Чи можна розкрити таїну змійових валів?

У лісостеповій смузі України та в багатьох країнах Центральної і Східної Європи поширені земляні насипи — вали. В Україні довжина їх становить близько 3000 кілометрів. Будівництво таких споруд для захисту не окремих поселень, а великих територій знаменувало новий, вищий етап економічного й суспільного розвитку та воєнно-інженерного мистецтва наших далеких предків.

Земля України, зокрема Київщини, досі береже грандіозну за географічними масштабами історичну таємницю — Змійові вали. Ці земляні вали, безумовно, оборонного призначення, заввишки близько 8 м, завширшки в основі майже 15 м, з глибоким ровом із «напільного» боку. їхня загальна довжина тільки в Київській області становить понад 800 км. За обсягом робіт, необхідних для їхнього зведення, вали порівнюють і з Великою Китайською стіною, і з єгипетськими пірамідами... Досі достеменно невідомо, хто зводив їх, яка держава (або різні держави в різні часи) піклувалася їхнім будівництвом, коли їх будували, з якою метою, чи виправдовували вони надії на безпеку тих територій, які вони огороджували, і чому їх у дуже віддалених одне від одного місцях у народі називають однаково — Змійовими?

Дослідження Змійових валів стало основною справою життя Аркадія Бугая (1905-1988), математика і викладача за фахом. У вузькому колі причетних до справи людей він навіть мав прізвисько Змійовик, що, як здавалось, звучало дещо іронічно, а насправді виявилось «почесним званням», громадським визнанням його безперечних досягнень. Як видно із праць Аркадія Сильвестровича, справжніх «змійовиків» серед його попередників було не більше десяти, останні працювали десь у 10-х роках XX століття, а з того часу і аж до кінця 60-х років, тобто до досліджень А.Бугая, про цю проблему забули, відповідні дослідницькі роботи не проводилися. Відновився інтерес до цієї загадки нашої історії саме завдяки діяльності Аркадія Сильвестровича. Його дитинство, молодість, зрілі роки припали на буремні, небезпечні роки першої половини ХХ століття.  П’ятеро дітей залишили цей світ від хвороб, пошестей, голоду. Молодим помер батько. Дід з материнської лінії, сільський священик, був у 1917 році убитий грабіжниками. Старший брат, репресований за якісь незначні провини перед радянською владою ще юнаком, майже все життя провів у в’язницях і таборах. Матір як хазяйку садиби розкуркулили, і вона змушена була тікати, загубитися в місті, бо таких висилали до Сибіру. Тавро «куркульського» походження та брата репресованого на все життя стало загрозою, особливо ж небезпечною в роки «воєнного комунізму», колективізації та нищення української інтелігенції. Життя було постійною боротьбою за виживання — втеча від своїх коренів, переїзди з місця на місце, відсутність будь-яких коштів, втрата близьких людей, потреба здобувати освіту, чигання смертельно небезпечних хвороб. Мобілізований на початку Великої вітчизняної війни до лав Радянської армії, А. Бугай якимось чудом уцілів у воєнні роки.

Потяг до освіти, до інтелектуальної праці в юнацькі роки був непереборним. Але у якій галузі працювати? За природним хистом визначено: історія. Але було й розуміння смертельної небезпеки такого вибору для «розкуркуленого».

Старше покоління пам’я­тає порівняно ліберальний період у СРСР, коли колеги-історики переписували свої дисертації після кожного «історичного» пленуму ЦК КПРС. У попередні, м’яко кажучи, «менш ліберальні» роки розмова була короткою: табори, фізичне знищення. Отож, треба було вибирати фах найменше політизованої інтелектуальної діяльності. Такою тоді видавалася математика, до якої теж Аркадій Сильвестрович мав здібності. Звичайно, така мотивація вибору нині викликає посмішку, бо навіть найсміливіші фантасти, футурологи і сов’єтологи не могли передбачити, що за деякий час і математична дисципліна кібернетика виявиться «буржуазною», а відповідні фахівці стануть «ворогами народу». Але вибір зроблено, а історію відкладено із сподіваькою на краще.

Аркадій Бугай, долаючи всі перешкоди, здобув-таки вищу освіту: закінчив 1931 року Харківський інститут соціального виховання і став викладачем математики в школі. Після війни працював на кафедрі методики викладання математики Київського державного педагогічного інституту ім. М. Горького (нині Київський національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова). Викладав, писав наукові праці, опублікував багато статей з методики, захистив кандидатську дисертацію, причому на тему, яка дещо випередила свій час, бо була присвячена науковій організації праці, вона стала модною через якісь десять літ.

Видав «Словник математичних термінів», «Словник видатних діячів у галузі математики», останній був перевиданий та перекладений російською і навіть японською мовами. Слухачам запам’ятався як блискучий лектор і оратор. Закінчив свою трудову кар’єру в педінституті у скромному ранзі доцента, але уже як добре відомий дослідник Змійових валів.

Потяг до історії, природна цікавість і зрештою випадок вивели його у 50-х роках і на проблему Змійових валів. «У 1958 році вперше піднявся на один із Змійових валів, що поблизу станції Корчі. Побачивши на власні очі ці грандіозні споруди, він захотів дізнатися про них більше. Аркадій Сильвестрович з’ясував, що у дореволюційних історичних журналах були опубліковані нечисленні дослідження валів декількох відомих українських істориків, а після революції проблема була фактично забута. Він збагнув значення й актуальність цієї проблеми і розпочалася серйозна дослідницька робота. Спочатку, за літературними джерелами, знайшов кілька валів поблизу Києва.

Вже при перших спробах простежити їхнє розташування помітив, що описи валів у попередників неповні, часто помилкові, є ще не описані ділянки валів. Це було схоже на відкриття нової, досі не дослідженої щодо розташування валів землі! Земля навколо Києва виявилася справжньою terra incognita. Тому очевидним було і перше завдання, що виникає при вивченні нової території: намалювати карту, зробити повну схему розташування всіх валів на цій території.

Як організувати дослідницькі експедиції аматорові-історику? У ті роки був модним «туризм вихідного дня». Автомобілів у людей не було, садово-дачних ділянок теж майже ні в кого не було, тож молодь у вихідні дні гуртувалася з рюкзаками та наметами і електричками, рейсовими автобусами виїжджала в мальовничі місця Київської області.  В Аркадія Сильвестровича виникла ідея: використати цю вже добре відпрацьовану схему і поєднати розважальні туристичні походи з дослідницькими експедиціями.

Одного разу після лекції на фізико-математичному факультеті Київського державного педінституту Аркадій Сильвестрович запропонував усім бажаючим взяти участь у поході Змійовими валами. Оголошення про похід було також вивішене на факультеті. Бажаючих виявилося вдосталь. І перший похід у квітні 1968 року започаткував багаторічне дослідження Змійових валів студентськими гуртами.

Серйозною проблемою аматорів були карти місцевості. Тоді всі вони були втаємниченими, а спроби самостійно складати карти трактували як антидержавну діяльність.  Виручала лиш неабияка природна здатність орієнтуватися на місцевості, просторова інтуїція. Вона у Аркадія Сильвестровича була видатною. А карти для нанесення досліджених ділянок валів малював вручну. Ці карти досі зберігаються у сімейному архіві.

А. С. Бугай  склав повну і достовірну карту розташування валів у Київській області на основі власних спостережень та використання деревного вугілля, знайденого ним у основі валів, для датування початку їх побудови, використовуючи радіовуглецевий метод. Звідси висновок, що найбільш ранні із досліджених ним валів збудовано в II ст. до н. е., найпізніші — у VII ст. н. е.

До його здобутків належить визначення системи оборони стародавніх земель, у якій вали були лише однією із складових, їх доповнювали природні перешкоди: ріки, болота і яри. Аркадій Сильвестрович переконався в цьому завдяки власним спостереженням. Саме це дало підстави поєднати окремі відрізки валів, які раніше видавалися безладно розкиданими, у систему кругової оборони окремої території. Цієї системи не розгледіли його попередники, оскільки переважно вони не проводили польових експедицій і користувалися писемними джерелами.

Аркадій Сильвестрович запропонував методику трасування зруйнованих часом та розораних валів за допомогою спостереження за характером і кольором грунту та рослинності на можливій трасі валу. Звичайно, для цього доводилося проводити спостереження у різні пори року.

Він сформулював гіпотезу про походження загальноприйнятої народної назви валів. Загальновідомо, що ворогами осілих народів були кочові племена, які в ті часи мали родові символи у вигляді драконів. Для слов’ян дракон і був змієм. Ці символи могли бути зображені на щитах та знаменах. Напад таких ворогів асоціювався із нападом змія. У легендах про богатиря (один з варіантів — це Кирило Кожум’яка) також сказано, що «Змій» довго гнобив народ і вимагав данину дітьми та найкрасивішими дівчатами, яких поїдав. Це можна розглядати як метафору, бо найкращою даниною для загарбників були раби. Молодь і діти цінувалися найбільше. Про торгівлю рабами, найчастіше то були військовополонені, є інші свідчення. Жвава торгівля «скіфів» із римлянами у перші століття нової ери, про що свідчить величезна кількість скарбів римських монет тих часів на території України і Київщини зокрема, ґрунтувалася не тільки на природних ресурсах і землеробських продуктах, а й на торгівлі людьми. Дуже правдоподібним видається припущення Аркадія Сильвестровича про використання військовополонених (рабів) для будівництва валів і нашими предками. Справді, Кирило Кожум’яка, перемігши Змія, запряг його у величезний плуг і примусив проорати гігантську борозну, яка і стала тим самим «Змійовим валом». Із гіпотезою А.Бугая про використання військовополонених (рабів) для будівництва валів погодився відомий історик Б.Рибаков.

Існує чимало цікавих спостережень Аркадія Сильвестровича про зв’язок валів і городищ, конструкції валів у різні епохи. Його увагу привертали так звані «глибокі дороги». Він сформулював гіпотезу про водний шлях із Древньої Русі в Європу й описав можливу водну трасу. Цікавими були також висновки, зроблені дослідником, про будівничих цих споруд. Він не раз підкреслював, що їх спорудження було під силу тільки могутній державі, тобто ще до Київської Русі існувала велика і сильна держава.

Заслуговує уваги також вперше зроблене саме ним припущення, що на території нинішньої Київської області і найближчій території, можливо, було кілька держав, оскільки простежується декілька систем із круговою обороною.

Коли Аркадій Сильвестрович накопичив достатньо нових даних, то вирішив довести цю інформацію до відома істориків і археологів. 14 січня 1971 року його запросили зробити доповідь «Один із давніх оборонних рубежів Київщини в межиріччі Ірпеня — Тетерева» на науковому засіданні у відділі слов’янської та середньовічної археології України в Інституті археології АН УРСР (директор інституту — відомий історик і археолог П. Толочко). Тут його слухали провідні історики й археологи. Відділ схвалив доповідь, вчені висловили аматорові подяку за тривалу самовіддану працю, домовилися розробити заходи для майбутнього комплексного вивчення валів і клопотатися про надання державної охорони для цієї визначної пам’ятки минувшини. Ця підтримка дала йому змогу опублікувати дві статті в «Українському історичному журналі».

Результати досліджень свідчили про принаймні двохтисячолітню істо­рію ранньослов’янської державності і дещо суперечили офіційній ідеологемі на історію Києва і Київщини. Вже тоді влада розмірковувала над офіційним фіксуванням віку Києва. Святкування ювілею міста за радянських часів (1982 р.) давало значні дивіденди керівництву та чиновництву. З одного боку, Київ, безумовно, — древнє місто, але його вік не повинен дратувати найвище керівництво. Тому, на мою думку, і було прийнято (спочатку на найвищому рівні українського керівництва, а потім погоджено, тоді це було обов’язковим, у Москві) рішення про те, що Києву 1500 років. Оскільки результати досліджень Аркадія Сильвестровича ішли всупереч офіційно визнаному датуванню, то краще було їх не афішувати. Позиція Аркадія Сильвестровича полягала в тому, що Києву щонайменше дві тисячі років (один раз він навіть написав 2700 років).

Історичні джерела про давньослов’янські землі та власні багаторічні дослідження велетенських споруд на цих землях дали  підстави стверджувати про високий рівень розвитку суспільства, яке змогло побудувати їх, його інженерні та військові знання і, врешті, про існування могутньої слов’янської (або праслов’янської) держави задовго до літописних часів. 

Не може бути,  щоб будівники таких величезних споруд не залишили якихось речових доказів своєї діяльності. Адже на будівництві працювали десятки тисяч людей і тривали час. Мабуть, вони десь жили і харчувалися, десь зберігали, або ремонтували необхідні інструменти, десь тримали запаси харчів. У такій великій справі було не без смертельних випадків. Очевидно іноді працювали в умовах безпосередньої небезпеки. Можливо, траплялися зіткнення з ворогами, і повинні бути захоронення загиблих. Треба тільки шукати.

Сітка валів — не безсистемна споруда. Надто фундаментальні вони, щоб припустити можливість їх будів ництва без попереднього плану. Надто розумно їх будували (кожного разу підбирали потрібну конфігурацію і технологію на ділянках довжиною у десятки кілометрів), щоб погодитись на елемент випадковості. Вже від початку роботи була впевненість, що вали створили люди, що достатньо обізнані у справі, далекоглядні і добре організовані.

Будівництво потребувало дуже великих затрат праці. Необхідно було вирубати або випалити просіку, розмітити трасу рову та валу, зняти і відкинути верхній шар ґрунту з поверхні майбутнього рову та основи майбутнього валу, укласти та утрамбувати або обпалити шар за шаром глиняну основу валу, досипати звичайною землею до повного профілю.

Якщо взяти до уваги відсутність техніки, то протягом одного сезону людина могла побудувати тільки один погонний метр валу (заввишки до 12 м), тож можна приблизно визначити кількість людей, що були зайняті на будівництві, а відповідно, населеність території, яку захищав вал. Наприклад, на будівництві Постугнянсько-Ірпінського валу довжиною біля 40 км могло бути зайнято близько 30000 чоловіків без урахування допоміжних працівників, розпорядників і, можливо, охорони.

Виходячи з цього, можна приблизно визначити кількість населення на території, що була обмежена Дніпром, Ірпенем і Стугною (так званий Київський трикутник). Цифра виявляється дуже значною. Говорити про одне плем’я та про племінний уклад життя тепер вже не можна. Виявляється, що тільки одна невелика ділянка валу біля села Круглик Києво-Святошинського району має дугоподібну форму. Однак, за багатьма ознаками, цей вал належить до древнішого часу, ніж основний Привітянський вал, і був просто включений у оборонну лінію, що будувалася пізніше.  Змійові вали це не якась єдина споруда, а складна система чисельних окремих валів.

Та й розташування їх свідчить, що будували їх не одночасно.

Карта відкрила, що на Київщині в давнину існувала не одна, а декілька оборонних систем.

Перша простягалася від Дніпра до Ірпеня, Унави, Кам’янки, а друга — від Ірпеня до Тетеріва і, можливо, далі на захід. З’ясувалося, що межею між землями предків полян і древлян була лінія, що проходила по Ірпеню від Дніпра до Чорногородки, далі до Фастова по Унаві, потім по водо-льодовиковій прохідній долині між Унавою (біля Фастова) і річкою Кам’янкою. 

Ці системи вказують на те, що у предків полян  та древлян були спільні вороги. Вони свідчать також про самостійні намагання кожного народу захистити свої землі.

Межі між територіями предків полян і древлян, а також дві системи оборони на Київщині до цього часу не були відомі науці.

Наші предки будували лінії оборони як доповнення до природних рубежів. Земля предків полян знаходилася у куті, що створюють річки Дніпро та Ірпінь. Ці рубежі, мабуть, у ті часи були труднопрохідними. Будівникам залишалось лише перегородити шлях всередину цього кута з півдня, з боку степу, а також збудувати низку городищ вздовж валів та на переправах через річки. Цим забезпечувалася надійна оборона всієї землі.

Земля предків древлян була обмежена зі сходу тією ж лінією, що й земля предків полян із заходу, і частково Дніпром, а з півночі та заходу — Тетеревом. Між Ірпенем і Тетеревом було також збудовано декілька ліній оборони від степовиків.

Між Чорногородкою і Радомишлем була створена лінія оборони із трьох і чотирьох валів. Тут вдало були використані непрохідні болота. Вони були включені у систему як природні перешкоди.

Крайня південна межа тут, мабуть, визначалася валом між містом Фастовом і селом Бистри (під Житомиром).

Село Яроповичі, що лежить приблизно на середині ділянки Фастів — Бистри, мабуть, колись було важливим пунктом земель предків древлян, бо саме до нього сходяться кілька ліній валів. Цікаво, що село це знаходиться дуже близько до витоків річки Здвиж та однієї з річок, що впадають у річку Тетерів. Яроповичі зі своїми валами і городищами, а також величезні городища в селах Грубському та Щегліївка, очевидно, закривали доступ всередину межиріччя Ірпеня, Здвижа і Тетерева. Можливо, що 1000 курганів, розкиданих у цьому районі, — німі свідки неодноразових спроб ворогів прорватися у межиріччя Ірпеня і Тетерева.

Розгадка, як правило, породжує нові загадки. Тоді виникає питання: у якому порядку будували лінії оборони? Чи то внаслідок зростання населення і могутності народів, що населяли північні частини вказаних територій, межі поступово переміщувалися на південь, чи то навпаки — під впливом зовнішнього тиску території поступово скорочувались, і лінії оборони переносили все далі на північ. Імовірним є і третій варіант. Наприклад, предки полян могли спочатку населяти територію, що була обмежена Дніпром, Ірпенем і річками Вітою та Бобрицею. Потім вони розширили свої володіння до річки Рось. Але пізніше були змушені відступати і будувати нові лінії оборони.

Будівництво на покритих лісами територіях було пов’язано, очевидно, з попереднім випалюванням лісу вздовж траси валу і, крім того, взагалі з обпалюванням у багатьох місцях глиняної основи валу. Як би там не було, але в насипах валів  знайдено деревне вугілля, попіл, кору, а іноді і просто колоди, що обгоріли. Сучасні фізичні методи (радіовуглецевий аналіз) дозволяють встановити (нехай і з похибкою 50 років) час, коли деревина була зрубана (або спалена прямо на трасі валу). Залишалося пересвідчитися, що це вугілля попало у насип не випадково, а саме у процесі будівництва валу. Це завдання виявилося порівняно простим. Вугілля знаходили у валах по всій довжині, по різні боки річок і боліт, у лініях, що віддалені одна від одної на багато кілометрів. Припустити, що вал споруджували на території, де задовго до будівництва могла бути величезна лісова пожежа, неможливо. Разом з тим вугілля і перепалена до червоного кольору глина свідчать про те, що дерево горіло саме під час будівництва валу, і, відповідно, це був один з основних елементів технології будівництва.

Коли ж це було? Радіовуглецевий аналіз тридцяти трьох зразків вугілля, що було зібрано нами у різних місцях п’ятнадцяти валів, показав, що будівництво валів (принаймні тих, що ми досліджували) почалось у 150 р. до н. е. і продовжувалося до 550 р. н. е. Відбудова ж валів проводилася і у VII ст.

Результати радіовуглецевого аналізу виявилися дуже цікавими. Перший зразок вугілля з Постутнянсько-Ірпінського валу показав, що його будували у 370 (± 50) році. Але ж це саме ті роки, коли гуни розбили остготів, тіснили вестготів із степів Північного Причорномор’я. Тепер стає зрозумілим, чому гуни зачепили тільки край Лісостепу, бо страшні у відкритому степу гуни зупинялися перед перепоною: вони не вміли брати фортеці. А землі, що були захищені валами, по суті, це були величезні фортеці. Спорудження Постугнянського валу у 370 році свідчить про те, що в цей час у межиріччі Дніпра та Ірпеня вже існувало достатньо могутнє об’єднання племен.

Аналіз інших проб показав:  вугілля з’явилося і у 620 році (± 40 років). Але ж це — період важких аварсько-слов’янських воєн. Чи не пов’язане відновлення валів з новою небезпекою, що виникла у той час?

Ще один зразок вугілля був узятий з підошви валу великого городища над річкою Віта. Це городище впритул підходить до Вітянсько-Бобрицкому валу і, найімовірніше, будувалося одночасно з ним для охорони шляху з Києва на південь. Аналіз показав, що городище будувалося в 670 р. (± 35 років), тобто тоді, коли після розпаду антського союзу слов’янських племен відбувалося формування і вступ на історичну арену полянського союзу племен.

За матеріалами книги А.С.Бугай.
«Змійові вали».
Книгу можна придбати у ДП Видавничий дім Персонал т.490-95-18
Інтернет-магазин www.biblion.com.ua