Обабіч стежки…

Було це років сорок тому, в уже забутих 70-х. На щотижневій «літучці» Республіканського радіо дружно нахваляли нарис про чергового, як тоді висловлювались, «маяка (???) п’ятирічки» — молоду чи то доярку, чи то трактористку, суть не в цьому. Присутній тут-таки автор скромно червонів у кутку.

І раптом підвівся Володимир Попов, один із кращих тоді українських радіожурналістів, етнічний, до речі, росіянин, який бездоганно знав українську мову, — і ввічливо попросив колегу показати, яким це чином героїня його нарису йшла йому, журналісту, назустріч, як було написано в нарисі — «обабіч стежки». Автор закліпав очима, теж підвівся і пояснив, що отак стежка йде, а отак, збоку героїня йде.

Попов вийшов у прохід між стільцями і продемонстрував, як це виглядало б насправді: ноги на ширину стежки, одна нога ступає правим узбіччям, друга — лівим.

“Літучка» лягла — по обидва боки уявної стежки. А Попов нагадав колезі, що українська мова — це далеко не те, що він чує у автобусі, на базарі чи в чергах за дефіцитом. Вона набагато складніша. І оволодівати нею потрібно все життя.

Додамо від себе: отак і з політикою. Вона набагато складніша, ніж здається тим, кого волею випадку чи сприятливого розкладу обставин винесло аж на саму верхівку владної Говерли.

Пояснимо це на прикладі гри, котра, здавалося б, надзвичайно проста — футболу. В цій царині у нас, здається, дилетантів немає. Та от довелося вперше в історії незалежної України не відряджати команду на чергове «Євро», а приймати його у себе вдома. Отут і з’ясувалося, що «обабіч стежки» йшла не лише бідолашна героїня нарису недолугого журналіста.

Нагадаємо: ідея запросити європейський футбольний чемпіонат в Україну з усіма наступними практичними діями по її втіленню справді належить попередній владі. І хоча, як відомо, лежачих та опозицію не б’ють, але задля справедливості мусимо висловити одне припущення. Цей футбол від самого початку був стовідсотково політичним. Тодішнім очільникам держави снилось, марилось і мріялось, як напередодні урочистого відкриття «Євро-2012» їм на атласній подушці (версія — порцеляновій тарілі з національною облямівкою) вручають перепустку до ЄСу. А потім під аплодисменти десятків тисяч болільників вони, керманичі наші вмощуються у VIP-ложах обабіч лідерів Об’єднаної Європи і, цмулячи українське пиво, на рівних теревенять про світовий POLITIC.

Чомусь ніхто не згадав тоді перше правило футбольного воротаря: не розкарячуй ноги, бо проґавиш гол. А коли з усіх проблем Керманича найважливішою виявляється, хто сидітиме праворуч Ангели Меркель, а хто ліворуч, то такий політичний футбол народу не потрібен. Що й з’ясувалося на найближчих президентських виборах.

Прозріння, як водиться у нас в Україні, виявилося запізнілим. Екс-прем’єр з-за ґрат порадила своїм наступникам відділити футбол від політики, але спокуса виявилася такою заманливою!

Подальший перебіг подій пересічні українці бачили очима переважно опозиційно налаштованих ЗМІ, бо влада цю піар-акцію програла з нульовим рахунком. Так, сотні тисяч європейських фанів відвідали Україну. Але навіть якби вони побачили і зустріли тут те, на що сподівалися, все одно політичний вплив цього контингенту населення на внутрішню і зовнішню політику їхніх держав — маргінальний. Хоча б тому, що вони не ходять не вибори. Вони ходять на футбол. І далеко не завжди задля того, щоб порадіти успіху улюбленої команди. Європейські політологи б’ють на сполох: у тій же Великобританії та Німеччині расизм перебрався із затхлих кабінетів маргінальних політиків на трибуни футбольних стадіонів.

Ми вже не згадуємо про те, що в нервовій атмосфері суто прорадянського авралу якось забули про таку дрібничку, як належна підготовка власної збірної. Гіркі слова з цього приводу вимовив один із кращих українських тренерів: «До чемпіонату Європи не можна ставитись, як до чемпіонату України». Пояснимо: це коли найнятий за великі гроші іноземний тренер здобуває медалі зусиллями куплених на футбольному секонд-хенді переважно темношкірих форвардів. Самі донецькі болільники вже кепкують: о, то справжні шахтарі, щойно з шахти вилізли і навіть вмитися не встигли!

А тепер ще одна правда — гірка як для минулої влади, котра сприймала «Євро-2012» як велике шоу з нагоди вступу України до ЄС, так і для влади нинішньої, з її надаремними сподіваннями, що чемпіонат таки посприяє, врешті решт, ну як не членству то бодай реальному зближенню з Євроспільнотою. Схоже, що європейські політичні мудрагелі не збиралися робити такого подарунку ні тим, хто вже ЕКС, ані тим, хто ще Влада. Ну хіба що — цинічна фраза: «А дулі вам з лампадним маслом, а не членство» для колишньої команди прозвучала б із максимальною делікатністю і у відповідній красивій обгортці. Але вона все одно прозвучала б. Така реальність… Це не дуже добре, м’яко кажучи, коли доводиться грати за правилами, які тобі нав’язують. Бо політичний футбол відріз­няється від спортивного тим, що під прикриттям т.зв. «загальних цінностей» кожний тягне цінності для себе.

Закінчуємо тим, із чого почали. У великій політиці зрозуміють тебе, якщо ти йдеш не по конкретному шляху, а десь там, ліворуч, праворуч, але в тому ж напрямі. А от намагання пересуватись «обабіч» — всерйоз не сприймається.           

    В.Н.