ЧОЛОВІКИ ВТРАТИЛИ СВОЮ ВЛАДУ

У Європі тривають серйозні дискусії  щодо колосальної депопуляції корінного населення. В Україні ситуація із демографічним занепадом давно обговорюється, але ніякого виходу досіль не знайдено. Одні вважають, що жінок треба стимулювати грошима, інші — квартирами. Дехто вважає, що всьому виною зміна ролей у суспільстві та бацила фемінізації, яка навмисно була закинута в наше суспільство із Заходу. Пропонуємо невеликий екскурс в історію. Хоча думки автора є дещо спірними...

Головний той, хто приймає остаточне рішення, яке є обов’язковим для всіх, кого воно стосується. Завжди верховенство чоловіків трималося на їх силі. Сильний той, хто в змозі прогодувати сім’ю, багато працювати і все приносити в дім.

Від чоловіка залежало — виживе сім’я чи ні. Хто покладає на себе роль годувальника, той і головний. Так було раніше.

Жінки теж любили командувати, але силою у чоловіка владу відняти було неможливо. У селі орав мужик, його загибель або тяжка хвороба означала смерть або жебрацтво всієї сім’ї. Це розуміли домочадці, тому кращий шматок завжди батькові, — він повинен бути здоровий і сильний, працювати з ранку до вечора. Відповідно, з годувальником сперечатися не можна. Навіть собака розуміє, що руку господаря, який кидає кістку, не кусають. Та й господар не дозволить, батіг завжди напоготові.

Піраміда сім’ї виглядала так: на вершині — чоловік, нижче — дружина, внизу — діти. Жінки відносно спокійно переживали смерть дитини. В багатодітних сім’ях це було жорсткою реальністю. Не діти були головними. Звідси приказка: «Бог дав, — Бог взяв».

Загибель окремої дитини жодним чином не позначалася на житті всієї родини. Смерть єдиної корови переживалася куди важче. Трагедією була кончина глави сім’ї — чоловіка. Така ситуація відображала розподіл ролей в сімейній піраміді. До речі, загибель жінки катастрофою не була. Звідси ще одна народна приказка: «Був би мужик, — а баба завжди знайдеться».

Зміни в такому стані справ почали відбуватися з початку 18 століття, поступово, але невблаганно. Як?

З’явилося поняття — материнський інстинкт. Думаєте, він був завжди?

Історик Філіп Арьєс дійшов висновку, що відносини дітей і батьків, а також поняття материнський інстинкт, в їхньому сучасному розумінні, виникли в країнах Заходу лише в середині вісімнадцятого століття. Е. Бадінтер в роботі «Кохання у додаток: історія материнської любові (18-20 століття)», опублікованій в 1980 році, стверджує, що аж до кінця вісімнадцятого століття материнська любов була соціально випадковим явищем. Автор вважає книгу Ж.-Ж. Руссо «Еміль, або Про виховання» (1792), подією, після якого материнська любов перетворюється на визнану культурну цінність. На підставі свого дослідження Е. Бадінтер дійшла до наступного висновку: »... материнський інстинкт — це міф. Ми не виявили жодної загальної і необхідної поведінки матері. Навпаки, ми констатували надзвичайну мінливість її почуттів залежно від її культури, амбіцій або фрустрацій. Все залежить від матері, від її історії і від Історії ... ».

А що ж було з материнським інстинктом до вісімнадцятого століття? Американський психолог Л. Де Моз починає свою книгу «Психоісторія» так: «Історія дитинства — це кошмар, від якого ми тільки недавно стали прокидатися. Чим глибше в історію — тим менше турботи про дітей і тим більше у дитини ймовірність бути вбитою, покинутою, побитою, тероризованою і сексуально ображеною». Автор глибоко досліджує з точки зору психоаналізу стилі виховання впродовж історії європейського співтовариства. Він виокремлює шість послідовних етапів зміни стилів виховання.

1. Стиль «дітовбивства» (від античності до 4 століття н.е.). Діти цінністю не були, ставлення до них було суто практичне. Якщо дитина вже з дитинства могла допомагати батькам, то вона мало право на життя. Якщо дитина багато хворіла, вимагала турботи, уваги, була марною в господарстві, то її простіше і вигідніше було вбити, ніж годувати та виховувати.

2. «Залишаючий» стиль (4-13 ст. нашої ери). Дитина вже сприймається як людина, що наділена безсмертною душею, однак повної зла та пороку. У цей час вважається правильним бути з дітьми емоційно холодними, строго карати, бити. «Биття є наукою».

3. Амбівалентний стиль (14-17 століття). Цей етап, на думку Л. Де Моза, відноситься до 14 століття, пов’язується це з появою великої кількості посібників з виховання дітей, звеличенням культу діви Марії, появою в мистецтві образу дбайливої матері. Дитина, за своєю природою, розглядається як порочна від народження. Виховання вимагає послідовного і жорсткого впливу.

4. Нав’язливий стиль (18 століття). Характеризується зміною ставлення батьків до дітей. Батьки хотіли знайти владу над розумом дитини, щоб контролювати її внутрішній стан, потреби, волю. Побиття дітей стає непопулярним і допускається все рідше.

5. Соціалізуючий стиль (19 — середина 20 століття). Такий стиль виховання передбачає спрямування волі дитини на правильний шлях. Дітей соціалізують, вчать адаптуватися до обставин життя.

6. Допомагаючий стиль (з середини 20 століття). Природа дитини оцінюється як принципово добра, така, що розвивається. К. Роджерс зробив величезний внесок у розвиток і теоретичне обґрунтування допомагаючому стилю виховання.

Як бачимо, до 18 століття материнський інстинкт і прихильність батьків до дітей практично відсутні. Але якщо щось з’являється, то зрозуміло, що це комусь потрібно.

Материнський інстинкт з’явився як спосіб посилення жіночого впливу в родині. І в цій боротьбі (як правило, несвідомій боротьбі) за владу в сім’ї дитина виявляється сильнішою, а іноді й козирною, картою.

Схема тихого відбору влади виглядала так:

1. В безумовних цінностях сім’ї з’являється материнський інстинкт і вищою цінністю в родині проголошуються діти. Усе найкраще — кому? У виборі між чоловіком і дитиною мати тепер безпомилково вибере не чоловіка, — з моральної позиції обґрунтувавши це природним материнським інстинктом. Претензії до неї зникають: адже материнський інстинкт — це те, з чим нічого вдіяти не можна, він тепер просто є.

2. Далі зрозуміло, — мати краще знає, що потрібно дитині. З’явилася нова сімейна ієрархія, де головна — дитина, на другому місці — мати (з інстинктом), як виконавець волі Головного, на третьому місці чоловік, — чоловік, зобов’язаний цю піраміду підтримувати матеріально.

Чоловіки втратили свою безумовну владу. Чи добре це для інституту родини, і чи потрібна така сім’я чоловікові? 

Віталій Пічугін,
«Школа життя».
Сайт Аратта