Україна — епіцентр розповсюдження слов’янських мов

Українська мова найдавніша та найяскравіша мова слов’янського світу, пережила останнім часом досить швидкий процес оновлення. Лексично багата, граматично упорядкована, з розвиненою системою стилів, невичерпними і різноманітними засобами, науково обгрунтованим правописом; сучасна українська літературна мова заслуговує на те, щоб стати не тільки державною мовою, а й знаряддям духовного і патріотичного виховання особистості. 

Історія становлення і формування української мови тривала тисячоліття і була складною і багатостраждальною. Відомі українські і слов’янські мовознавці в своїх дослідженнях стверджувати, що саме давня Україна була епіцентром розповсюдження слов’янських мов, а найбільш давнім серед східнослов’янських діалектів був саме український. Основні елементи  української мови, якби тоді її не називали, були започаткованими ще в добу виникнення латинської мови.  У V VІІ ст. н.е. вона вже мала окреслено сучасні обриси, про що засвідчують стародавні пам’ятки та зіставлення з іншими слов’янськими мовами, наприклад, сербо-хорватською.                 Переселенці з давньої України розповсюджували елементи своєї мови серед слов’янських племен, що оселилися на теренах сучасної Югославії. Ще до створення Київської Русі українська мова опанувала великі простори Центрально-Східної Європи.

За часів Антії-України (ІІІ-VІІІ ст. н.е) великого розквіту набула українська писемність: «влесовиця», «буквиця», «Іванове письмо».

Основу нової державної мови складав київський діалект — розмовна мова киян, що виникла шляхом тісного переплетіння мови — діалекту полян, засновників Києва, з мовами східних племен. На основі розмовної мови киян виникла і писемна літературна мова Київської Русі, що обслуговувала потреби держави і церкви. Після прийняття християнства (988 р.) книжною мовою стала староболгарська (церковнослов’янська) мова, яка прийшла на Русь разом з культовими книжками. Створили її брати-місіонери, провідники православ’я Кирило та Мефодій на основі західноболгарської (македонської говірки міста Солуня).

Близько 863 року вони переклали грецькі церковні книжники рідною їм говіркою, і згодом ця мова в Болгарії поширилась як літературна, Кирило створив слов’янську абетку (кирилицю), пристосувавши грецькі літери до звукового складу рідної мови. Кирилиця лежить в основі і нашого сучасного алфавіту. Деякі вчені вважають, що при створенні нашого письма використовувалося і глаголиця   абетка Київської Русі дохристиянського періоду. Отже, в Київській Русі  паралельно розвивалися дві книжні мови: давньоруська, яка була багатою лексично і досконалою синтаксично, і церковнослов’янська. Давньоруською мовою писали ділові папери, робили різні записи на дощечках і берестовій корі, нею проголошували промови на народних вічах, князівських радах, складали уснопоетичні твори, користувалися в щоденному житті.

Староболгарська книжна мова була досить близькою до давньоруської, тому наші предки непогано її розуміли. Використовували її не лише у перекладах церковних книг, а й у світській літературі (літописах, повчаннях, «життіях святих», художніх творах), а також у школах, монастирях тощо. Але, як свідчить Іпатіївський літопис, народне поняття «Україна» існувало паралельно з назвою «Київська Русь», а поряд з церковнослов’янською мовою, незрозумілою для найширших мас, існувало живе народне мовлення.

Після розпаду Київської Русі і давньоруської мови українська мова формується протягом багатьох століть. У цей самий час на основі розмовної мови народу формується писемно-літературна мова, яка дістала назву давньоукраїнської. В основі своїй вона церковнослов’янська, але в її тексти дедалі більше входили лексика, словосполучення, граматичні форми живої мови народних мас. Такою мовою надруковано «Апостол» (XVI ст), написано світські твори (“Слово про збурення пекла»), сатиричні інтермедії та гумористичні твори. Використовувалась ця мова й у діловодстві, про що свідчать грамоти ХІV-ХVІ ст. Литовський статут (1529, 1566, 1588 рр.), документи канцелярії гетьманів, архіви багатьох міст України.

Дуже цінною пам’яткою староукраїнського письменства є «Повчання Володимира Мономаха дітям», де подається образ діяльної, працьовитої, допитливої людини. Саме таким він хотів бачити свого наступника. Автор закликає синів учитися, як учився їхній дід Всеволод, що вільно володів п’ятьма мовами.

Древньоруське літописання —  явище унікальне. «Повість временних літ» створено на межі ХІ-ХІІ століть. Це не лише найцінніше джерело з історії Київської Русі, а й видатний твір літератури. Попри певну політичну заангажованість, твір має величезне історичне значення.

Вершиною культури тих часів, однією із найзнаменитіших подій в історії Київської Русі стало «Слово о полку Ігоревім», яка писалося на українській землі й започаткувало унікальні літературні традиції.

Петро Могила, архімандрит Печерського монастиря у 1644-1645 роках, активно листувався із сановниками Ватикану. Могила висловлював у своїх листах до Папи Римського принципи, завдяки яким можна було б подолати віросповідні труднощі, стати на шлях діалогу християнських церков.

“Требник» та «Катехизис», видані у Києві під керівництвом Петра Могили, стали зразками текстів, що засвідчували європейську орієнтацію української церкви. Ці книги мали вирішальний вплив на духовну історію України.

Видатний діяч української церкви розумів, що ідею державності неможливо реалізувати без самостійності. Всупереч рішенню світської влади, уособленої гетьманом Богданом Хмельницьким і козацькою старшиною, Петро Могила відмовився присягати російському царю.

Українські ієрархи розці­нили вчинок митрополита як духовний заповіт. Майже тридцять років митрополичий престол у Києві очолювали послідовники Могили, утримуючи незалежність українського церковного престолу.

У наші часи вченими переконливо доказано, що українська поезія 16-18 століть аж ніяк не була схоластичною, більше того   це був живий нерв складного, важкого, повного трагічних катаклізмів політичного життя українського народу, бо саме поезія активно і вчасно реагувала на актуальні події визвольної боротьби нашого народу.

Явище літописання часу ХVІІ—ХVІІІ століть називають «козацьким», тобто, воно є витвором Козацької держави, яка протривала до знищення інституту гетьманства, розорення Запорозької Січі й перетворення України в провінцію кількох держав — Росії та Польщі, а після розділів Польщі —  Австрії.

У різних місцевостях України в розмовній мові народу були свої відмінності — в лексиці, вимовлянні слів, уживанні граматичних форм, побудові речень тощо. Так, сформувалися діалекти: північний, південно-західний, південно-східний. Наприкінці XVIII ст.  на початку XIX ст. на живому народному грунті (на основі полтавсько-київського говору) виникла книжна літературна мова. Зачинателем нової мови був Іван Котляревський   автор перших великих художніх творів українською мовою. Він перший використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору, за ним виступили поети П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, прозаїк Г. Квітка-Основ’яненко, М. Вовчок та інші.

Завершив становлення розмовної мови та започаткував нову українську літературну мову поет Т. Шевченко, який уперше яскраво розкрив красу і силу рідної мови, підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови. 

Традиції Т. Шевченка у розвитку української літературної мови як  патріотичні демократичні інтернаціональні традиції українського генія продовжили у своїх творах І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, Ю. Федькович, І.  Франко, Л. Українка та інші митці слова.

На превеликий жаль після розпаду Київської Русі аж до нашого часу не було держави, яка б поширювала й утверджувала українську мову на теренах України. Близько 700 років Україну було розчленовано між різними державами.

Закарпатська Русь до середини нашого століття входила до складу Угорщини. Галичину і частину Волині загарбала Польща і панувала тут аж до 1939 року. На решті українських земель запанувала тоді ж Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а пізніше   Росії. Протягом віків на перешкоді вільного розвитку України і її мови стояла політика денаціоналізації, що її проводили польська литовська, німецька та угорська влади, які закривали українські школи, храми, друкарні, переслідували українську інтелігенцію.

У 1720 р Петро І видав указ про заборону книгодрукування українською мовою та вилучення з церковних книг написаних нею текстів; за його наказом були закриті Київська та Чернігівська друкарні,  суворо заборонено вживати саму назву «Україна», замінивш її на «Малоросію». Знищенням Запорізької Січі та козацтва, перетворенням селян на кріпаків, запровадженням російських шкіл на Україні за царювання Катерини II російські царі намагалися зруйнувати нашу мову і культуру.

Протягом історичного шляху становлення української нації не раз українську мову проголошували вмерлою, але вона виживала завдяки тому, що була не лише формою, а й Буттям нації, формувала світовідчуття та світорозуміння, філософію, культуру, мистецтво, менталітет.

Клара Соколовська,
канд. історичних наук,
професор кафедри українознавства УАІСНС МАУП