міністерство освіти і науки в сучасній Україні використовує процедури радянських часів («державні» дипломи, присвоєння наукових звань, бюрократичний диктат та ін).

Якщо освіта в Україні і зможе розвиватися за таких умов, то розвиток цейне буде гармонійним, ос-кільки не зрозуміло, як держава сприятиме розвитку приватного сектору освіти (адже державний сектор не може кількісно зростати за умов постійного гіпердефіциту бюджету),  коли керівником Міністерства освіти є соціалістідеологія якого взагалі не визнає категорію «приватне», а з іншого боку, безумовно, освіта не може поліпшуватися лише завдяки зростанню студентів — вона передусім має нарощувати свій якісний потенціал, скажімо, це стосується педагогів з науковими ступенями, але процедура отримання цього наукового ступеню настільки забюрократизована, скорумпована, що просту людину те все елементарно лякає. Однак сумнозвісний міністр-соціаліст, який ставить своїм підлеглим планові завдання закриття освітніх закладів або їхніх підрозділів і намагається знищити приватний сектор у вищій освіті (можливо, щоб повернути гроші, які сплачують студенти за навчання, у звичне для себе русло хабарів до державних ВНЗ), заслуговує на увагу і правоохоронних органів. А ось наявність такого ра-дянського атавізму, як ВАК, який є монополістом із захисту кандидатів та докторів наук, може визначати лише високий  рівень дотримання покладених на нього функцій відслідковування якості та рівня пропонованих до захисту робіт. Однак про який рівень можна говорити, коли докторами і професорами є (деякі навіть двічі) такі  «загальновизнані» науковці, як Янукович, Табачник, Медведчук та ін., авторефератів наукових робіт яких не знайдете в жодному архіві. Нині в апараті міністерств і відомств працює близько 1500 кандидатів і докторів наук — стільки ж, як і в Академії наук. Безумовно, це свідчить про нівелювання цих звань ВАКом і доступність їх не для науковців, а для можновладців, коли для отримання наукового ступеню важливіше бути ближче до влади, ніж до науки. Упевнений,  що ситуація була б іншою, якби наукові звання присвоювали спеціальні ради ВНЗ, як це є в усіх західних країнах, і відповідальними за рівень своїх док-торів і докторів філософії були б самі ВНЗ. Бо навряд чи хтось цікавився у ВАК чи відповідному державному ВНЗ Ь перипетіями захисту Януковича І (а таких прикладів у сучасній Україні тисячі). Тим часом інша чиновницька структура — ДАК і (державна акредитаційна комісія) при МОН України — займається акредитацією та ліцензуванням державних ВНЗ, тобто сертифікацією наявних можливостей закладу щодо рівня та обсягів підготовки спеціалістів. Одна з їхніх основних вимог — наявність адекватного кадрового забезпечення, тобто наявність достатньої у співвідношенні з контингентом кількості штатних кандидатів і докторів наук. Вимога цілком виправдана та справедлива лише за умови, якщо в країні достатньо цих кандидатів  і докторів  наук.

Нині в Україні лише студентів стаціонару, які навчаються у закладах освіти 3—4 рівня акредитації, більш як 1 млн 200 тис. Згідно з чинними нормативами ДАК, на 100 студентів має припадати 10 викладачів, з них 90% — з науковим ступенем. Легко порахувати: в Україні має бути 120 тис. викладачів, з них 108 тис. кандидатів і докторів наук. Нині в Україні в освітню діяльність залучено 43 тис. кандидатів і 7 тис. докторів наук, ще відносно небагато пра-цює у галузях, не пов'язаних з освітою. Тобто вже тепер більш як удвічі не вистачає викладачів з науковим ступенем, а це дає не тільки можливість чиновникам ДАК тиснути на заклади освіти (передусім приватні), а й створює реальну загрозу для якісної освіти в масштабах країни. Хоча об’єктивно ці умови виконати неможливо. Цей показник лише щодо сту-дентів стаціонару, а якщо додати ще 1 млн студентів, які здобувають освіту заочно, то результати будуть значно гірші.

Тож    перед   українською владою постало питання якнайшвидшого вирішення цієї проблеми: штучно стримувати зростання кількості студентів у країні, чим навмисно залишити її на освітньому узбіччі або виявити політичну волю й серйозно реформувати систему освіти, яка не зазнавала змін ще з часів СРСР. Бо за прогнозом реальне зростання студентського контингенту, підкріплене достатньою кількістю кандидатів і докторів наук, можливе в межах 70 — 80 тис. студентів на рік, поза-як ВАК не в змозі обліковувати 4—4,5 тис. захистів на рік. Тим часом нині у деяких галузях черга на захист на 4—5 років вперед. Кількість студентів щороку зростає на 200— 300 тис. У разі збільшення доходів населення, вирішення проблеми корупції в державному секторі освіти і подальшої євроінтеграції України темпи збільшення кількості студентства значно зростуть, оскільки українцям притаманний принцип безперервної пожиттєвої освіти.

Тож перед парламентаріями, урядовцями та Президентом України стоїть майже безальтернативне рішення — ліквідація ВАК з передачею функцій підготовки наукових кадрів і присвоєння вчених звань безпосередньо закладам вищої освіти, що дасть змогу заощадити кошти на утримання чималого чиновницького апарату, ліквідувати основну (після міністра освіти-соціаліста) перешкоду в розвитку вітчизняної освіти та призведе до зменшення загального рівня корупції в державі. Оскільки відомо, що державна освітянська структура — традиційно найкорумпованіша сфера. Бо як тоді пояснити отримання вчених ступенів згаданих вище «науковців»?

Ростислав ЩОКІН,
перший віце-президент
із соціально-економічного
розвитку МАУП