ПРАВДА ПРО БАБИН ЯР

Документальне дослідження (Продовження. Початок у номері 46)

Перше завдання українських істориків — віднайти місця, куди німці вивез-ли з Києва жидівських жителів, дослідити їхню подальшу долю та, можливо, місце знищення. Цього нам не вдасться дізнатися від «уцілілих» з Бабиного Яру — насправді вислужників НКВД. Вони, як і колись, поширюють казку Соломона Лозовського, Іллі Еренбурга та їхнього Совінформбюро. Навіть у похилому віці не припиняють відстоювати свою більшовицьку брехню ветерани ЧК, НКВД і КГБ.

Сподіватися віднайти правду можна лише у гітлерівських картотеках поодиноких есесманів, які донині зберігаються у контрольованому донедавна американцями Berlin Documentation Center (сховище документів у Берліні). Там їх зібрано понад мільйон. У цих картках записано про рідню, платню, медалі й покарання, виконані й невиконані військові завдання кожного есесмана. Не важко довідатися, хто з них був у Києві у вересні — жовтні 1941   року.

Другий спосіб дослідження долі депортованих юдеїв — пошук у банкових книгах головного банку Третього Райху у Берліні. У них, безсумнівно, записано кількість золота і коштовностей, відібраних у київських жидів.

В Американському національному архіві зберігається близько ста тонн гітлерівських документів, що їх досі ніхто не переглядав. Мабуть, удвічі більше документів у архівах колишнього Радянського Союзу. У них напевно ховається відповідь на київську «загадку в загадці».

Дві тисячі українських жертв гитлеризму поховано на терені київської телевежі.

Тижневик «Україна» і «Ліберальна газета» першими не обмежилися свідченнями «уцілілих». Зате вони описали, як за допомогою аерофото-знімків і локальної обсервації терену встановлено місце поховання більшості українських жертв, убитих гітлерівцями в Києві, а між ними й поетеси Олени Теліги. Біля цієї братської могили — одна з чотирьох опор телевізійної вежі. Тут, на місці поховання, хтось із працівників телебачення посадив малинник й донині ростуть дві великі липи, які видно свіжопосадженими малими деревцями на фотознімках часів війни. Пере-вірка на місці в листопаді 1993 року виявила: неве-ликий пам’ятний дерев’яний хрест на леваді, що за 750 метрів на захід від терену телевежі, стоїть на місці, яке не має нічого спільного з братськими могилами. Ще далі від могил жертв ЧеКа і гітлерівців зведено бронзовий соцреалістичний пам’ятник Бабиного Яру — за 300 метрів на південь від дерев’яного хреста.

Для голови Єврейської ради України І.Левітаса Бабин Яр — це «загадка в загадці».

Ілля Левітас, голова Єврейської ради України (об’єднання жидівських товариств в Україні), 1993 року в статті «Нерозгаданітаємниці Бабиного Яру» тижневика «Еврейские ве-сти» висловив віру щодо знищення сотень тисяч жидів у Бабиному Яру. Проте, будучи людиною якоюсь мірою об’єктивною, він нарахував і проаналізував п’ятнадцять суперечностей у всій цій історії, які бентежать його і яких він ніяк не може пояснити. Тому й назвав історію Бабиного Яру «загадкою в загадці».

Голова Левітас так пише про своє збентеження: «Як бачимо, кількість жертв зростає. Од- нак Надзвичайна комісія з роз слідування зло діянь фашистів на окупованій тери торії, яка почала свою роботу од разу ж після виз волення Києва, знову подала кількість жертв з німецькою точністю — 33771  осіб. Як це число потрапило 1943 року до Надзвичайної комісії — теж загадка. Те, що ця цифра знову збіглася з точністю до однієї лю-дини в наших даних і в даних окупантів, — це вже «загадка в загадці».

На нашу думку, таємні          звіти Einsatzgruppen, звідки взято ці числа, це одна з багатьох    совєтських або альянтових підробок. Левітасові вар то пригадати про ще одну з багатьох та важливих суперечностей            у свідченнях «очевидців» і «уцілілих». Майже всі уцілілі жиди через два роки після «різні» у Бабиному Яру свідчили, що в останні дні вересня та в перші дні жовтня 1941 року врятувалися від екзекуції, ховаючись голими по ярках. Вони розпо відали, що тоді була така посуха й спека, що одна жидівка через нестачу води мусила своєю слиною поїти голе немовля. У статті І.Левітаса також читаємо: «Одна жінка розповідала, що їй і подрузі (їм було по 12 років) дали баночки з водою і ватні тампони, їх просили змочувати губи дітям, які були з ними.

— Жаль діток, вони пити хочуть, — сказали дяді.

День був теплий, діти справді хотіли пити, і подруги старанно змочували їм губи. Потім з’ясувалося, що в баночках була отрута, і діти невдовзі того самого дня померли. Жінка добре пам’ятає, що це було 2 жовтня — це був її день народження».

Однак ці свідчення ніяк не можна узгодити зі споминами генерала Баграмяна, де сказано про погоду 29 вересня: «Прошел дождь. Машини буксовали, увязая в грязи. Фашисты оставляли застрявшие машины» (с. 377).

Так само й німці у щоденних записах дивізійних хронік (Kriegstagebuch) писали, що в цей час стояло «бездонне болото» в околиці Києва, а про погоду в місті зазначено:

«28 вересня: зимно, хмарно, без дощу. Семиденна велика пожежа у Києві припиняється».

«29 вересня: цілий день лив дощ, дороги перетворилися в багно. Над-вечір прояснилося, стало холодно. Пожежу в Києві майже погасили».

«30 вересня: падає сніг з дощем. Дороги погіршуються».

«1 жовтня: мокро, дороги в околиці 48-го відділу артилерії перетворилися в бездонне болото».

«2 жовтня: безхмарне небо, осіння погода. Дороги обсихають».

«З жовтня: безхмарне небо, осіння погода. Більшість доріг обсохла».

Ось тут постає кілька запитань:

1. Як «уціліла» Ася Несгорт та інші вижили голими у корчах та з немовлятами на руках в яру, опинившись кілька днів під дощем зі снігом, коли ще не було сухого листя на землі?
2. Як «уціліла» І.Пронічева могла свідчити в дармштадтському суді, що упродовж цих чотирьох днів вона помирала від спраги і спеки?

На нашу думку, І.Левітас з крихіткою об’єктивності мусить більше довіряти німцям і Баграмяну, ніж «уцілілим» одноплемінникам. Чому писарі вермахту брехали б про погоду? А якби було й так, то чому радянські військові хронікери (на їхні записи спирався у своїх споминах генерал Баграмян) мали у брехні наслідувати гітлерівців?

У брошурі про Бабин Яр,   виданій   1991року О.Шлаєном та І.Левітасом, «уціліла» Раїса Дашкевич чомусь згадала, що в день розстрілів «було зимно». Зате підлітки, які на кладовищі поїли отрутною водою жидівських дітей, згадують, що в цей день було «тепло». Як ці суперечливі свідчення можна звести до одного правдивого?

А чому,  коли  молоді жидівки отруювали жидівських дітей, матері, бачачи, що їхні діти помирають, не протестували? Критична людина ніколи не повірить таким казкам «уцілілих».

Хронікери Києва О.Довженко, Т.Строкач і А.Чеканюк у книжках з воєнного часу занотували дещо про депортації, однак не завважили винищування киян.

Киянин, видатний кінорежисер і сценарист Олександр Довженко у своїй книжці «Не хазяйнувати німцям на Україні», виданій на початку 1943 року, писав, що німці вивезли жидів з Києва, а не замордували: «Вивозять людей. З самого лише Києва вивезли в жовтні 1941 року 50 000 жінок».

Чи ж ті 50 000 жінок не ті самі 52 000 киян, яких Молотов для пропаганди між альянтами вирішив проголосити розстріляними?

У книжках Т.Строкача «Партизани України» та А.Чеканюка «Народне ополчення в героїчній обороні Києва і Одеси» теж нема й згадки про Бабин Яр. Бо Інформбюро Наркоміндєлу «пустило «качку» про винищення населення Києва лишень між західними альянтами, оскільки тоді ще не було видано наказу поширювати цю звістку в Радянсько-му Союзі.

Важливим доказом, що винищення киян у Бабиному Яру — вигадка совєтської пропаганди, є «Нота Народного Комиссара иностранных дел тов. В.Молотова о чудовищных злодеяниях, зверствах и насилиях немецко-фашистских захватчиков» від 6 січня 1942 року та пізніші її варіанти. В анг-ломовних виданнях для експорту на Захід записано: «За кілька днів німецькі бандити вбили й замучили на смерть 52 000 чоловіків, жінок і дітей, знущаючись над тими українцями, росіянами й жидами за їхню вірність Радянському уряду... Німці зібрали велике число жидів, зокрема жінок і дітей, на Жидівському кладовищі... Перед розстрілом усіх роздягнули догола й побили... Після розстрілу німці присипали всіх тонким шаром землі».

По-перше, завважмо, що в ноті нейдеться про якийсь яр чи то яри, а місцем поховання виразно названо Жидівське кладовище. По-друге, ця офіційна нота Інформбюро Наркоміндєлу вказує, що вбивцями були німці, а не українці або українська поліція. По-третє — йдеться в ній, — головними жертвами німців були українці, а про жидів згадано на третьому місці.

Важко припустити, що у цьому був якийсь вияв антисемітизму. Адже тоді головою Совінформбюро був жид Соломон Лозовський, головою Інформбюро Наркоміндєлу — палка жидівська патріотка, дружина Молотова Поліна Жемчужна (вона ж Перла Карп). Зрештою, під час війни московське радіо не цуралося передавати сіоністичний гімн «Гатіква», а уряд СРСР масово нагороджував жидів орденами і зірками Героя Радянського Союзу.

Мабуть, найважливіше те, що у масових російськомовних виданнях цієї ноти немає згадки про Бабин Яр або про «різню» в Києві чи на околиці міста. Радянська влада не боялася обдурювати наївний Захід, але не наважувалася аж так обдурювати своїх людей, серед яких було надто багато очевидців. Совєтська пропаганда намагалася в такий спосіб передусім спонукати Америку відкрити другий фронт в Європі, а, по-друге, убезпечитися на випадок, якщо німці розкриватимуть дедалі більше братських могил жертв НКВД, так як те вони робили у липні 1941 року у Львові.

Свідчення радянської преси за час окупації Києва.

У СРСР комуністична партія мала абсолютний контроль над засобами масової інформації, головними серед яких були: ТАСС, яке репрезентувало творчість журналістів; Совінформбюро, через яке партія інформувала «советского человека»; Інформбюро Наркоміндєлу — рупор уряду, яке передавало вісті «за рубеж» і західним альянтам.

З огляду на труднощі зв’язку під час війни час-то виникали суперечності між тими організаціями щодо інформації. Через помилки та через те, що постійно ЩОСЬ не договорювалося, зокрема щодо Бабиного Яру, можна було побачити, як творилася брехня, довідатися про державні таємниці та додуматися до правди. Аналіз хронології повідомлень тих трьох радянських пресових служб дає змогу дізнатися: коли, як, хто і чому роздмухував казку про трагедію киян на Жидівському кладовищі, а згодом — жидів у Бабиному Яру.

І хоча в цих повідомленнях впереміш правди і брехні, вони — цінне історичне джерело. Однак, по-перше, нині архівні документи важко знайти і невідомо, хто їх туди поклав та чи вони не підроблені. По-друге, повідомлення пресових служб зроблено нашвидкуруч, а тому не всіх їх узгоджено. По-третє, працівники архівів не-зрідка обмежують до них доступ. По-четверте, найважливіше, повідомлення преси важко підробити, бо друкували їх різноманітні часописи,часто й поза Радянським Союзом.

Перша згадка в пресі про Бабин Яр.

Важливу інформацію про Бабин Яр можна віднайти в «Красной звезде». Ще 1993 року київські архіви не хотіли видати для перегляду примірники цієї газети за 1941 рік. Мабуть, тому, що газета мусила брехнею прикривати або виправдовувати жахливі невдачі Червоної Армії. Одначе огляд примірників 1942 — 44 років пояснює, хто і чому вигадав казку про воєнну трагедію Бабиного Яру.

Першу згадку про Бабин Яр у радянській пресі ми знайшли у статті «Киев», написаній Іллею Еренбургом з нагоди першої річниці окупації Києва («Красная звезда» 27.IX.42 р.). У відносно обсяговій статті ледь не одним реченням сказано про цю «найстрашнішу різню» за всю історію людства:

«Год назад на кладбище в Бабьем Яру расстреляли пятьдесят пять тысяч киевлян. Расстреливали из пулеметов. С тех пор не проходит дня без казней. На стенах города можно прочитать: «За акт саботажа германскими военными властями расстреляны 300 преступников. В Дарнице недавно повесили двух женщин за укрывательство красноармейцев».

Спочатку треба звернути увагу на вислів І.Еренбурга «на кладбище в Бабьем Яру». Схоже, це не мовна або друкарська помилка. У своїй статті Еренбург суперечить Молотову, який у дипломатичній ноті дев’ять місяців тому однозначно вказав, що розстріл провадився на Жидівському кладовищі. Суперечність поміж Молотовим та Еренбургом щодо місця винищення більш як 50 тисяч киян мало кілька причин, тому потребує детальнішого пояснення.

1. Еренбург у своїй статті говорить про старе, вже тоді занедбане та не-використовуване (позаяк не було доброго під’їзду) Кирилівське кладовище. З другого боку, Жидівське кладовище, згадане Молотовим, було біля головного русла Реп’яхівського Яру, який починався від того цвинтаря. Лише в найліпшому разі можна написати, що Жидівське кладовище було «побіч», «біля» або «над» Бабиним Яром, але ніяк не можна сказати, що воно було у «Бабиному Яру».
2. Еренбург походив з давньої багатої київської родини та дуже добре знав своє родинне місто. Він, безсумнівно, щороку відвідував могили своїх предків на Жидівському цвинтарі й знав, що там чи у Реп’яхівському Яру, який його перетинав, не можна утаїти поховання 55 тисяч чи то розстріляних, чи то отруєних громадян. Еренбург також знав, що на протилежному боці вулиці Мельникова було велике православне кладовище. Тому в час, коли ще не було факсів, Еренбург, мабуть, нашвидку та самовільно вирішив поправити Молотова й «перенести» місце винищення киян, аби було правдоподібніше, на віддалений, забутий і занедбаний Кирилівський цвинтар, що між глибокими ярчаками Бабиного Яру. Нині цей забутий цвинтар став урочищем, де кияни, любителі спокою і свіжого повітря, насолоджуються життям, не знаючи, що колись тут було кладовище.
3. Еренбург перед війною багато років проживав як кореспондент у Західній Європі, отож, мабуть, не знав, що в далекому кінці Бабиного Яру на Сирці ЧеКа ховала в одному з ярчаків свої жертви. Тому він не повинен був натякати про Бабин Яр.
4. Мабуть, усе це трапилося через брак під час війни засобів швидкого обміну інформацією. Еренбург був у Алма-Аті, Лозовський — у Куйбишеві, а Молотов — у Москві. Вочевидь, вони не домовилися щодо місця винищення. І це нам дало змогу побачити, що воєнна трагедія Бабиного Яру (спершу — Жидівського кладовища) — вигадка, аби приховати звірства НКВД і особливо ЧеКа в Києві супроти українців.

На недосконалий у цей час обмін інформацією додатково вказує змінена Еренбургом кількість жертв у Києві: у Молотова їх було 52 000, а в Еренбурга стало 55 000. Не схоже, що це друкарська помилка.

Тижнем пізніше, 3.Х.42 p., «Красная звезда» опублікувала статтю «Фашистский произвол в Києве», підписану воєнним кореспондентом ТАСС. Ця стаття грунтувалася на інтерв’ю з киянами, які перебралися через фронт до «Большой земли». Кореспондент ТАСС пише про «кривавий терор німців» у Києві і як найгірший його прояв наводить факт розстрілу німцями порушників (які запізнилися лише на десять хвилин) комендантської години. Однак ні цей неназваний кореспондент, приписаний до «действующей армии», ні численні біженці-кияни тоді ще нічого не знали (тож і не згадали) про масові розстріли у Києві. Відомо, що російськомовна нота Молотова у «карманному» виданні для кожного політрука про «казнь» у Києві також не згадувалася. Отож «указ» Інформіндєлу про те, що в пресі СРСР від 27.IX.42 р. можна натякати про винищення громадян у Києві, дійшов до Совінформу та Еренбурга, але не дійшов до прифронтового кореспондента ТАСС. Виглядає так, що обмін інформацією поміж Інформіндєлом і ТАСС ще не узгоджено. Стаття І.Еренбурга у «Крас-ной звезде» від 27.IX.42 p. — доказ цього.

Тетяна ТУР,
США «Вечірній Київ», 16 березня 1996 р.

Підготував до друку
Григорій МУСІЄНКО

(Продовження буде)