МІФ ПРО «ФАШИСТВУЮЩИХ УКРАЇНЦІВ»

Маркс і Енгельс, критикуючи у своїх творах капіталізм, не переходили на особи. Пояснюється це тим, що саме капіталісти спонсували соціалістів-демократів марксистського штибу як пропагандистів світових і громадянських війн та революцій, внаслідок яких можна підкорити інші народи і заволодіти їх багатством. То ж цікава аналогія. Можна переглянути навіть сотні чисел сучасної «лівої» преси і не стрінеш там конкретного «проклятущого» комуністами  «олігарха», не вгледиш у ній ні «олігархічних» інтерв’ю, ні репортажів з місця «організованих» комуністами «пролетарських страйків». Зате до біса фашистських епітетів на адресу українців і кольорових портретів «лівих» лідерів. Маючи щирих спонсорів, «ліві» газети виходять різноколірні, й тому для підняття «революційного духу мас» поводирі у свята надягають ще й червоні жупани і фотографуються під червоними рогатими прапорами.

Плазуючи коло підніжжя статуй Леніна, як творця із абсолютно усіма ознаками фашизму — від з десятимільйонними жертвами геноцидів до застосування отруйних газів проти селян, вбивства матерів і дітей як заложників, комуністи  у той же час «вносять   законопроекти», щоб… «зупинити в Україні політику фашизму, яка останнім часом широко розповсюдилася в Україні» (це із матеріалу за рубрикою «питання принципу», надрукованого у газеті «Комуніст» за 18 квітня 2012 року). Тут же повідомляється, що автор цього «законопроекту» «обурений відмовою Партії регіонів підтримати  боротьбу з фашизмом в Україні». Як «широко розповсюдилась політика фашизму в Україні» — у газеті не говориться. Для прикладу наводяться лише торішні події — 9 Травня 2011 року у Львові, коли сюди, забувши чомусь вшанувати загиблих воїнів у своїх містах, приїхали іногородці.

Звісно, справа не в тому, що це були приїжджі, а в тому, що комуністи  систематично демонструють свій  цинізм і вдаються до кривд. Львів’ян, наприклад, як і мешканців інших міст обурює, що Леніна, який накоїв стільки горя народам, який, жертвуючи Росією, намагався недопустити розгрому німецького мілітаризму Антантою у Першій світовій війні, який все робив, аби відродити німецький мілітаризм після Версальського договору, який здавав західні білоруські й українські землі  за Брестським, і за Ризьким договорами  на поталу окупантам — що цього Леніна комуністи перетворили на якесь божество, а українців обзивають фашистами? Виходить, Ленінові, якого німецький генштаб закинув у тил Росії як диверсанта, треба  ставити пам’ятники, а про українських повстанців, які по суті є наслідком тих же злочинних ленінських міжнародних договорів і згадувати не можна? Чому  на честь Свердлова, який разом із Леніном розпорядився вбити майже три мільйони людей на Кубані і Дону під час розкозачування назване в Україні місто? Чому у більшовиків прапори такі ж червоні, як у гітлерівців? 

Від справжніх причин нинішньої, далекої від прогресивного розвитку суспільства ситуації, яка так чи інакше є наслідком довготривалої політики ленінської партії, відволікають міфічним «українським фашизмом», давно-предавно неіснуючими Шухевичем, Мазепою, Бандерою, а ще глуздами про «примкнувшихся» до «бандерівців»   «экс-коммуниста-националиста» із червоним дипломом університету марксизму-ленінізму «мистера-Ю» тощо. Смішними виглядають у ХХІ столітті «законопроекти про кримінальну відповідальність» тих, хто, наперекір цинізму і кривдам перешкоджає вивішувати червоні прапори, під якими воювали і вермахт, і червона армія, або у відповідь на спорудження скульптур більшовицьких вождів виставляє портрет хлопця із УПА. Причини таких протистоянь комуністи не хочуть визнати. Вони навіть заявляють, що після прийняття їх законопроекту «по боротьбі з політикою фашизму в Україні”…  «Україна могла б  виконати вимоги ООН”! Це нісенітниця.  По-перше, комуністам треба скараскатись  своїх фашистських ідолів, оскільки це також підпадає під їх законопрооекти по боротьбі з фашизмом, по-друге, окрім надрукованих в СРСР історій компартії, їм бажано на цю тему читати ще щось...

Ще більший згусток «професіональних» нісенітниць у книзі «Фашизм в Украине…». Тут справно замовчують експлуатацію українського народу. Його пограбування  замінено словами «кризис», «смутное время», «экономическая буря» й т. ін., а політична ситуація замашкарована всілякими езопівськими викрутасами, глузуванням та «лапками». Але не дивлячись на такі прийоми, автори видають свою занепокоєність зростанням народного гніву. «Кризис, — пишуть вони, — множит ряды люмпенов, мечтающих о «твердой руке», которая защитит их от экономических бурь и обеспечит минимальное благосостояние за счет экспроприации «нетитульных» инородцев» ( «ФУ», стор.5).  Тут же, задля спантеличення «украинского избирателя» винесено докір партіям крупного українського капіталу, які, «демонстрируя полное непонимание своей роли и своего места в политике, явно не готовы взять власть и принять, вместе с ней, ответственность за страну» (стор.5). Автори цього пасажу наче й не знають, що політика влади — це будь-які (патріотичні чи антинародні) результати її роботи, навіть незаконне привласнення народного майна — теж політика. І хоч комуністи часто-густо кричать, що нині Україною править влада партій крупного капіталу, але тут головний ідеолог КПУ все це спростовує, він докоряє партіям крупного капіталу, що вони «явно не готовы взять власть», тлумачить, що досі крупний капітал не був при владі і в завуальованій формі закликає виборців  допомогти таким партіям  «взять власть».

У наступному крючкотворчому реченні більшовицькі ідеологи пояснюють, чому досі правлячі Україною партії крупного капіталу… «не готовы взять власть”: «Украинский избиратель деморализован и дезориентирован десятилетиями массированной (?!)  националистической (?!)  и антикоммунистической пропагандой, левые силы не имеют достаточного представительства  в органах власти». Ото ж, мовляв, не слухайте націоналістів, голосуйте за «левых», які допоможуть крупному капіталу «взять власть”…

Цими словесними зигзагами автори  «наукової праці» «ФУ» лише довели, що теперішні «левые» — то проекція капіталу, так само як колись  ленінський жовтневий переворот був проекцією капіталу Другого рейху — генштабу Німеччини. 

З надією на те, що крупний капітал спроможеться по-справжному  «взять власть и принять вместе с ней ответственность за страну»,  «лівокапіталістичні» автори прокручують обтелепаний старий-престарий патефон, з якого хрипотою звучить одне і те ж: «украинские националисты, украинские неофашисты, бандеровская Галичина, УПА, Шухевич…».

“ФУ» ще і ще раз нагадує виборцям, щоб вони ні на мить не забували про «украинских неофашистов», цебто «люмпенов, мечтающих обеспечить минимальное благосостояние за счет экпроприации  «нетитульных» инородцев», памятали, що подібна ситуація… «привела к падению Веймарской республики в Германии», що всі українські «мечтатели экспроприировать «нетитульных» — то «поклонники дивизии «Галичина», «фашиствующие национал-радикалы», котрі хоч і виглядають «малочисленными, опереточными», але вони, як «украинские фашисты уже имеют поддержку власти”… В Україні дрімати не можна, «общество должно проснуться, почувствовать, понять и во весь голос заявить: «Фашизм не пройдёт!».

Ось така нісенітниця вивалилась уже з перших сторінок збірки «научных трудов» «ФУ».

Творці «экономических бурь» і українофобської макулатури мало не лопнуть —  кричать «Фашизм не пройдёт!». А от запитати їх: козаччина, хмельниччина,  гайдамаччина, опришківщина або інший  національно-визвольний рух «пройдьот чи не пройдьот”?. Ну, звісно, скажуть, що не пройдьот! А чому? А тому, що послідовники марксистського слов’яно­жерства будь-які національно-визвольні рухи після 1917 року у Східній Європі, навіть, скажімо, оплакування мільйонних жертв більшовизму відносять до фашизму. Фашизм — і баста!

Давайте подивимось, де у Європі найбільше бажаючих добровільно селитися серед «фашиствующей, ксенофобской нации». Якби українці були справді такою жахливою нацією, як це розписують більшовицької закваски «научные деятели», то представники інших народів обминали б Україну десятою дорогою, а ті, що тут колись опинилися, давно виїхали б у держави своїх кровних братів. Але ж насправді це не так: бажаючих некорінного етносу добровільно зостатися жити в Україні, набагато більше, аніж у навколишніх державах. Ось дивіться статистику за 2005 рік: у той час, як  етнічних українців 73 % від усього населення України, то белорусів у Беларусі — 77,9 %, етнічних росіянів у Росії (русских)  — 81 %, поляків у Польщі — 97,6%, шведів у Швеції — 91 %, німців у Німеччині — 95,1 %., даньців у Данії — 96 %,  німців як корінного народу Австрії — 98 %,  французів у Франції — 94 %,  італійців в Італії — 98 %,  словаків у Словаччині — 85,7 %,  чехів у Чехії — 81,2 %, угорців в Угорщині — 97 %, румунів у Румунії — 89,5 %, болгарів у Болгарії — 85,5%, греків у Греції — 98 %, турків у Туреччині — 80 %. Отже, із усіх тут згаданих країн в Україні найбільший відсоток некорінних етносів, які ужилися з українцями. Про який же український «фашизм, неофашизм, ксенофобизм» йдеться?

Хтось, послухавши українофобів, може подумати, що «фашиствуючі» українці від жиру бісяться.  То ж варто із цього ж самого довідника навести дані про розподіл валового національного продукту (ВНП) на душу населення (в доларах США) названих вище країн. Отже, у той час як ВНП на душу населення в Україні становить 2170 $, то у Белорусі — 4840, у Росії — 4190, у  Польщі — 6380, у Швеції -19030, у Німеччині — 21300, у Данії — 22740, в Австрії — 21980, у Франції — 21860, в Італії — 20060, у Словаччині — 12520, у Чехії — 11380, в Угорщині — 7000, у Румунії — 4290, у Болгарії — 3860, у Греції — 13080, у Туреччині — 6430.

Отут і головна відповідь на запитання: чому українці серед своїх сусідів  є найбіднішою нацією і чому україножери так гарчать на українців?    

 Про відсутність в Україні не лише «українського фашизму», а й хоч на якусь краплиночку серйозного українського націоналізму доказують всією своєю суттю місцеві українофоби.                            

Живучи серед «фашиствуючих українців», вони вільно висловлюють свої думки у книзі «Фашизм в Украине», обіймають видатні державні посади, стають депутатами, володіють немалим майном, квартирами, гектарами землі в елітних районах. То чи було б все це у них, якби в Україні дійсно «фашиствували» етнічні українці?

Україноненависники, працюючи «у поті чола» на високих посадах, знаходять час писати (не інакше, як  крадькома, остерігаючись «українських фашистів”) свої «научные» книжки про «фашизм в Украине», «фюрера Украины», «украинский неофашизм» і т.п. У видавництвах для таких книжок — «зелена вулиця”! Але хто має хоч найменші правдиві уявлення про український народ, Радянський Союз, більшовизм, той сприйме варево про «украинский фашизм» як безглуздя.