Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЗБРОЯ УПОСЛІДЖЕНИХ (Малоросійський слід російського терору)

«И когда на пеньковой веревке
Я закачаюсь в выси,
То увижу не ствол винтовки,
А отблеск новой Руси».

(взірець ліричної поезії одного з перших російських терористів)

Одразу зазначимо, що терор як один із засобів політичної боротьби українські націонал-радикали взяли на озброєння лише в середині першої половини ХХ сторіччя — у специфічних умовах окупації західних земель України Польщею. У нашому ж дослідженні йтиметься про події, що відбувалися набагато раніше, років за 50 від атентатів молодого Степана Бандери та його боївок — на українських землях, котрі Москва почала «прирощувати» до своєї імперії ще в середині ХVП століття.

Слід також зауважити, що розуміння національної самоідентифікації як однієї з головних складових особистості цивілізованої людини у ті далекі часи ще не дійшло до свідомості навіть передової частини суспільства. Цьому сприяла і національна політика Російської Імперії, згідно з якою головним вважалося віросповідання, благонадійність і соціальний стан. Відтак і досі у тій же Вікіпедії можна прочитати приблизно такі характеристики: «Микола Кибальчич — етнічний серб, син православного священика, що народився і виріс у Чернігівській губернії — відомий російський революціонер другої половини ХІХ сторіччя».

Але вчитаємось уважніше у короткі життєписи (бо довго ці люди не жили) представників когорти «полум’яних революціонерів». Саме так їх охрестив радянський агітпроп.

Перший справжній терористичний акт на теренах імперії, як відомо, здійснила 24 січня 1878-го року Віра Засулич (1849-1919 р.). У Санкт-Петербурзі вона двічі стріляла у столичного градоначальника генерала Трепова. І важко його поранила. Причина — на думку революціонерки градоначальник порушив тодішній кримінально-процесуальний кодекс, призначивши тілесне покарання політичному в’язню. Облишимо юридичну дефініцію вчинку Трепова. Не будемо зупинятися також на подальшій долі Засулич. Маємо на увазі легендарний суд, на якому присяжні одноголосно виправдали недійшлу вбивцю. Нас особисто зацікавило інше.

Віра Засулич не була юною дівицею, що втрачає свідомість, коли при ній поминають звичайнісінького чорта. Їй минув 31 рік. За походженням — з родини збіднілих після смерті батька дворян. Проте одержала достатньо високий вишкіл коштом заможних родичів і держави. Мала диплом домашньої вчительки, себто максимальну освіту, яку могла здобути жінка за тодішніми імперськими законами. Зазвичай домашніх вчителів та вчительок наймали не за копійки дуже заможні родини. Часто-густо освітній процес закінчувався вдалим шлюбом з уже дорослими старшими братами малолітніх учнів. І це вважалося нормою. Проте саме ця норма не влаштувала Віру Засулич.

Вона полишає свою рідну Смоленську губернію і виринає в Україні. Офіційно — щоб здобути у Харкові ще один фах: акушерки. Фактично — аби взяти активну участь в діяльності перших анархістських організацій в імперії. Йдеться про групу прихильників одного з теоретиків анархізму Бакуніна під назвою «Південні бунтарі». Очолював їх Микола Фроленко, згодом один із найактивніших діячів терористичного крила «Народної Волі». Група базувалась у Києві, але мала свої філії у найбільших містах Малоросії. Проте харківські жандарми досить швидко вирахували, чим насправді займається майбутня акушерка дівиця Засулич. Арешт, профілактична бесіда, підписка про невиїзд, втеча, нелегальне проживання спочатку в Харкові, потім у Санкт-Петербурзі і нарешті — славнозвісний постріл у градоначальника.

Після виправдального рішення присяжних у Віри Засулич вистачило розуму по-перше, негайно залишити Росію, а по-друге, пошукати інших шляхів для самореалізації, ніж терор. Після недовгого роману з легальними марксистами Плеханова Засулич перейшла у журналістику, спеціалізуючись на літературній критиці. На батьківщину повернулася лише після амністії 1905-го року. Проводжувала писати до газет і журналів про письменників і літературні новинки. Її єдиним другом було підібране на вулиці кошеня, котре вимахало у здоровенного пухнастого котяру.

Перша російська терористка палко привітала Лютневу Російську буржуазно-демократичну революцію 1917-го  року. Більшовицький жовтневий переворот засудила відразу, оскільки, на її думку, Ленін і компанія силоміць перервали подальшу демократизацію Росії. Саму радянську владу вона називала віддзеркаленням влади царської. У когось є заперечення?

У 1919-му році під час начебто випадкової пожежі Засулич втратила все майно і свого пухнастого улюбленця. Такого удару 70-річна самотня жінка не перенесла.

Ще одна цікава особистість — Сергій Степняк-Кравчинський. Це вже стовідсотковий наш земляк із Херсонської губернії. Як і Засулич, мав дворянське походження, закінчив казенним коштом кадетський корпус, згодом — елітне Михайлівське військове училище. І одержав призначення не в якийсь там, даруйте, Старозадрипанський гарнізон, а в гвардію. Однак через рік покинув службу, вийшов у відставку і подався в революцію. Дебютував так, що здригнулася не тільки імперія, а й цивілізована Європа: 4 серпня 1878-го року серед білого дня у центрі Петербургу увігнав кинджал у серце шефа російських жандармів генерала Мезенцева. Після чого спокійно зашився на конспіративну квартиру і зайнявся, як зараз би сказали, самопіаром: сів писати брошуру про себе і свій революційний подвиг. На щастя для самого терориста — і не тільки для нього — обставини склалися так, що подальше життя Степняка-Кравчинського пройшло в еміграції. Там він заробляв на життя бестселерами про страшних і таємничих російських революціонерів і причаровував своєю розбійницькою зовнішністю екзальтованих європейських суфражисток. Загинув під колесами поїзду на переїзді. Кажуть, «чомусь» не почув гудка. Ну що ж, у російських жандармів теж були свої поняття про помсту за зганьблену честь відомства.

І нарешті — на разі третя, надзвичайно колоритна фігура. Ще один малорос: уродженець міста Бердичева Григорій Гольденберг, син купця другої гільдії Давида Гольденберга (1855-1880 р.). Якщо Україна в біографіях Віри Засулич і навіть Сергія Степняка-Кравчинського — то лише більш-менш важливі епізоди, то практично вся особиста революція Гольденберга пов’язана з нашим краєм.

Людина, поза сумнівами, талановита. На ті часи у середовищі євреїв-ашкеназі їдиш практично повністю витіснив іврит із побуту і культури. Але Григорій самотужки досконало оволодів цією древньою мовою і навіть послуговувався нею на письмі.

Подальший розвиток подій неможливо розтлумачити без знання психології. Почнемо з того, що Давид Гольденберг вважав: найкращою школою для малолітнього Григорія буде робота в батьковому магазині — хлопчиком «принеси-подай». Тим більше, що тато не просто вибився з крамарів у купецьку гільдію, а й одержав вид на проживання і торгівлю у Києві. Тож треба було тримати фасон!

Відтак усе дитинство майбутньої зірки російського терору пройшло у закутках батькового магазину на Подолі. Григорій ріс і водночас, як він потім визнав, росло почуття ненависті до татуся. Останньою крапкою став блюзнірський вчинок Гольденберга-старшого, коли він раптом віддав 16-річного сина до… третього класу гімназії. Григорій витримав глузливі кепкування молодших од нього на 5 років дітлахів-однокласників один навчальний рік, а тоді покинув школу, а заразом і рідний дім. Якийсь час крутився у сіоністських молодіжних організаціях, але ображена душа прагнула більшого.

І тут відбулася зустріч Григорія Гольденберга з Олександром Михайловим. Серед російських революціонерів-народовольців цей учорашній селюк займав чи не чільне місце: яскрава, домінуюча особистість, людина, що зробила себе сама, ерудит, а не просто начитаний Михайлов притягував до себе таких молодиків, як Гольденберг. Він фактично замінив юнаку батька. І все, що робив надалі Григорій, було просякнуте бажанням здобути схвалення, перш за все, Михайлова.

Взимку 1878-го року південна малоросійська група народовольців Михайлова запланувала замах на київського прокурора Котляревського (чи не родича автора «Енеїди”?). Акція зірвалась, а Гольденберг з іще двома юнаками опинився за ґратами. Порятувало те, що київська жандармерія ще не мала досвіду боротьби з таким видом злочину, як терор. До того ж у київського генерал-губернатора було дивне почуття гумору: він звелів заслати всю трійцю підозрюваних на проживання в селі Холмогори Архангельської губернії, висловивши сподівання, що через два роки до Києва повернеться як мінімум один новий Ломоносов.

До Києва — і що характерно, достроково, і не  легально — повернувся новий «Ванька-Каїн». І невдовзі виринув у Харкові, де 9 січня 1879-го року вбив харківського генерал-губернатора Кропоткіна, двоюрідного брата ще одного вітця російського анархізму князя Кропоткіна. От уже справді — свій свого не познаша! То був третій терористичний акт в Імперії і перший на теренах нинішньої України…

Григорій Гольденберг здійснив свій «екс» у стилі ще не винайденого голлівудського кінематографу. Він бігом наздогнав карету з губернатором, що мчала вулицею центру міста, вискочив на підніжку і вбив сановника пострілом впритул. Після чого зіскочив — і щез! Пошуки нічого не дали. Проте й не припинялися. І от — 14 листопада того ж 1879-го року поїзний жандарм потягу «Одеса-Санкт-Петербург» звернув увагу на молодого знервованого єврея, котрий намагався запхнути якомога глибше під лавку купе другого класу величенький і, судячи з усього, важкий мішок. Підозрілого затримали і зняли з поїзду на станції Єлисаветград. Там його опізнали як Григорія Гольденберга, а в мішку виявили (чого там уже розмінюватися на дрібнички) півтора пуди динаміту.

Два місяці заарештований революціонер уперто мовчав. Ключик до нього підібрав майбутній шеф усієї російської поліції, а тоді — прокурор Одеського окружного суду Антон Добржинський. Наш, до речі, земляк, киянин і випускник Київського університету. Він не став погрожувати Гольденбергу всіма карами єгипетськими, а почав душевно розмовляти з ним на рівних, захоплюватися його відвагою і самопожертвою. І врешті схилив до вчинку, якого жоден із сучасників терориста так і не зрозумів. Подальша драма відбулася в одному з казематів санкт-петербурзької Петропавлівки, куди Гольденберга депортували я особливо небезпечного державного злочинця, а Добржинський прибув до столиці вже як заступник столичного ж прокурора.

Добржинський переконав Григорія, що коли царський уряд і Його Величність особисто зрозуміють, що молодими революціонерами керує благородна ідея демократичних перетворень суспільства, то нікого більше не треба буде вбивати. Навпаки, вони, нинішні терористи стануть новою елітою, яка змінить Імперію на краще. От тільки треба викласти на папері політичну програму організації і додати список її членів із детальними особистісними характеристиками. Це для майбутніх призначень на високі пости. Більше того — аби підтвердити «серйозність намірів» російської влади, Добржанський умовив тодішнього фактичного диктатора Росії генерала Лоріс-Мелікова відвідати ув’язненого Гольденберга в камері Петропавлівської фортеці. Вдумайтеся: не притягти за шкірки до високого кабінету, а удостоїти!

Все спрацювало. Лоріс-Меліков говорив із Гольденбергом, як батько з рідним сином, хвалив його за розум і благі наміри, обіцяв, заохочував… невдовзі 74 сторінки щиросердного визнання Гольденберга, в якому фігурували біографії, зов­нішні прикмети, риси характеру та ідейні переконання всіх 143 членів партії «Народна Воля», лягли на стіл Лоріс-Мелікова. До речі, політична програма партії, подана окремо, складала лише шість сторінок. І навряд чи хтось її уважно прочитав.

Проблема ліквідації «Народної Волі» після цього стала суто технічною. І вбивство Олександра Другого було власне не стільки тріумфом російських терористів, скі­льки недоглядом вчасно поінформованих жандармів.

Наприкінці останньої зустрічі Добржинського з Гольденбергом Григорій нагадав:

— Мені обіцяно, що з голів моїх товаришів не впаде жодна волосина.

Прокурор, не озираючись, кинув з порогу:

— Стосовно волосся гарантую, а от голови — полетять. Це точно.

Гольденберг усе зрозумів. Він повісився в камері на простирадлі 15 липня 1880-го року. Його соратники продемонстрували повний розпач і нерозуміння ситуації. Один із лідерів організації, легендарний Микола Морозов взагалі вважав, що «Гольденберг діяв під впливом якогось залученого жандармами гіпнотизера». Ближче до істини виявився Олександр Михайлов: «Коли Гольденберга спрямовувала партія, він здійснював подвиг. Але позбавлений зв’язку з партією, залишений наодинці з собою, він втратив керування і звершив безчесний вчинок».

Сьогодні навіть студент-першокурсник факультету психології зробить лише одну поправку: замість слова «партія» він поставить «Михайлов». І ми одержимо класичну пару, тип якої відомий кожному практикуючому криміналісту: ведучий і ведений, домінуючий і підлеглий або, даруйте за різкість, «пахан і шістка». А щодо «упослідженості», на яку ми послались у назві цього розслідування, то фактично жоден із нашої трійці соціально упослідженим не був. Навпаки: в потенціалі принаймні двоє з трьох — Засулич і Кравчинський — відбулись як непогані літератори. Але хіба для цього слід було пройти через убивство?

Складніше з Гольденбергом. Але навіть якщо вважати, що його тато був самовпевненим самодуром, то чи це привід до того, щоби вкрити себе сумнівною славою біблейського Іуди?

Всі вони — і не тільки ці троє — вважали себе упослідженими. Для точного відтворення справжніх причин їхніх «ексів» варто залучити не лише психологів, а й судових психіатрів. Але це вже виходить за межі нашого дослідження.

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com