Кіно — це правда?

Існує вислів, котрий приписують собі щонайменше два відомих майстра екрану середини ХХ століття: «Кіно — це правда двадцять чотири кадри в секунду». Але нас не цікавить, хто у кого «запозичив», цю тему ми розглядаємо в іншому дослідженні. Не менш захоплюючою є проблема, чи все, що показують у художньому фільмі, має бути чистісінькою правдою.

Бо з’явилось і множиться плем’я буквалістів, котрі по кільканадцять разів переглядають нові та старі стрічки, аби відловити авторів на неточностях чи ляпах. Приміром, додивився хтось із цих довбодятлів, що коли головна героїня телефільму «Іронія долі» йде по набережній Неви, в кадрі на секунду з’являється трамвай такої моделі, яка не експлуатувалась у Ленінграді. Йому б у ГРУ з такою спостережливістю. От тільки чомусь він же не помітив двох справжніх ляпів. Перший — герой фільму, п’яний в зюзю сідає з допомогою друзів у літак Ту-134, опиняється чомусь у салоні лайнера Іл-62, а в ленінградському аеропорту Пулково виходить уже з Ту-154. І друге, найголовніше: ні за яких обставин радянський пасажир не міг втрапити в літак із чужим квитком (а вони й тоді були іменні) та ще й, повторюємо, п’яним у ту саму зюзю.

Але разом із тим цей фільм став культовою стрічкою всього радянського кіно. Лише років через десять глядачі здивовано констатували, що показ «Іронії долі» 31-го грудня — це те ж саме, що і ялинка, шампанське і салат олів’є. Ну і новітня традиція обзивати «оцю вашу» заливну рибу гидотою. А ще через десять — раптом виявилося, що цей фільм чомусь усім остобісів.

Та звернемося в аспекті наших міркувань до ще одного культового радянського фільму, котрий заслужено увійшов до скарбниці світового кінематографу. Це «Чапаєв» за романом Дмитра Фурманова у постановці братів Васильєвих. Не фільм, а суцільна загадка для психологів. Ну наприклад: справжнє прізвище командира 25-ї стрілецької дивізії Червоної Армії було Чепаєв (навіть наш редактор у Ворді не повірив і виправив!). Чапаєвим Василя Івановича назвав Фурманов. Аби підкреслити, що його книга — це не історична хроніка, а художній твір. Двадцять років потому це зробив і Борис Полевой, змінивши одну літеру у справжньому прізвищі безногого льотчика-героя. Так Маресьєв став Мересьєвим.

Дивовижно інше: після неймовірного успіху фільму про Чепаєва-Чапаєва товариш Сталін звеліли офіційно змінити в усіх документах, включно з паспортами родичів, автентичне прізвище комдива на кінематографічне.

А тепер — неймовірне. Один із кращих епізодів фільму — психічна атака білогвардійців-каппелівців на позиції чапаєвців. Шедевр режисури, обов’язковий для вивчення в усіх кіношколах і академіях мистецтв світу! От тільки… закриємо очі на те, що каппелівці у фільмі зодягнені в однострої зовсім іншого білогвардійського полку, який входив до складу армії Денікіна — марковців. Він ніколи і ніде не перетинався з чапаєвцями, бо вів бойові дії за тисячу кілометрів від Уралу — на Північному Кавказі і Сході України. Спишемо на ляп консультанта, що каппелівці-марковці йдуть в атаку під прапором армії Корнілова, котра припинила своє існування за рік до відтворених на екрані подій. Та от у чому складність: в історичній реальності не було ніякої психічної атаки. І взагалі — не судилося легендарному білогвардійському командиру Каппелю зійтись хоч у епізодичному бою з не менш легендарним червоним комдивом Чапаєвим. Але спробуйте уявити собі фільм, з якого задля історичної достовірності вилучена ця сцена. Немає фільму, немає шедевру — то що, це неправда? Ні, це велика правда мистецтва. Можна не поділяти захвату ідеологією більшовизму, котра вела Чапаєва до бою. Але фільм справді культовий. Прекрасний.

До речі, коли ж нарешті хтось наважиться зняти картину про те, як справді полягла в страшному бою славетна Чапаєвська дивізія? Практично вся, до останнього солдата і офіцера — під Севастополем, страшного 1942-го року. Попередньо втопивши в морі уславлені прапори самої дивізії і всіх її полків. Дай Боже… і без ляпів.

Не хотілося б із висот справжнього мистецтва спускатись у болото сучасної прибабаханої кінематографічної дійсності. Але доведеться. Виключно задля справедливості. Щось давненько не виходила на екрани картина, котра зібрала б на свою адресу такий же букет вражень: від найвищого «одобрямсу» влади до прокльонів від людей не менш, ніж ота влада знаних і справді заслужених. Йдеться про фільм «Висоцький. Дякую, що живий». Не будемо на разі встрявати в дискусію щодо його художніх плюсів чи про їх повну відсутність. Ми лише захищаємо незаслужено забутий пріоритет одного великого Майстра.

Йдеться про Івана Петровича Кавалерідзе. Бо саме він, а не хлопчики з телеконюшні Ернста, першим зробив свого часу такий достовірний грим реально існуючої людини, що актор, який у житті був абсолютно не схожий на свого героя, на екрані став його бездоганною копією. І було це ще в 1912-му році, коли молодий режисер Яків Протазанов відзняв на кіностудії Пауля Тімана і його компаньйона Рейнгардта повнометражний художній фільм «Відхід великого старця» — про останні дні життя Льва Толстого. З допомогою спеціального пластичного гриму гумози молодий Іван Кавалерідзе виліпив на обличчі московського актора Шатернікова знайоме всьому світу обличчя «Дзеркала російської революції».

Фільм не вийшов на екрани Російської Імперії. Ледь зачувши про його зйомки, вся рідня покійного графа стала дибки і рвонула по судах. Найделікатніше звинувачення фільму, якого вони не бачили звучало приблизно так: «Дикий наклеп і образлива карикатура на оточення покійного». Річ у тім, що, на відміну від картини про Висоцького, Володимир Шатерніков, не просто заховався за вражаюче реалістичний грим геніального майстра, а й зіграв його з непідробним реалізмом. Правда колола очі — і її заборонили.

Та повернемося до наших критиканів-буквалістів. Їх і в фільмі про Висоцького цікавлять виключно цілком зрозумілі неточності. Та в погоні за ними вони часто-густо втрапляють у пастки власного невігластва.

Найсвіжіший приклад — показ на Першому російському каналі серіалу українських кінематографістів «За загадкових обставин» і дискусія, котра розгорілася на форумі одного російського кінознавчого сайту. Цитуємо мовою оригіналу, щоб зберегти гру слів:

“В одной из последних серий чуть не захлебнулась чаем, когда услышала из уст генерала, предлагавшего свидетельнице (которая бегала в полночь на кладбище) в случае чего позвонить ему, но «только не по сотовому”! Решила, что ослышалась, но когда она позвонила из телефонной будки, он ее переспросил: «Вы не по сотовому?», мне стало грустно — какие мобильные телефоны в брежневские времена?

Для справки: первый оператор сотовой связи появился в России 9 сентября 1991г., Брежнев умер в 1982 г. Какая небрежность!”

На припущення інших відвідувачів форуму, що, можливо, малося на увазі щось інше, буквально стала дибки:

“Пардон, а что «другое» может иметься в виду, когда один человек звонит другому, а абонент спрашивает — ты не по сотовому? По-моему, тут без вариантов!”

А от варіанти якраз і були. Якби буквалістка не захопилася розпиттям чаю, то вона б почула, що йдеться не про «сотовий», а про «сотку». Це перше. А друге — якщо вона вже береться розкидатися звинуваченнями, то мала би знати, що саме так, «сотка» називалася в народі спеціальна закрита система телефонного зв’язку для радянської партноменклатури вищого рангу. А по-третє, того, що актриса, яка грає героїню не вміє дзвонити по тогочасному телефону, не помітила впритул. Бо й сама зеленого поняття не має, як це робилося.

Був час, коли радянський глядач визначав відверту фальш словами: «Ну, як в кіно!». Зараз, здається, ситуація змінилася з точністю до навпаки. Схоже, що тільки в кіно й залишилися хороші, порядні, чесні, людяні [менти, політики, начальники, чиновники…] — відповідне підкреслити. Або дописати.

В.Н.