ПРАВДОЛЮБ АГАТАНГЕЛ КРИМСЬКИЙ

Побачив я вченого випадково. Влітку 1938 р. поніс до Звенигородського сіль­сько­господарського технікуму документи зі шкільної семирічки. У місті зустрів земляка Олексу Бабінського, який прийшов на базар. Він не радив мені поступати сюди:

- Не спіши. Йди до нас — у Тальнівський. Я вже закінчив перший курс. Технікум наш за містечком у колишньому палаці графа Шувалова. Навколо столітня діброва. На річці Тальянці Скеля Кохання. А головне — стадіон поруч. А тут що? Голе поле.

- А чи приймуть? У мене батька репресовано. Тепер хіба-що до ФЗУ поступлю вчитися гайки крутити…

- Приймуть. Такі, як ти, у нас вчаться.

Вийшли на хідник головної вулиці. Пішоходів мало, зрідка появлялися міські парубки з дівчатами, лузаючи гарбузове насіння. Або галаслива зграйка хлопчаків.

- О! А он і професор дибає, — зрадів Олекса, — Агатангел Кримський.

Назустріч йшов низенький дідусь у солом’яному брилику оперезаному чорною стрічкою. У легенькому піджачку кремового кольору з трохи задовгими рукавами. В темних широких штанях. Вистукував по камінних плитках хідника товстою ковінькою з мідним наконечником. Із-за круглих скелець окулярів уважно світився сірий непривітний погляд. Посивілий вус та щетина бороди приховували гірку усмішку. Може з нас? Ми з Олексою йшли босоніж.

- Знаменитість, — шанобливо мовив Олекса, коли ми розминулися. — Знає більше 60 мов. А тут хоч би своєї не забутися.

Поруч із хідником з ріденької посадки виднівся дерев’яний кінотеатр «Комсомолець» і каміння з підмурівка недавно зруйнованої церковиці.

Мене розчарувала сутула постать вченого. Без галстука чи метелика, без капелюха. Не величний і не привітний. Очі в темних заглибинах поморщеного жовтого лиця. Аж згодом я ним зацікавився. Чим він прославився?

…Людські путі не передбачувані. Знесилена Золота Орда розпадалася. Кримський хан Манглі-Гірей шукав протекторату в турків і жорстоко карав незгодних з ним земляків. Відтак група, очолена Бахчисарайським мурзою, змушена була тікати на Україну. Козаки пропустили переслідуваних і вони знайшли собі притулок аж на Волинському Поліссі. Звідти й розповсюдився рід Кримських. Нащадок багатодітного мулли Степан Павлович навчався в Смоленській духовній семінарії і став церковним старостою. Знав кілька європейських та сусідніх мов, мав добірну книгозбірню та зберігав дещо з кримських архівів. Його син Юхим (Євтим 1838 — 1915 рр.) служив на пошті у м. Володимир-Волинському, потім учителем історії та географії. Одружився з Аглаєю Матвіївною із збіднілої польської родини Сидоровичів. У них народився 15 січня 1871 р. син Агатангел (Агафангел — Хванько). Через рік у Москві вийшов «Учебник географии. Курс двухклассных городских училищ. Составитель — штатський смотритель географии Е.Кримский». Тоді Юхим Степанович домігся собі посаду вчителя у м.Звенигоро-дці на Київщині. За гонорар купив хату і окрім вчителювання писав підручники.

Малого Хванька у п’ять літ взяли в науку до двокласного училища. Вдома він цікавився книгами батьківської бібліотеки на 2000 томів. Хворобливий хлопець брав уроки ще й з європейських мов. Коли йому виповнилося десять літ, батько віддав його до прогімназії у м. Острозі, де він замешкав у своєї тітки, завідуючої жіночої книгозбірні. Потім він перейшов до Другої Київської гімназії, а з 1885 р. продовжив навчання в Колегії Галагана, котру заснував поміщик Григорій Галаган на честь свого рано померлого сина Павла. Той, приятель Т.Шевченка, набирав до Колегії за конкурсом тільки здібних учнів. Навчалися там і «безкоштовні стипендіати» не дворянські діти, як і Хванько, і він відчув своє «неблагородне походження». Але успішні знання вивели його в ряд перших учнів. Та й оточення здавалося рідним, бо там мешкав кобзар Остап Вересай і звучали його пісні. У Києві А.Кримський побачив І.Франка, коли той весною 1886 р. у церкві Колегії Галагана вінчався з наддніпрянкою Ольгою Хоружинською. Боярин, студент Колегії Г. Житецький, виголосив промову за єднання Галичини з Наддніпрянщиною. Царська охранка кількох студентів заарештувала, а Франкові заборонили відвідувати Київ. Наддніпрянські літератори шукали видавців для своїх творів у підавстрійській Галичині, де цензура була поблажлива до друкованого слова. Там друкувалися тоді твори І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, М. Коцюбинського, В. Самійленка та ін.

Через три роки Кримський поступив до Московського Лазаровського інституту східних мов. За кілька літ утвердився там на кафедрі як відомий вчений орієнталіст. А згодом закріпив його в університеті на історико-філологічному факультеті. Тоді ж почав публікувати свої твори та дослідження в галицьких журналах «Зоря» та «Правда» як народовець, критикуючи галицьких москвофілів. На прожиття заробляв репетиторством. Тоді ж розпочалося листування з І.Франком, який звертався до молодого вченого і письменника «Дорогий друже!». Він публікував його вірші, оповідання та переклади з Фірдоусі, Хаяма, Сааді, Хафіза у своєму журналі «Народ». Виділяв його оповідання про сироту Захарка із с. Озірної біля Звенигородки, котрий обороняв народну мову від засмічення. А. Кримський писав до І. Франка: «Я все-таки вважаю себе за націонала (листопад 1891 р.) і пояснював: «я цілком поукраїнився, так що, наприклад, звуки вкраїнської пісні доводять мене аж до сльози». Від діставав для Франка у Москві потрібну літературу, а від нього отримував пот­рібні видання, адресовані на Звенигородку, оминаючи московських винюхувачів крамоли. Готуючи до видання журнал «Поступ», Франко писав Кримському: «Звісно, з українців я Вас першого запрошую до співробітництва… (7 жовтня 1893 р.) При тім замовляв йому українські матеріали добуті в московських музеях та архівах. Характеризуючи діяльність етнографа М. Драгоманова, Кримський висвітлив також його орієнтацію марксиста: «Промова ця одчиняла Драгоманову хід до гурту ліберальних професорів Київського університету (напрямку одначе не українського) …за студентських років вважали було Драгоманова за одного з найзапекліших ворогів українського руху». (А. Кримський. Розвідки, статті, замітки. УАН 1928 р.) Шкода, що «українські патріоти ХХІ ст.» подосі не помічають «патріотизму» Драгоманова. (М.І.)

Перехворівши холерою, А. Кримський вирушив у відрядження на два роки у Ліван та Сірію для розшуків у тамтешніх архівах потрібних документів для свого дослідництва. Відтак, збагаченому знаннями, йому присвоюють звання приват-доцента, а в 1900 р. — професора арабської філології та історії Сходу Лазаревського інституту. «Ох, арабські фоліанти! Вже не сила вас читати…» — зізнається він у своїй збірці «Пальмове гілля». І досліджує українську філологію, популяризує вітчизняну класику, підтримує спілкування з українськими радикально налаштованими студентами за що й потрапляє під нагляд поліції. За його порадою фінансово забезпечений вчений Кость Фрайтаг допомагає І. Франкові коштом видавати журнал «Життє і Слово». Крим­ський пише окрім оповідань роман про свого сучасника «Андрій Лаговський». Як журавля з вирію покликав його рідний край.

По дорозі додому вчений у Києві знайомиться з Лесею Українкою. Пізніше зізнавався: «…закохався я в українську дівчину, багато обдаровану, високоталановиту українську письменницю… але ж любов мою зневажено нею було». Дотепна Звенигородщина говорила про нього та його близьких гостей Василя Доманицького і Сергія Єфремова — старі парубки. У двоповерховому будинку Кримських, купленому в протоієрея, тіснилося тисячі книг. Батько Юхим Степанович придбав ще й типографію і випускав власні популярні книжечки з історії краю, про небезпеку від паління цигарок, про мисливство, печіння мазурок, мовні самоучителі тощо. За «Дневник провинциального шелопая» його притягували до суду чиновники міської управи, які впізнавали у книзі своїх. У тій типографії Агатангел надрукував 2-е видання своїх віршів «Пальмове гілля». З навколишніх сіл йому приносили етнографічні записи селяни та учні. Зокрема з с. Гусакового Ганна Смоктіївна, О. Панасевич, М. Гернега, М. Кислинська; з с. Стебного П. Лисак; з с. Гудзівки, що під Звенигорою, М. Мірошниченко. Опрацьовував матеріали, не зважаючи на хвороби.

Українська Революція піднесла вченого на кафедру історії Сходу Київського університету та запросила в Комісію по заснуванню Академії Наук. За дорученням гетьмана Павла Скоропадського академік В.Вернадський, якого обрано Головою комісії, зібрав вчених і 24 листопада 1918 р. народилася Українська Академія Наук. Ії секретарем на 10 літ обрано проф. А. Кримського. Ще у 1908 р. він присвятив свою збірку «Пальмове гілля» В. Вернадському і працювали вони в АН злагоджено. Завдяки Кримському в окремому вагоні перевезено до Києва єдину в Росії Східню бібліотеку книг, рукописів та архівів, а також частину книгозбірні із Звенигородки. В холоді та в голоді працювали академіки, оберігаючи майно АН від ураганів громадянської війни. Чорнило замерзало на перах. Отримували пайок по пів фунта маїсу. А. Кримський втримався й тоді, коли денікінці звільнили його з університету та розігнали АН. І коли пільсудчики шантажували його, ставлячи під мур і стріляючи вколо голови. Часто, контролюючи, не давали ходу в науці більшовики. Вчений підшукував спраглих до науки молодих українців. Йому допомагали впорядковувати бібліотеку АН хлопці, майбутні академіки В. Дем’янчук, П. Горецький, П. Лозієв та син візника і прачки допитливий Микола Левченко. Вчений забрав його до своєї канцелярії, де той вів листування академіка, відшукував потрібні джерела і водночас навчався в Інституті Народної Освіти. Весною 1923 р. академік з Дем’янчуком та Левченком мандрували по Шевченківських селах, поклонилися могилі Кобзаря, відвідали Уманську Софіївку. Невдовзі Левченка призначили заввидавництвом УАН. Звідти виходили в світі його власні дослідження «З поля фольклористики та етнографії» (1927 р. два випуски) та «Казки та оповідання з Поділля» (1928 р.), «Життєпис етнографа А. Димінського». Разом з А. Кримським випускає «Знадоби для життєпису. С. Руданського» (1926 р.) та окремо нариси Миколи про П.Куліша, М. Костомарова.

Влітку академік працював у Звенигородці. Вранці годував голубів, прогулювався по місту. Господарство вела сестра — Марія Юхимівна. Він мав бричку та пару коней, за якими доглядав конюх Василь Мірошниченко. Писав здебільше академік надворі під яблунями, вирощеними зі щеп с. Моринців. Ввечері до будинку збиралося веселе товариство. Приходили вчителі друзі брата Юхима Юхимовича, котрий викладав українську мову та літературу. Він носив вишиванку та широкий гуцульський черес. Колись разом з письменником Гнатом Хоткевичем та етнографом Володимиром Гнатюком збирав фольклор на Гуцульщині. А Микола Левченко приводив на вечірку співучих парубків. Академік не любив бучного чаркування, до столу подавали не міцні напої. Але хлопці заздалегідь зоставляли у передпокої на східцях горілку і непомітно причащалися. І тоді лунали пісні такої краси і сили духу, яких не було у Києві, чи в операх Європи. Потім зацікавлені виходили на прибудовану вежу до телескопа і розглядали зоряне небо.

Академік відчував лихо і вживав вино лише по келишку. Ой, не п’ються пива-меди, не п’ється вода… Замулювався струмок українства. Вдарив грім процесу СВУ.

Запроваджену задля проповіді марксизму українізацію більшовики заборонили і заходилися розкуркулювати селян. Активізувався спротив радвладі. Академік С. Єфремов перетворив підпільне Братство Української Державності у Спілку Визволення України. Її виявили чекісти і влаштували 1930 р. у Харкові судилище. Багатоголовий змій «диктатури пролетаріата» чинив розправу. Мордував село. Бо ще рік тому більшовикам не вдалася «п’ятилєточка за четыре годика». Приватні крамниці позакривали. З кооперативів зникло сало й м’ясо, а за пайкою хліба в три чверті фунта стояли довжелезні черги. Село душили подвійними хлібозаготівлями, контрактацією худоби, примусовими позиками та облігаціями. Українізація закінчилася вилученням зі шкільних програм половини творчості Т. Шевченка та епохи козацтва і гетьманства. Почалася ліквідація «куркуля як кляси», закриття церков з відреченням священиків, позбавлення виборчих прав заможних. Провал власної економічної політики комуністи звернули на «врагов народа», передусім на СВУ.

Заарештували Миколу Левченка, Юхима Юхимовича Кримського, Григорія Іваницю, чоловіка сестри академіка Ганни — Василя Дем’янчука, згодом розстріляного. А також академіків С. Єфремова, А. Ніковського, М. Чехівського, В. Дурдуківського та багатьох студентів. Академіка А. Кримського, натоді хворого, в постелі заарештувати не наважувалися. Згодом у 1933 р. він зі студентом Іваном Григоровичем (пізніше теж заарештованим) побачилися з в’язнями Біломорсько-Балтійського каналу В. Дем’янюком та М. Левченком. Останній після звільнення повернувся до Києва і жив з дружиною в академіка А. Кримського на Мало-Підвальній, 4. Там, шантажований чекістами, безробітний Микола покінчив із собою.

Страшніший погром українства комуністи розпочали у 1937 р. Сталінські опричники тисячами розстрілювали переважно інтелігенцію. Тоді знищено понад 500 українських письменників. Чорне крило смерті війнуло і над А. Кримським. Він був у розпачі від смерті свого молодшого приятеля прозаїка Григорія Косинки, який мешкав у Лаврі і не раз бував у Кримського, приятелював з Левченком. Коли Косинку чекісти тягнули в тюрмі на розстріл, він кричав, і в камерах узнали, що його продав комсомольський поет Л. Первомайський.

А. Кримського теж цькувала влада, зокрема «вождь українського народа» Л. Каганович та письменник О. Полторацький. Академіка запрошувала Комісія по укладенню «Російсько-українського словника» М. Калинович, М. Бажан, О. Корнійчук та ін. на поміч. Відмовився: «…я не хочу рискувати своїм чесним ім’ям перед галичанами, що досі твердо вірили в мою непідкупну чесність і рішуче усуваюся від участи в Словникові, де безшабашно гарцюють усякі мовокалічники та мовозасмітники» (“ЛУ» 11 січня 1990 р., Р. Корогодський «Запротоколюйте мою заяву…»)

Академіка ніхто не міг збити на манівці!

Перебуваючи в опалі, звільнений з посад, він дбав про АН. Побачив у букініста книги з підписом розстріляного В. Дем’янчука, докоряв його дружині Марії Дем’янчук-Гайдамаці: «Як це ви могли зробити?» Викупив книги для Академії і допоміг вдові. Хоч сам ходив у старому костюмі та в чоботях з галошами. Переконував: «Держава без патріотичних почуттів громадян — не держава, а — Молох, що сама народжує і сама себе поїдає».

У Звенигородці тоді А. Кримський мав юних друзів. Прийомний син Микольця Кримський (син Миколи Левченка) та його приятелі Юрко Кошиць і Володимир Коцюбинський водили напівсліпого вченого по околицях міста. Побували у Хлипнівському лісі, на Звенигорі, про яку, за порадою Юрка Тютюнника, режисер Олександр Довженко зняв фільм «Звенигора». А найчастіше любувалися гранітними скельками над Тікачем та піщаним пляжем. Мандри супроводилися полудником, розповідями академіка про цікаві місцини.

Він лікувався природою, а хлопці спізнавали історичні видноколи краю.

Тим часом гітлерівці напали на Польщу. Не забарився й Сталін послати свої дивізії визволяти Західну Україну (від хліба і сала). Галичани спочатку того не зрозуміли. Інтелігенція м. Львова на мітингу 1 жовтня 1939 р. проголосила: «Тепер і для нас настав довгожданий час повного розквіту науки, культури і мистецтва, як нового радісного життя». У тій резолюції вчувалася вимога. Народні Збори Західної України задекларували возз’єднання з УРСР, а через місяць у Москві Верховний Совєт включив її до складу СССР. Влада згадала й А. Кримського. Його послали до Львова на виїзну сесію АН УРСР. Там академіка вітали друзі, приятелі, всі галичани. Над могилою І. Франка він назвав Каменяра українським академіком, котрого не допускали до того звання ні Австро-Угорщина, ні Польща, ні царська Росія. На сесії АН він виголосив реферат «Хозари, їх мова і етнографічна приналежність». Галичани зрозуміли підтекст: прийшли новітні Хозари з ментальністю грабувати. Так, як вони це робили, здираючи данину з Київської Русі. Вони й показали своє єство терором проти українських патріотів. Кремль нагородив 70-тилітнього вченого орденом Трудового Красного Знамені. Київська АН надала йому звання Заслуженого діяча науки. А чекісти взяли його під пильний нагляд. Така пошана завдала смутку.

У Європі гриміла канонада війни. У Звенигородці до академіка навідувалися з киян тільки арабісти: сірієць Теофіл Кезма та Павло Лозієв. Лікував його місцевий медик, друг по Колегії Галагана, Микола Шмигельський, випускник Петербурзької Академії Медичних наук. Його друзями зоставалися книги з дарчими посвятами І. Франка, Л. Українки, О. Кониського, С. Єфремова, І.Нечуя-Левицького, С. Васильченка та ін. Інколи заходили селяни з краєзнавчими матеріалами. З їхньою допомогою він спромігся на видання у ВУАН зібраної за 40 літ монографії «Звенигородщина — Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діалектологічного» (сигнальний примірник).

 Влітку 1941 р. він з В.Мірошниченком та при­йомним сином Микольцею з його друзями Юрком і Володькою поїхали до Криму. У Бахчисараї вчений попрацював у музеї. Щойно поселилися у Ялті в готелі і розпочалася німецько-совєцька війна. Вона пророкувала зміни. Лише на 7-й день війни мандрівники змогли вибратися додому, коли вже був замінований німецькими льотчиками Ялтинський рейд. Ледве протовпилися в потяг. Зійшли на станції Цвіткове. Конюх найняв візника і той відвіз їх до Звенигородки. Академік прохав телеграфом у Києва авто, щоби добратися з родиною до столиці. Ніхто не відгукнувся. Хатня робітниця, дружина Миколи Левченка, розповідала, що навколо оселі день і ніч патрулюють чекісти.

У суботу 19 липня біля будинку академіка зупинилося авто. Зайшов уповноважений держбезпеки лейтенант Гусєв з чекістами. Академік запропонував їм чай, але вони наказали йому йти з ними. Хворий вчений розпрощався з родиною і сів до легковика. Так добралися до Лисянки, а там почули, що німецькі танки перекрили путь. Вернулися до Звенигородки, академік взяв вдома подушечку для сидіння і поїхали через Шполу. Та в столиці він не потрапив до своєї квартири. Його вкинули в одиночку внутрішньої тюрми НКДБ. На допиті 22 липня А. Кримського звинуватили, як ідеолога українського націоналізму, котрий очолював підпілля з 1938 р. У слідчій справі № 148001 фігурували ще престарілі церковні діячі, вчені й письменники.

Совєцькі хозари пригадали академікові його виступ на виїздній сесії АН у Львові. У часописах окупованої нацистами Галичини появилися припущення, що в майбутній самостійній Україні президентом буде академік А. Кримський. При евакуації Києва його в післяінфарктному стані беріївці терміново перевезли до Харківської тюрми. Наближення фронту заставило чекістів везти вченого на схід в холодному арештанському телятнику без їжі. У казахському степу в дорозі скинуто тіла померлих доньок М. Старицького, письменниць Людмили Старицької та Оксани Стешенко. 30 жовтня вченого привезли до концлагеру в м. Кустанай, де він і помер 25 січня 1942 р. у больничці тюрми №7 і похований у братській могилі.

При окупації у Звенигородському будинку А. Кримського жив німецький генерал, який ї забрав собі частину книгозбірні вченого. Липову алейку солдати вирубали і поставили там турніки. Після звільнення будинок віддали в ЖКО, а згодом повернули хатній робітниці, дружині Миколи Левченка, Каштановій Олександрі. Частину будинку вона продала пенсіонерові Бєшєному, а кімнату-дві продав Юхим Юхимович — брат вченого. Він вернувся із зон ГУЛАГУ, пиячив з холостяками, викладав російську мову і літературу та спілкувався лише по-московськи. В пошуках книгозбірні академіка мені порадили звернутися до нього, бо, кажуть, грубку розпалює енциклопедіями. А мешкав він тоді у знайомих — Перебийносів. Я побачив знедоленого зарослого сивиною в засмальцьованому кожушку згорбленого чоловіка. І не наважився підійти до нього. Що я міг йому запропонувати, коли сам вернувся недавно з такого «університету», хоч і спраглий до науки?

Щоправда, Каштанова віддала мені деякі книги з автографами. «Старосвітські батюшки…» я віддав до музею І. Нечуя-Левицького в Стеблеві, а там побоялися оголосити, що прийняли книгу від «врага народа». А «Історію красного письменства» С. Єфремова при загрозі обшуку я пустив по руках спраглих. Частину книгозбірні вченого я знайшов у м. Ватутіному в колишнього учня вченого пенсіонера І.О. Григоровича, котрий дозволив нею потай користуватися, за що я йому вдячний. Листуванням академіка з І. Франком, Л. Українкою. М. Коцюбинським, І. Нечуєм-Левицьким, С. Васильченком та ін. у Звенигородському райкомі КПСС «правнуки погані» розпалювали грубки. Секретар райкому забрав собі з будинку А. Кримського піаніно, фісгармонію, диван, буфет, ліжка, столи. А секретареві райвиконкому дісталися шафи, плетені крісла, стільці тощо. Московські блюдолизи хотіли, щоби й сліду академіка не зосталося. При «незалежності» зруйнували будинок, хоч нижній поверх мав стіни 90 см товщиною. Почали будову нового, не дотримуючись плану старого і припинили «за браком средств».

Академік А. Кримський в кільканадцяти томах, починаючи з клинопису, опрацював історію та літературу турецько-татарських мов, грузинської, азербайджанської, абіссінської, іранської та інших східних народів. Написав два томи арабської літератури ХІХ-ХХ ст., історію Персії, Туреччини, історію ісламу тощо. Дотримувався правила «Неправда — не просвіта!» Створив три томи поезій «Пальмове гілля» з додатком переспівів зі східних поетів. Деякі переклади робив спільно з Франком і Павликом. Перекладав також поезію з європейських націй. В його оповіданнях «в основі своїй все щира правда». По його підручниках подосі вчаться деякі народи Сходу.

Чимало досліджень вчений присвятив українській культурі. Публікував їх у збірниках УАН 1926 — 28 р.р. Там висвітлював звичаї української міфології «Волосова борода», розглядав билиці (билини) Володимирового циклу Київської Русі про Іллю Муромця, Добриню Микитича, Олексія Поповича. Класифікував народні пісні, не погоджуючись з поглядом на них Драгоманова, критикував українські видання московських лубочників. Оті видавці «бувають супроти українства не тільки байдужі, ба іноді й активно ворожі!» В огляді галицьких етнографічних часописів виступав проти москвофілів. Розглядав етнографію Херсонщини, Полісся, Чернігівщини. Публікував життєписи наддніпрянських та галицьких етнографів. Його особливо цікавили пісні про Т. Шевченка на Звенигородщині, перекази про нього. Адже люди вважали Кобзаря живим, який переховується між народом.

Насправді там снувалися думи, настрої та віщування Великого Пророка. А розповсюджував їх правдолюб А. Кримський та його однодумці. Про нього в нащадків зостається добра пам’ять.

Михайло Іванченко, письменник