НЕ ВПУСТИТИ ЧАС ДЛЯ ПРОЗРІННЯ

У далекому 1999 році російські спецслужби привели до влади свого ставленика – Володимира Путіна. Це відбувалося в часи глибокої економічної та соціально-політичної кризи, яка створювала реальну загрозу дезінтеграції Росії.

Російській владі та її спецслужбам протягом багатьох років удавалося формувати образ президента Путіна як гаранта розвитку та стабільності Росії. Значною мірою це було можливим завдяки надзвичайно високим цінам на нафту на світових ринках, а також активному пропагандистсько-інформаційному впливу на російське суспільство.

Надвисокі ціни на сировинні ресурси протягом першого десятиліття 2000-х років давали владі змогу, зберігаючи переважно сировинний характер російської економіки та не проводячи соціально-економічних реформ, підвищувати добробут більшості росіян. Водночас тотальна корупція, концентрація основних активів країни у дуже вузького кола представників олігархічного експортно-сировинного капіталу та високопосадовців російських спецслужб, призвели до ще більшого розшарування населення. Ця каста олігархів та гебістів не зацікавлені в реформах, спрямованих на зміну сировинної моделі розвитку російської економіки, і неспроможні провести їх. Загалом співробітники спецслужб в силу своїх специфічних якостей в принципі нездатні створити якусь якісну модель побудови економіки. Вони вміють руйнувати плани противника, але не знають, яким чином розбудовувати ефективну економіку, за допомогою якого інструментарію формувати нові сектори економіки та створювати нові робочі місця, як формувати й стимулювати бізнесову активність. Тому отримання влади співробітниками спецслужб об’єктивно могло бути спрямовано лише на її монополізацію .

В умовах суттєвого обмеження свободи слова в російських ЗМІ, передусім на телебаченні й радіо, повної залежності судової системи від виконавчої влади, відсутності реальної політичної конкуренції деградація політичної системи та й усього російського суспільства в другій половині першої десятирічки 2000-х стає все більш очевидною.

В той же самий час відбувалося кілька важливих суспільних процеси, які неминуче впливатимуть на розвиток Росії. Бізнесова активність все більше концентрувалась у великих містах, насамперед у Москві та Санкт-Петербурзі. Саме там формувався значний прошарок середнього класу з представників малого й середнього бізнесу, а також висококваліфікованих працівників компаній та органів державного управління. Середній клас виявляє дедалі більшу незадоволеність економічною та політичною системою в країні, у якій він є заручником дій правлячої касти гебістів та олігархів. Адже в разі економічної кризи від неї найбільше потерпає саме середній клас. Втрачає власний бізнес, високооплачувану роботу, опиняється наодинці з проблемами обслуговування кредитів під заставу квартир, будинків, автомобілів… Така ситуація не може тривати вічно. Тому масовий вихід представників середнього класу на Болотну площу та площу Сахарова з протестами проти режиму був цілком зрозумілий. Раніше чи пізніше таке мало відбутися.

Ще одним важливим процесом, який суттєво змінює ситуацію в російському суспільству, є зростання ролі виробництва, поширення інформації завдяки Інтернету, зокрема соціальним мережам, які влада може контролювати значно меншою мірою, ніж телебачення й радіо.

Складається ситуація, коли влада може розраховувати на значну електоральну підтримку переважною мірою серед людей похилого віку та мешканців сіл і малих населених пунктів, які отримують інформацію насамперед через телебачення. Водночас активна, працездатна частина російського суспільства, яка користується Інтернетом, до влади ставиться дедалі більш критично, якщо не вороже.

Сучасні інформаційні технології дають змогу забезпечити значно більший рівень контролю російського суспільства над владою. Це контроль пасивний. Він не може протидіяти, наприклад, розкраданню бюджетних коштів чи фальсифікації виборів. Проте дозволяє суспільству поширювати інформацію про реальне обличчя влади, надавати документальне підтвердження того, що більшість російських громадян і так свідомо чи підсвідомо розуміє, – країною керує зграя злодіїв.

Усе це знижує рейтинг влади в очах громадян. В умовах зниження електоральної підтримки «партії влади» на чолі з Путіним і водночас відсутності реального правового механізму зміни режиму, виникає все більше причин для політичної дестабілізації. Для вибуху може бути достатньо будь-якого приводу. Як показали події листопада-грудня 2011 року, це може статися в будь-який момент.

І не так важливо, що Путін і «партія влади» ще має доволі суттєву електоральну підтримку. Ця підтримка знаходиться не там і не в тих верствах населення, на які в разі чого зможе опертися режим. Як показали події в Єгипті, достатньо потужних і тривалих протестів у великих містах країни, передусім Москві – і влада, яка здається монолітною та непохитною, може захитатися і впасти.

Такий сценарій прораховується в тому числі й у аналітичних центрах Росії, пов’язаних з владою. Недарма в грудні у російських ЗМІ промайнула інформація про те, що остаточне рішення щодо третього президентського строку Володимира Путіна приймалося виходячи з оцінки реалістичності сценарію політичної дестабілізації. Очевидно, що Дмитро Медвєдєв надто слабкий, аби протистояти цьому. Якби він став президентом Росії, то в умовах гострої політичної кризи армія та правоохоронні органи були б змушені виконувати саме його накази, а не реального правителя Росії – Володимира Путіна. А враховуючи багатовікові традиції, якщо в Росії почнеться гостра політична криза, то вона матиме характер бунту, потужного, безглуздого та нещадного. Ніякого багатоденного стояння з піснями та жартами «а-ля Майдан» у Росії не буде.

Саме тому у вузькому колі верхівки російських спецслужб було прийнято рішення: владу може утримати лише Володимир Путін – більш жорсткий і більш пов’язаний зі спецслужбами.

Однак ці припущення щодо спроможності Путіна діяти жорстко й ефективно можуть виявитись хибними. Він прийшов у систему радянських спецслужб у 70-80 роки минулого століття – у часи їх повної моральної та інтелектуальної деградації. Ніхто про високі матерії перемоги комунізму в усьому світі там уже давно не мислив. Усе було просякнуто атмосферою підлабузництва, бажання підвищити власний добробут, отримати гарне місце роботи на капіталістичному Заході, що загниває. Ці люди з доволі специфічною мораллю та специфічними навичками можуть скоїти будь-який злочин. Але головна їхня особливість – виконавець, а тим більше той, хто віддає наказ про злочин, намагаються будь-що залишитися в тіні, невідомими суспільству.

Одна справа, провести спецоперацію і «замочити в сортирах» терористів. Зовсім інша – віддати особистий публічний наказ стріляти по багатотисячних демонстраціях в Москві, Санкт-Петербурзі – з невідомими наслідками для того, хто такий наказ віддав. Навряд чи Володимир Путін зважиться на це.

Та головне, якщо навіть Путіну вдасться утримати на певний час владу, нічого не зміниться на краще. Економічна система олігархічного експортоорієнтованого сировинного капіталізму залишиться та сама. Деградація не зупиниться. Володимир Путін не перестане бути «гебістом-сімдесятником». Він ані інтелектуально, ані морально не зможе відмовитися від сировинного прокляття Росії та змінити напрямок її розвитку. А значить, після першої хвилі протестів неминуче вибухне друга, ще більш руйнівна...

Ніхто не сумнівається, що наступним президентом Росії стане Володимир Путін. У критично налаштованих до режиму громадян немає альтернативної політичної програми розвитку Росії, організації та лідера. На сьогодні в принципі немає того, хто міг би на президентських виборах бути альтернативою Путіну. Це одне з головних протиріч самоорганізації Інтернет-співтовариств. Вони можуть організувати та скоординувати акції протестів із сотні тисяч осіб. Але не здатні замінити собою політичні партії та політиків, які повинні стати трибунами та політичними представниками й виразниками інтересів протестувальників.

 Але для самого Володимира Путіна від цього нічого не змінюється. Його рейтинг тепер лише падатиме. Усе що раніше працювало як позитив, надалі сприйматиметься з сарказмом та роздратуванням. З кожним днем влада в очах росіян матиме все менше легітимності.

Скоріш за все, сам Путін це добре усвідомлює, але він не може просто піти. Надто багато в цьому гебістському режимі, що зараз править Росією, зав’язано саме на нього. Надто багато власності, яка насправді належить Путіну, оформлено на довірених осіб. А тому відхід від влади означатиме ризик бути вбитим на їх замовлення – аби та власність їм і залишилась... Ціна питання, за твердженням як російських, так і західних експертів, - багато десятків мільярдів доларів. Тому ніхто панькатися не буде...

Путін давно не «раб на галерах», як він саме себе якось обізвав. Для раба на галерах він надто розкішно живе. Путін – заручник гебістської влади, представником якої він є. Він не може за власним бажанням піти з влади шляхом одного з римських імператорів саджати капусту. Він «раб лампи». А точніше, виходячи з популярного в Інтернет-середовищі «мему», він «краб» - «краб лампи».

Очікуючи дестабілізації в Росії, маємо усвідомлювати, що нічого доброго ані Україні, ані світу вона не принесе. Проблема не тільки в можливих проблемах з поставками нафти й газу за межі Росії.

Що таке для України потужна політична та економічна дестабілізація її найближчого сусіда, наслідком якої може стати процес дезінтеграції Російської Федерації? 140 мільйонів мешканців Росії, з яких понад 110 мільйонів вважають себе «русскими», нікуди не дінуться. Очевидно, що все це супроводжуватиметься небаченим зростанням агресивного націоналізму та екстремізму. Причому ставку на роздмухування націоналізму робитиме саме влада. Вона буде зацікавлена спрямувати протестні настрої на «ворогів», передусім зовнішніх, які «тільки і зайняті тим, як розвалити Росію».

Насправді ж західноєвропейські країни й США цілком влаштовує нинішній статус Росії як сировинного придатку розвинутих держав. Корупційний режим з деградуючою структурою національної економіки загалом забезпечує постачання на світові ринки нафти й газу, сприяючи стабілізації міжнародних ринків цих сировинних ресурсів. Золотовалютні резерви, набуті від продажу сировини, цей режим тримає переважно в доларах та євро на коррахунках у західних банках. Тобто, за великим рахунком, сировинні ресурси розвинуті країни отримують з Росії практично безкоштовно. Натомість у них Росія купує готову продукцію. А дестабілізація та дезінтеграція Росії означатиме не тільки втрату на невідомо який час великого ринку для західних товарів. Це призводитиме до відколу певних територій, у першу чергу Далекого Сходу й Сибіру, від основної частини Росії. Що означатиме лише посилення ролі Китаю, який зможе, якщо не захопити, то принаймні взяти ці території під свою опіку. Очевидно, що це не той сценарій, який влаштовує, наприклад, Сполучені Штати.

А ще слід враховувати, що в Росії зберігаються величезні арсенали ядерної, хімічної та, цілком ймовірно, бактеріологічної зброї. В умовах дестабілізації Росії з її десятками мільйонів людей, заражених бацилою печерного націоналізму, які вважатимуть, що в розпаді їхньої країни винні зовнішні вороги, усе може вилитися в справжній жах для США та країн Західної і Центральної Європи, у тому числі України.

***

При всій песимістичності цього сценарію, на жаль, він один з найбільш імовірних. Так вважають багато експертів, у тому числі й російських.

Причини глобальної економічної кризи мають фундаментальний характер. Протиріччя, породжені глобалізацією світової економіки, не можуть бути вирішені в короткий проміжок часу, на це буде потрібно, можливо, ціле десятиліття. Але очевидно, що після виходу з кризи зміниться не тільки структура світової економіки, зазнає кардинальних змін і геополітичний устрій світу.

Борис Кушнірук,
економічний аналітик  УНІАН