Шкідливі стереотипи

Стереотипам піддаються майже всі люди, незалежно, чи вони «пересічні громадяни», а чи «плем’я високолобих передовиків». Киянам, наприклад, властиво думати, що соціальні, політичні та культурні процеси автоматично поширюються на всю країну, тому їх не надто непокоїть життя в провінціях. Киянину не цікаво знати, чим живе Маріуполь, доки там не лусне домна чи не випаде рясний смог, так само, як маріупольцям не надто цікаве життя Києва далі від Банкової та Майдану… Людям досить і декількох найбільш знаних рис, аби з легкої руки нагородити цілий регіон ярликом. Так Донбас став у немилості через декількох відомих персон, до того ж на Заході, вкупі з Кримом, Схід став таким собі Мордором, де живуть самі орки та гобліни. Ну, на Мордор дещо схоже, особливо металургійні осередки, але на тому життя не скінчується. Якось так виходить, що звідси і таланти, і активісти, і взагалі. Схід натомість вважає, що на Заході живуть самі мігранти-заробітчани, роботи ніякої там нема, за російську мову б’ють, і взагалі, живуть самі фашисти-націоналісти. Чому так? Можна у всьому звинуватити поширювані масовою інформацією міфи, але ж на чому грає масова інформація? Відповідь проста — на наших лінощах і невігластві. Ми не хочемо дізнаватися більше про життя в інших місцях країни, та навіть про власний край не завжди кортить хоча б щось дізнатися. Краєзнавчі музеї не дуже відвідувані місця, навіть у Києві ніяк не вирішується доля Музею його історії, що тоді казати про провінції. Хоча ми маємо потужні засоби зв’язку, треба ними ще користуватися.   Мало мати Інтернет, треба знати маршрути, відмінні від декількох найпопулярніших порно-ресурсів і пари соціальних мереж. І навіть Instagram не рятує ситуації. За цікавим не треба далеко ходити, навіть їздити далеко не треба. А якщо ви хочете жити в «нормальній країні», то потрудіться дізнатися хоча б трохи більше про життя сусідів, аби зрозуміти їхню позицію, їхню точку зору. Супер-демократичні сили чомусь почали дивитися на ошуканих робочих, які по суті ніколи не мали змоги навчитися жити самостійно, без крила держави, — як на нижчу расу, як на причину всіх негараздів. Оптимального виходу досі не запропоновано, але акт перекидання ворожого образу на когось «чужого» здійснився. Треба відділити Донбас (а з ним іще левову частку України), бо він неправильно голосує. Чому — ніхто зрозуміти не хоче. Як переконати людей, що треба «что-то делать» — думати ліньки. Так само, як східнякам під дією радянської інерції важко второпати, як же ж так УПА насправді не були просто підрозділом нацистів, і чому вони взагалі воювали. Або сахатися від української мови у страху «українізації». От і жити доводиться серед «фашистів» та «окупантів», які одне про одного дізнатися більше і змінити думку заради світлого майбутнього вперто відмовляються.

А потім чуєш здивовані репліки «ой, як ви гарно українською спілкуєтеся!», «ой, а які там насправді люди чемні!» Не абсолютизуйте негативний досвід. Повірте, від хамів страждають не тільки приїжджі з іншого краю України, так само і місцеві, де б ті хами не дислокувалися — в Маріуполі чи Хмельницькому, на Троєщині чи на «черьомушках». Не довіряйте сліпо всьому, що кажуть по телевізору… Подивишся випуск новин і жити не хочеться. Проявіть інтерес до інших сфер життя людства, ніж автокатастрофи і побутові вбивства.

Знайдіть спільне, і для відмінного обов’язково знайдеться компроміс. Невідомість породжує ворожість, то подолайте невідомість, подолайте свою лінь до діалогу, свою монологічну зверхність, «столичність» або «провінцій­ність». Конфлікти народжуються між людьми, які не спілкуються, не знають одне одного. Знайомство, може, й не обіцяє дружби, але принаймні дозволяє позбутися ілюзій та подивитися на речі реально. А там уже можна вирішити, як далі жити разом з усіма відмінними від тебе в одній країні.

Максим Холявін
Проект «Ноос»