Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ДУХОВНІСТЬ ЯК НАЙВАЖЛИВІША ЗАСАДА ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

В Україні упродовж усієї її історії по-різному складалися церковно-державні відносини. Позаяк стосунки держави і церкви — це стосунки матеріального і духовного світу, їх не можна розглядати лише у формі надуманого антагонізму між ними, яким було позначено наше життя ще з початку XX століття.

Результати та­кого антагонізму відомі, гнітючі і тяжкоосяжні. Це тисячі зруйнованих храмів, мільйони сплюндрованих душ. Так буває завжди, коли поза увагою зали­шається внутрішня духов­на свобода людини, яка має бути над усе, коли держава не сприяє її реа­лізації.

Зазначимо, що одного лише бажання суспільства, зокрема й держави, прова­дити діалог між державою і церквою замало, позаяк тут забагато об'єктивних перешкод. Передусім він має провадитися в умовах гострих соціальних, сус­пільних, політичних су­перечностей, властивих не лише Україні, а й багатьом суспільствам, зокрема в умовах поліконфесійності та розмаїття культур. Од­нак, хоч би як там було, а такий діалог на тлі псевдодуховності, псевдокуль­тури, несприйнятливих, генетично загрозливих для українства чужих духових цінностей вкрай важливий.

Церква завжди споді­вається на державну під­тримку, на розуміння дер­жавою її украй важливої морально-духовної опіки над світом.

Беручи до уваги сказа­не, маємо обов'язково вра­ховувати, що сучасна Ук­раїна отримала у спадок від колишнього СРСР до­сить складну, неоднознач­ну, багато в чому трагічну релігійно-церковну спад­щину.

Уже на тлі національ­но-культурного духовного відродження, національно­го піднесення 1980-х років наростала тенденція до усамостійнення право­славної церкви та легалі­зації раніше заборонених церков. До цього додала­ся й активізація шкідливих, так званих нетрадиційних церков і релігій. Така си­туація донині ускладнює формування духовності, патріотичної позиції моло­дої генерації українства, і  особливо в системі освіти України.

Однак потрібно визна­ти, що, попри надзвичай­но гострі соціальні про­блеми в Україні, діалог «держава і церква» все ж провадиться, і держава де­далі більше усвідомлює роль і значення духовності для українства. Свідченням цього є те, що вже в пре­амбулі Конституції України йдеться про «відпові­дальність перед Богом, власною совістю, минули­ми, сучасними і прийдеш­німи поколіннями». Вихо­дячи з факту об'єктивної поліконфесійності україн­ського суспільства, Консти­туція України проголоси­ла, що «жодна релігія не може бути обов'язковою». Водночас у ній є положен­ня про сприяння держа­вою розвитку релігійної самобутності корінних на­родів. Тобто держава по­винна запобігати будь-яким проявам релігійної винятковості та нетерпи­мості до інших віроспові­дань, зневажливого ставлення до релігійних по­чуттів громадян.

Достатньо підстав стверджувати, що, попри всі проблеми, церква в Україні стає дедалі шанованішою, авторитетнішою і впливовішою суспільною інституцією. Свідчення цього — винятково спри­ятливі можливості для відродження храмів, най­перше православних, ви­знання — ще з 1990 року — державними таких най­важливіших церковних свят, як Різдво, Великдень, Трійця. Упевнені, що відносини між державою і церквою набудуть справді цивілізованого, партнерського характеру.

Щоб досягти бажаного результату в цьому питанні, треба особливу увагу при­діляти духовному вихо­ванню молодих громадян, особливо тих, хто ще вчиться, здобуває про­фесію. Тут, до речі, маємо враховувати не лише май­же столітню практику ви­ховання громадянина на так званих комуністичних засадах та ідеалах, далеких від духовних, а й те, що досі є немало представників ліберального, антиклери­кального напряму, які стверджують: єдина легі­тимна і доцільна модель розвитку сучасних суспільств — безрелігійна освіта. Синтез науки і релігії має заперечити цю хибну теорію. Бо релігія — це не просто внутрішній світ людини, її переконан­ня, і аж ніяк не можна од­нозначно трактувати ці переконання, доводити, що вони не впливають на поведінку людини у суспільстві, на розвиток суспільства.

Є тут і одна суттєва су­перечність, яку треба на­магатися уникнути у фор­муванні особистості май­бутнього покоління україн­ства, — нині багато прак­тично незаконних влас­ників державної власності, представників кланово-корумпованих груп ідуть до церкви, моляться, ставлять свічки, б'ють поклони... Це виглядає так, ніби Церква освячує несправедливість, нечесність. Від того стає страшно. Адже економіка має бути не лише ефек­тивною, а й високомораль­ною, справедливою. Українське суспільство стоїть перед великою ди­лемою: як віднайти, сформувати таку етику, яка не тільки допомогла б позба­витися страшного, згубно­го тоталітарного минуло­го, а й не менш загрозли­вого ліберально-техноло­гічного тоталітаризму.

МАУП — один з про­відних ВИЗ в Україні, де проблеми професійної і духовно-громадянської підготовки майбутніх фахівців тісно поєднані. Це — спорудження право­славних капличок, пам'ят­ників, що відтворюють славну і багатовікову пра­вославну українську куль­туру, створення кафедр релігієзнавства і теології, проведення православних свят і багато іншого, що є гідним прикладом для на­слідування іншими на­вчальними закладами.

М.ГОЛОВАТИЙ
перший віце-президент, ректор МАУП,
доктор політичних наук, професор

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com