Чи є в Україні національне питання?

Ціна і роль «етнічності» у політичному житті України зростає і набирає величезний потенціал конфліктності.

На виборах до Верховної Ради у боротьбі за місця в парламенті «національне питання» буде одним з головних у політичному житті країни.

«Не будіть сплячого собаку» – напевно, попередження тим людям, партіям чи народам, які починають сперечатися, хто з них кращий, з’ясовувати, у кого кров від Адама і Єви, а культура і віра – від Біблійних пророків. Їх концептуалізм і стиль мислення приблизно такий: «Я правий! Ти не правий! Заткнися!».

Уточнюю: хочу сказати лише, що дискусії про те, мій чи твій народ-богоносець, – це завжди виставлені назовні граблі! Хто на них наступає, обов’язково отримує дуже боляче по мармизі.

Але це лише констатація факту. Так було завжди в історії відомих нам цивілізацій. Пам’ятаєте, в «Апокаліпсисі» Мела Ґібсона головний герой «Лапа Тигра» кричить своїм переслідувачам, які хочуть його вбити: «Це мій ліс, тут я живу! І я, і мої діти будуть полювати тут завжди!».

Соціологічна концепція «етнічного» домінує в науці. І лише крихітна група наукових дисидентів вважає «етнічність» біологічною популяцією. Біологічне в розумінні «етнічного» табуйовано в науці.

Політика «етнічного» в історії з різними полюсами вела або до злочинів, геноциду, етноциду, або до стрімкого прогресу.

Наприклад, нацисти стверджували, що вони – предки якихось людей, у котрих кров, розріз очей, колір волосся і форма голови не така, як, наприклад, у народів другого сорту, приміром у слов’ян, які недостойні жити на Землі. У Третьому Рейху була «расова гігієна», а в уряді Гітлера був міністр, який відповідав за чистоту німецької нації.

Ось промова президента США Джорджа Буша 3 вересня 2000: «Наша нація обрана Богом і вповноважена історією для того, щоб бути для світу моделлю справедливості».

Кожен з нас, читачу, і сьогодні не може відчути і розсудливо пояснити, що таке етнічність, національність. Сам термін «нація» походить від латинського «бути народженим».

Вчені-етнографи, антропологи, філософи, біологи пропонують тисячі дефініцій «етнічного», «національного». Але погодьмося, що український національний секс або український національний характер – не більше, ніж метафора.

Сьогодні вкрай неполіткоректно вказувати на «етнічність» у сенсі богообраності. Водночас є естетична оцінка «українськості», яка в натхненні та красі піднесена у поезії, музиці, образотворчому мистецтві.

Фахівці з євгеніки надрукували тисячі книг про поліпшення природи людини. Батько євгеніки Френсіс Гальтон мріяв: «Те, що природа робить сліпо, повільно і безжально, людина може робити обачно, швидко і гуманно».

Якщо уявити собі етнічність як щось намертво пришите до тіла людини, то це шлях до расизму. Адже расизм буває не тільки біологічний, але й культурологічний. Скотитися до расизму може будь-яка країна, зокрема високорозвинута.

Але реальність така, що дедалі частіше, коли людина стурбована і відчуває страх перед своїм майбутнім, несе тягар особистої відповідальності за свої вчинки та долю народу, держави – «етнічне», «національне» виповзає з темних і світлих закутків нашої підсвідомості. Аксіома полягає в тому, що народ як цілісність спочатку існує як етнос, а лише потім може стати політичною нацією.

Але ми підсвідомо боїмося націоналізму, який «кров ставить вище за ґрунт», а «національне» в людині – вище її за соціальну сутність. Тобто національне – природне, соціальне – результат виховання.

І для нинішніх часів «національне питання» постійно є одним з найактуальніших. Чому? Бо про «національне» згадують тоді, коли пахне владою. Навіщо депутатам потрібні були законопроекти про мови, про державний статус російської? Насправді це була політична проба, діагностика, замір: яка ще потрібна провокація, щоб посіяти нестабільність, невпевненість, підірвати суспільство зсередини.

Азбука полягає у тому, що ненависть, в основі якої лежить «образ ворога» іншої національності, – це спосіб консолідації, партійний «мобілізаційний проект».

Коли у політиків немає аргументів, або вони – дилетанти у вирішенні економічних, соціальних проблем суспільства, держави, виборців, то зі скриньки Пандори дістають «національне питання». Національні відносини – це фундамент, вихідний, первинний принцип, з якого народжуються всі інші соціальні та культурні ієрархії. Карл Маркс, щоправда, писав, що в основі всіх проблем – економічні причини і суперечності. Але з цим можна посперечатися. Загадковий націоналізм є лише серпанком, вуаллю, що приховує екзистенційні проблеми суспільства.

Актуальність «етнічного» у розвитку української держави, вихід на авансцену політичної боротьби національних питань засвідчує, що етнічність ховати рано. В Україні, де рівень етнічної гомогенності (однорідності) високий, формування етнодержави є конфліктним чинником. Причина – висока частка російськомовного населення та й усіх інших численних етнічних груп, які історично живуть на території України. Тому єдина можливість національної держави в Україні має бути заснована на ідеї громадянської нації.

Етнічність пручається і глобалізації, й інформаційній революції, і постіндустріальному суспільству. Етнічність не просто виживає, але й зміцнюється у сучасному світі.

Сьогодні модно говорити, що в державі більше немає потреби, що територіальна держава, як форма самоорганізації суспільства, відмирає. Її замінюють «федералізм», «глобалізація», «культура світу». Реальна політична практика багатьох сучасних правлячих еліт – це «входження в цивілізований світ», «загальнолюдські цінності», а полісну систему політики намагаються реанімувати без природної соціальної ієрархії, без національного міфу, без громадян конкретної держави.

Тим не менше, державність залишається найвищою цінністю суспільства, народу, нації. Це перевірена історією форма самоорганізації людей. Народ, писав Вебер, стає нацією, якщо створює державу. Тому відродження України, «український прорив» неможливі без об’єднання змістів «нації» і «держави».

Сьогодні, коли мова йде про те, чи бути Україні на політичній карті світу, «етнічне» володіє величезною притягальною силою, стає матеріальною силою, здатною зберегти державу. Тому що етнічність – первинна і сильніша, могутніша за будь-які силові поля, котрі організуюють суспільство. Тому що в етнічності – тільки Богу зрозуміла відмінність соціального від біологічного, крові від ґрунту в людині.

Етнічність у політиці – це свіжа ідея, конструктивна, отже, прогресивна. Природно, за умови, що націоналізм – це коли шукають, як і що об’єднує людей різних національностей. щоправда, за умови, що націоналізм буває не тільки радикальним, а й ліберальним та демократичним. У недалекі (з погляду соціального часу) радянські часи одна правляча партія хвалилася, що «національне питання вирішене». Щоправда, додавала: «у тому вигляді, в якому нам дісталося від капіталізму». Як воно було вирішене – ми дізналися тільки після розвалу СРСР.

Чим відрізняється національна держава від громадянської, етнічна – від політичної? Чому недруги України і «п’ята колона» всередині країни так успішно використовують «національне питання», «національні суперечності» у підриві державності України? Важливо підкреслити, що модерністське трактування нації як надетнічної громадянської спільноти та джерела легітимної державної влади сьогодні є найпоширенішим у західній етнополітології.

В основі національних проблем України лежить стара як світ ідея панування однієї нації над іншою, тобто економічні інтереси. За всієї ненависті фюрера й ідеології нацизму у фашистській Німеччині знайшлося місце для «економічно доцільних євреїв». Чому не згадати культовий фільм Стівена Спілберга «Список Шиндлера». А суть політичної та економічної експансії за мовною (читай: національною) ознакою – в одному: видавлювання людей, громадян країни, за національною ознакою з ключових політичних та економічних позицій.

Економічний націоналізм – це бюджетні преференції «правильним» регіонам і закон каудильйо: «своїм все, чужим – закон». Наш український Карабах – це економічні суперечності між Сходом і Заходом України, між Львовом та Донецьком. А можливо, в основі цих проблем лежить звичайний агресивний регіоналізм, суть якого – децентралізація, сепаратизм, деволюція.

Питань багато, і від їх вирішення залежить майбутнє України. Ось деякі з них. Що таке національна ідентичність? Чи потрібно сьогодні де-юре «право нації на самовизначення»? Націоналізм об’єднує чи роз’єднує людей? Чи загрожують Україні етнічні чистки? Національні війни?

Педалювання етнічності у боротьбі за владу – це добре чи погано!? Це небезпечно чи прагматично? Чому виникли глобальні «дуги нестабільності» національних воєн в Східній Європі і пострадянській Азії?

Чому етнічні війни, сепаратизм, «ненависть до іншої нації», войовничий регіоналізм отримали таке глобальне поширення? І ще: національні суперечності – це проблема бідних чи багатих?  У нас, українців, є позитивний досвід. Помаранчева революція якимось незбагненним чином показала, що нація творить історію, а головний опонент влади – це народ, а не опозиційні політики, і що сьогодні політична еліта ворожа до всього українського, всього національного.

Питання важливі, метафізичні. На них немає простих відповідей. Тому порядком денним нинішнього політичного часу має бути гасло: як навчитися жити, коли всі ми – різні? Водночас нам, українцям, є чим пишатися. На відміну від Росії, Балкан, Молдови, Кавказу в Україні немає національних війн, збройних конфліктів. 

Україна – плавильний казан націй, етносів, етнічних груп. Але якщо українці бажають зберегти себе, свою державу, культуру, віру і не бути «змитими» глобалізмом капіталістів або шовінізмом нашого північного ракетно-ядерного сусіда, треба зберегти унітарну державу Україну – сильну, єдину, могутню.

Віктор Тимошенко ZAXID.NET