ЩО У МІНІСТРА В ГОЛОВІ

«Міністр освіти та науки Станіслав Ніколаєнко намагається втілювати в життя своє бачення розвитку освіти і науки» (з інтерв'ю лідера Соціалістичної партії України Олександра Мороза).

Наскільки точно оха­рактеризував діяльність на посаді міністра свого однопартійця, Олександр Олександрович, мабуть, і сам не здогадується. Бо деякі «ініціативи» Станісла­ва Ніколаєнка у вирішенні освітянських проблем більше нагадують наукові досліди, що мають підтвер­дити (а на сьогодні більше спростовують) розроблену ним самим якусь наукову теорію. Щоправда, пан міністр діє масштабніше. Нині у ролі піддослідних кроликів опинилася ціла галузь, від якої залежить розвиток країни. І хоча на початку своєї діяльності Ніколаєнко заявляв, що революційних кроків не здійснюватиме, — по­дальші дії міністра свідчать про зворотне.

Зокрема 22 вересня цього року Верховна Рада ухвалила Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» (щодо підготовки кадрів). З-поміж іншого зазначалося, що випускник вищого навчального закладу, який навчався за кошти державного бюджету, зобов'язаний після закінчення ВНЗ про­працювати три роки «за направленням» на робочо­му місці, встановленому урядом. У разі відмови студент мав би відшкоду­вати державі витрати на своє навчання з урахуван­ням індексації на рівень інфляції. Авторами такої поправки були Станіслав Ніколаєнко та секретар Комітету ВР України з пи­тань науки й освіти Воло­димир Кафарський.

Утім, 26 жовтня Прези­дент України Віктор Ющенко наклав вето на цей закон. Однак якщо врахувати, як швидко він змінює свої рішення, то виникає небезпека, що за­кон таки набере чинності. Хоча він і суперечить Кон­ституції України та міжна­родним актам про права людини.

Сам міністр пояснював ідею цієї своєрідної «пан­щини» тим, що, мовляв, держава витрачає на на­вчання майбутнього фахів­ця десятки тисяч гривень. А натомість по закінченні ВНЗ молоді спеціалісти втікають до комерційних структур. І як результат — ніхто не хоче працювати, приміром, викладачем у сільській школі. Звісно, така проблема існує. Од­нак вирішити її командно-адміністративним методом — це все одно, що шукати чорну кішку в темній кімнаті. Адже мають бути задіяні інші методи за­охочення. Передусім — економічні. Інакше якщо молодому спеціалісту й доведеться відпрацьовува­ти ці три роки, то можна уявити якість його роботи. Кому від цього стане лег­ше — запитання риторич­не. Хоча сам міністр запев­няв, що вимога, яка не спо­добалася студентам,стосу­валася лише спеціально­стей, що становлять сус­пільну потребу. Утім, хто гарантує, що з часом по­треби не зміняться і під один гребінець не «зачісу­ватимуть» переважну більшість «бюджетників»?

А щоб привернути до своєї ідеї фікс якнайбіль­ше прихильників, Стані­слав Миколайович обіцяє ледь не небо в діамантах. Мовляв, у сучасних умовах тотального безробіття держнаправлення — це дарунок долі. Адже, за договором, молодого праців­ника повинні забезпечити зарплатою, що не менша за прожитковий мінімум, житлом і «підйомними».

Утім, хотілося б зверну­ти увагу пана міністра на один момент, який він свідомо не хоче оприлюд­нювати або про який че­рез свою «науково-адміністративно-законотворчу» роботу й не здогадується. Нині до комерційних структур працевлаштовують (звісно, якщо не через знайомства) здебільшого тих, хто має досвід робо­ти. Щонайменше — два-три роки. А отже, ще на­вчаючись у ВНЗ, більшість студентів і випускників змушені за невелику платню працювати у дер­жавних структурах, таким чином відпрацьовуючи ті три роки й повертаючи державі кошти, витрачені на своє навчання.

Що ж до «забезпечен­ня зарплатою, не меншою за прожитковий мінімум, житлом і «підйомними», то тут — без коментарів. Че­рез брак у бібліотеках не­обхідної науково-методич­ної літератури молодим вчителям доводиться купу­вати її за власні гроші. Скільки ж коштує одна книжка, пан міністр може дізнатися в будь-якій кни­гарні. Окрім цього, моло­да людина має й гарно вдягатися, аби не вигляда­ти серед учнів якимось опудалом. А ще хочеться часом з друзями піти на концерт чи просто поси­діти в кафе. Рахуйте, пане Ніколаєнко, рахуйте. А ще відмінусуйте плату за гур­тожиток (це єдине житло, яке може надати держава молодому спеціалісту). Отож перед тим, як щось говорити й обіцяти, спочат­ку добре подумайте. Адже ви передусім держслуж-бовець, а не політик, який напередодні виборів обі­цяє все і всім. Хоча ви самі казали, що «доки зарпла­та в школі не досягне (як того вимагає закон) у се­редньому 900 грн, а у ВНЗ — 1800-2000 грн, ми не зможемо залучити до ро­боти в системі освіти талановиту молодь, вимага­ти від вчителів підвищен­ня кваліфікації, творчого підходу до роботи». Тож, мабуть, аби зекономити кошти, і доводиться Мінос­віти «впроваджувати інно­вацію» — примусове від­працювання. Бо у серпні заступник голови Бюджет­ного комітету Верховної Ради Людмила Супрун «підкорегувала» головного освітянина, заявивши, що коштів на таке підвищен­ня (а потрібно 7 млрд) у бюджеті просто немає. Хіба що це можна буде зробити за кошти, отри­мані від продажу Криворіжсталі. Та як потратити ці 24 мільярди, — вже існує багато проектів.

Наразі деяка заповзят­ливість (яка іноді межує з дивацтвом) Станіслава Миколайовича насторо­жує. Так, у серпні, перебу­ваючи з візитом у Луган­ську, міністр освіти, як по­відомляли ЗМІ, заявив, що керівництво ЛИНОСу (Лисичанський нафтопере­робний завод. — Ред.) не­обхідно «розкуркулити і пустити по світу з торбою, оскільки вони не забезпе­чили школярів Лисичанська комп'ютерами. Хоча, як згодом повідомляла прес-служба підприємства, 2004 року завод перера­ховував 0,5 млн грн на благодійність. З цієї суми 135 тисяч грн відрахували на потреби навчальних закладів міста. Допомагає керівництво підприємства навчальним закладам фі­нансове і цього року. Така нелюбов пана міністра до «буржуїв» цілком логічно пояснюється. І зовсім не належністю його до Соці­алістичної партії — як відо­мо, в її лавах є й солідні бізнесмени. Вочевидь, справа тут у психології. Адже, якщо вірити його біографії, у 1982—1985 pp. він був секретарем Ка­ховського МК ЛКСМУ, а у 1988—1990 pp. — першим секретарем Нижньосірогозького РК КПУ. Та й дру­гу вищу освіту (першу от­римав в Українській сільськогосподарській ака­демії за двома спеціальностями — інженер-механік та інженер-педагог. — Ред.) за фахом політоло­га він отримав 1991 року в Одеському інституті політології та соціології. Тобто під певним впливом тоді ще панівної ідеології. Тому й не дивно, що з «усією пролетарською не­навистю» пан міністр, якби мав можливість, зніс під корінь усе, що не має фор­ми державної власності. Доказ того — кампанія Міносвіти і науки проти недержавних вищих на­вчальних закладів, мотивом якої стало збільшення кількості ВНЗ, які дають «корочки», а не знання. Певною мірою у цьому є сенс. Бо й справді деякі вищі навчальні заклади, що називаються «академі­ями», «інститутами», м'яко кажучи, не відповідають своїм назвам, вартість їхніх дипломів рівна вартості паперу, який пішов на їх виготовлення. З цим справді потрібно бороти­ся, аби люди не платили чималі кошти за невідомо що. Однак метод бороть­би Міносвіти — це не «удар по точках», а радше — «килимкове бомбарду­вання», під час якого гине більше мирних мешканців, ніж ворожої сили. Утім, це не зупиняє рішучість мі­ністра Ніколаєнка, який за­повзявся «очистить наши ряды». Взагалі-то дивно, що реформувати вищу ос­віту намагається людина, яка, по суті, у цій сфері непрацювала. Принаймні ось деякі віхи його кар'єри:

1978—1979 pp. — лаборант-викладач Кірово­градського технікуму сільського господарства.
1979—1980 pp. — слу­хач педагогічного факуль­тету Української сільсько­господарської академії.
1980—1982 pp. — ви­кладач, секретар комітету комсомолу Каховського радгоспу-технікуму.
1982—1985 pp. — сек­ретар Каховського МК ЛКСМУ.
1985—1987 pp. — ди­ректор Красноперекопського сільського проф­техучилища.
У 1987-1988 pp. -інструктор відділу науки і навчальних закладів Хер­сонського ОК КПУ.
1988—1990 pp. — пер­ший секретар Нижньосіро-гозького РК КПУ; голова Нижньосірогозької райра­ди народних депутатів.
1991—1994 pp. — за­ступник начальника управ­ління освіти Херсонської облдержадміністрації; старший викладач, доцент Херсонського педагогіч­ного інституту.

Народний депутат Ук­раїни другого скликання з квітня 1994 року (2-й тур) до квітня 1998 року, вису­нутий СПУ. Секретар Ко­мітету з питань науки та народної освіти. Член фракції СПУ і СелПУ.

Народний депутат Ук­раїни третього скликання з березня 1998 року. Уповноважений представ­ник фракції Соціалістичної партії і Селянської партії України («Лівий центр») з травня 1998 року, потім — фракція СПУ.

Липень 1998 року — секретар Комітету з питань науки і освіти. Народний депутат України четверто­го скликання з квітня 2002 року. Висунутий СПУ.

Отже, як бачимо, досвід роботи на ниві вищої ос­віти у нього ...аж кілька років. Можливо, він і нині щось-десь викладає — в якомусь закладі на кшталт інституту підвищення ква­ліфікації. Однак з цієї ко­роткої біографічної довідки видно, що він здебіль­ше займався питаннями професійно-технічної ос­віти або перебував «на відповідальній роботі» — незалежно від того, чи це райком комсомолу, чи Верховна Рада. І ще один цікавий момент. Його кан­дидатська дисертація на­зивалася... «Дидактичні основи підготовки спе­ціалістів для сільського господарства у вищих профтехучилищах з курсу «Основи ринкової еконо­міки». Та й практично всі його більш як 20 науково-методичних праць присвя­чено саме професійно-технічній, а не вищій освіті. А між цими двома напря­мами відчутна різниця. Це все одно, що пілота куку­рузника пересадити без перепідготовки за штур­вал потужного боїнга. Зле­тіти він, може, й злетить, а ось як пілотуватиме цю велетенську машину... Спочатку пасажирів бовта­тиме, а потім літак під уп­равлінням такого пілота, вочевидь, зайде в піке... Порівняння це не випад­кове. Бо після того, як за «штурвал» Міносвіти сів «пілот» Ніколаєнко (через політичні торги), освітян­ський літак потрапив у бовтанку.

31 жовтня у Харкові відбулася нарада ректорів вищих навчальних закладів третього і четвертого рів­нів акредитації Східно-Північного регіону, зокре­ма Харківської, Донецької, Луганської, Полтавської, Сумської областей. При­сутні були і міністр Ніколаєнко та його заступник Степко. У доповідях вони розповіли про свій проект змін у вищій освіті Украї­ни. Наразі у їхніх допові­дях постійно утверджува­лася думка, що порушен­ня у вищій освіті найбіль­ше властиві приватним ВНЗ. Обурило «керма­ничів» і те, що недержавні ВНЗ відмовляються спів­працювати з Міністер­ством освіти у питанні зов­нішнього тестування. Ви­вела з рівноваги заступни­ка міністра заява одного з ректорів приватних ВНЗ про те, що це є порушен­ням конституційного пра­ва громадянина на отри­мання вищої освіти. На це Степко відповів, що має бути якась межа, через яку не може переступати гро­мадянин. Мабуть, це по­трібно розуміти так, що вища освіта в Україні — елітна, тому кількість гро­мадян, які мають доступ до неї, повинна різко скоро­титися. Цікаво, що його на­чальник Ніколаєнко прого­лошує зворотне. Отож ка­жуть одне, роблять зовсім інше. Однак якщо людина не пройшла за конкурсом до державного ВНЗ, вона має право навчатися за контрактом — і в держав­ному, і у приватному ВНЗ.

Окрім цього, за слова­ми міністра освіти та його заступника, Міністерство освіти має запровадити контроль за навчальною та науковою діяльністю будь-яких вищих навчальних закладів. Іспити та заліки студенти складатимуть не у своїх ВНЗ, а у спеціалі­зованих центрах, які здій­снюватимуть тестування; а на базі цих тестових оці­нок Міносвіти здійснюва­тиме акредитацію ВНЗ. Тобто таким чином міні­стерство матимеме ме­ханізм, за допомогою яко­го одні ВНЗ можна акре­дитувати, позаяк студенти отримують високі оцінки, а інші — відповідно — ні. Та, як стверджують фахівці-програмісти, немає такого програмного забезпечен­ня, до якого не можна було б несанкціоноване влізти. А отже — вплинути на ре­зультати: «правильним ВНЗ», з погляду Міносвіти, додати балів, а «непра­вильним» — зменшити. До того ж тести можна зро­бити зручними для одних і незручними для інших.

Результатом наради стала відмова керівника Головного управління ос­віти при Харківській держ­адміністрації підписувати акредитаційні та ліцен­зійні справи приватних ВНЗ. Таке усне розпоряд­ження дали Ніколаєнко і Степко. І ще один факт. Приїзд міністра до Харко­ва збігся з акцією «Харків­щина: кращі імена», де відзначали кращих викла­дачів, вчених. На сцену винесли знамена всіх хар­ківських ВНЗ і коледжів... окрім недержавних. Ма­буть, щоб не мозолити очі міністру...

Нині вся діяльність ни­нішнього міністра освіти Станіслава Ніколаєнка на­гадує старий, але й досі актуальний радянський анекдот:

—  Михаиле Сергійови­чу, корови дохнуть.
—  То пофарбуйте ко­рівник у червоний колір.
—  Все одно дохнуть!
—  Тоді — в зелений.
—  Усі корови поздиха­ли!
—  Шкода, адже в мене було ще стільки цікавих ідей!

То що, чекатимемо сумного фіналу чи краще відправимо міністра туди, де його ідеї нікому не за­важатимуть?

Іван ЧЕРЕВИЧКО