Слово несе зцілення

«У медицині немає двох світів: світу лабораторії і світу клініки, світу духу і світу тіла. Є один єдиний світ, в якому відбуваються безкінечні складні явища…

Усвідомлюючи єдність людського організму, справжній лікар одночасно лікує і відчай, і органічні порушення, які вони породжують. Важливість місії лікаря складає його відмінність від всіх інших громадян.

Завтра, як і сьогодні, будуть хворі, завтра, як і сьогодні, знадобляться лікарі. Як і сьогодні, лікар збереже свій сан жерця, а разом з тим і свою страшну все збільшуючу відповідаль­ність. Медична наука стане ще точнішою, її оснащеність примножиться, але поряд з нею, як і сьогодні, буде стояти, збереже своє місце в медицині і лікар класичного типу — той, чиїм покликанням залишиться людське спілкування з пацієнтом. Як і раніше, він буде тішити хворих і підбадьорювати тих, хто занепав духом. З’являться нові чудеса. І з’явиться нова відповідальність. Медики всіх країн, будуть, як і сьогодні, зв’язані однією лікарською мораллю. Завтра, як і сьогодні, людина в медичному халаті буде рятувати життя стражденним. І життя лікаря залишатиметься таким же, як і сьогодні, — важким, тривожним, героїчним і піднесеним», — мені пригадалися ці, ніби сьогодні сказані, слова відомого француза Андре Моруа.

Пригадав також свою Alma Mater — Київський медичний університет ім. академіка Богомольця, його чисельні клініки і кафедри, що розташувалися майже по всьому Києву. Згадав мудрих викладачів-корифеїв, які стояли у витоків створення Київського медичного університету, тих ще земських лікарів Божою милостю, у нелегкі часи вони лікували бідних, не беручи з них ні копійки.

Кияни, їдучи мимо зупинки «Караваєві дачі», не всі знають, що вона носить ім’я видатного українського хірурга, Караваєва Володимира Опанасовича, засновника вітчизняної офтальмології, професора Київського медуніверситету, першого декана медфакультету. Недаремно вдячні люди, його пацієнти, їдучи до Києва, говорили так: «Їдемо Богу помолитися і Караваєву поклонитися».

І таких особистостей у нашій українській медицині, а саме на базі Київського мед університету, було чимало. Але не можу не згадати, обійти ще одну відому постать вже з гільдії лікарів-терапевтів, і кому М.М. Коцюбинський зробив такий дарчий надпис на томику оповідань: «Шановному В.П. Образцову. Видатному лікарю, невичерпному оптимісту, який ненаситною любов’ю до життя перемагає хвороби».

Василь Парменович Образцов, слава якого була заслужена і велика, був відомий не тільки в Україні, але і за її межами. Будучи професором, керував терапевтичною факультетською клі­нікою Київського медуніверситету. На території Олександрівської лікарні (бувшої Жовтневої) у Києві в 1950 році був відкритий пам’ятник видатному вченому медику.

Саме сюди приїздили вчені і практикуючі лікарі з різних країн світу для удосконалення своїх медичних знань.

В клініку стікалася також велика кількість хворих із самих віддалених куточків України. Серед пацієнтів клініки був і наш видатний письменник М.М. Коцюбинський.

Протягом багатьох років він страждав ревматичним клапанним пороком серця. Осінню 1912 року Коцюбинський відчув себе настільки погано, що змушений був здійснити невелику, але нелегку для нього подорож з Чернігова, де він постійно проживав, у Київ для консультації із поважним професором В.П. Образцовим. Письменника супроводжував у цій важкій подорожі домашній лікар, Константинович В.Н.

Перша зустріч Коцюбинського з Образцовим відбулася, як було домовлено раніше, на квартирі Василя Парменовича. З трудом, сильно задихаючись, підіймався на другий поверх Михайло Михайлович, Василь Парменович гостинно зустрічав його ще на сходах, як уважний лікар, тим часом зосереджено спостерігав за поведінкою свого пацієнта.

Відзначаючись дивним вмінням входити в контакт з людьми, Образцов намагався звичайно не поспішати зі своїми лікарськими висновками. В цьому виявлялося його суворе ставлення до себе і до оцінки отриманих ним важливих діагностичних чинників.

Саме тому Образцов довго і мовчки виважено спостерігав за поведінкою свого пацієнта. Такою була його улюблена манера спілкування з хворими людьми. Іноді, бувало, після таких довгих роздумів несподівано завершувалося і таким: «Не знаю, браття…». На таке одкровення був здібний, безумовно, тільки такий лікар, який усвідомлював всю складність, всю відповідальність свого стану і об’єктивну обмеженість своїх прикладних можливостей. Доктор Константинович детально розповідав історію хвороби письменника, а Василь Парменович, час від часу, зупиняв його,уточнюючи окремі і найбільш важливі для діагнозу моменти перебігу хвороби. Потім він довго і зосереджено вислуховував хворого. До багатьох лікарів звертався за медичною допомогою Коцюбинський, але жоден із них не обслідував його з такою старанністю, як Образцов. Це втілило не тільки довіру, але також віру у можливе зцілення. Недаремно кажуть, якщо після візиту до лікаря хворому не стало краще, то це поганий лікар.

Стан здоров’я Михайла Михайловича, виявилося, був настільки важкий, що Образцов не погодився з бажанням Коцюбинського повернутися додому, в Чернігів, і настояв на стаціонарному лікуванні його в Києві. В кінці жовтня 1912 року Коцюбинський повідомляв друзям: «А мене привезли, накінець, в Київ і вклали в клініку, як «важкого сердечника», однак я знаходжу, що іноді чудесно так погратися! Які великодушні люди відвідують мене кожного дня, приносять мені все, що я люблю — квіти, книги, самих себе. У вікно дивиться те ж саме сонце, яке і Вас зігріває, — і від того здається ще тепліше і ласкавіше…«

Образцов дав суворі вказівки своїм помічникам облаштувати Коцюбинського з максимальним комфортом, створити найліпші умови в тодішній лікарні. Письменник був госпіталізований в невелику, але окрему палату, в якій було багато світла і повітря. А вікна факультетської клініки виходили на Бібіковський, нині Шевченківський бульвар.

Все це було зумовлено не тільки важким станом здоров’я Михайла Михайловича, але і великою повагою до нього, як до видатного майстра художнього слова.

При повторному обстеженні Образцов виявив у Коцюбинського поряд з ревматичним пороком серця важкий загальний розлад кровообігу, що призвів до застійних явищ в легенях і печінці і до розвитку набряків на ногах. Постійна задишка, безсоння і сильна спрага виснажували його так, що він втрачав останні долі оптимізму, який був йому завжди властивий і був необхідний для лікування. Саме тому Образцову прийшлося застосувати самі міцні лікарські засоби ще з перших днів.

Коцюбинський був одним із перших пацієнтів клініки, яким судилося відчути на собі могутню дію строфантину, лікувального засобу, запровадженого тоді ще асистентом М.Д. Стражеском, що став потім професором, ім’я якого нині носить Київський інститут кардіології.

Вже 29 жовтня 1912 року в листі до В.І. Коцюбинської Михайло Михайлович сповіщав: «Я почуваю себе непогано. Вже дві ночі потроху спав. Лікарі про мене турбуються». Але письменник залишався все ще важким хворим, він дотримувався визначеного Образцовим режиму. Адже клініку тримали в осаді чисельні друзі і знайомі. Відвідування були обмежені, а тому Михайло Михайлович нудьгував. І справа не обмежувалася тоді одними листами та записками. Письменник крок за кроком займався і літературним трудом, без якого його життя ставало немислимим. Відомо, наприклад, що на полях оповідання «На острові» є коректура, де автор вказує адресу Бібіковського бульвару № 17, палату № 9. І не тільки коректурою займався письменник, хоч це не легко йому давалось. Про все це знав також Образцов, але не наважувалися заборонити переписку з друзями, боячись, що така заборона могла негативно вплинути на ефективність лікування.

Широко застосовувалися деонтологічні прийоми, щоб підтримати здоровий дух і віру письменника на одужання як Образцовим, так і Стражеском.

У листі до В.І. Коцюбинської Михайло Михайлович 21 жовтня 1912 року пише: «Вчора увечері Стражеско показував мене студентам і читав їм лекцію. Із неї я зрозумів, що мені краще тепер, ніж було. Навіть студентська лекція ставала теж могутнім лікувальним фактором».

Кожний раз знаходив В.П. Образцов нові теми для бесіди з М.М. Коцюбинським. Згадував, як навчався в Медико-хірургічній академії в Петербурзі, в напівголодні студентські роки, як підробляв у церковному хорі, бо любив співати.

Якось в одній з бесід мова зайшла про роман Степняка-Кравчинського «Андрій Кожухов», вперше виданого тоді в Англії, де описане вбивства жандарма, полковника Каракозова. Образцов довірливо повідомив Коцюбинському про те, що в одному з персонажів цього роману зображений… він сам. Як він отримав від студентського революційного гуртка завдання розіграти роль багатого власника конюшні, хазяїна чудового рисака Варвара, про те, як його (Образцова) потім без успіху розшукували по всьому Петербурзі. Але ні один поліцейський так і не здогадався, що удаваним володарем коня був ніхто інший, як юний студент Образцов. Після кожного візиту Василя Парменовича, оточеного свитою своїх учнів і співробітників в білих халатах, краще ставало хворому письменнику.

Образцов без прикрас розповідав Михайлу Михайловичу про труднощі своєї лікарської професії.

- Чим частіше оглядаєшся на пройдений шлях, — відверто зізнавався він, — тим більше свердлить мозок думка: і ми б’ємося можливо і наполегливо, але б’ємося картонними мечами. І тому уявляємося купкою смішних мрійників…

- Можливо і так, — відповідав йому Михайло Михайлович, — але наближається час, коли всім, хто бореться за добро, дадуть в руки стальні мечі, що не ламаються, і зло буде переможене…

Коцюбинський почав поправлятися, діяло висококваліфіковане лікування. Він вже почав мріяти про подорож на Капрі і в Єгипет, але більше за все — повернутися в рідні пенати.

8 січня 1913 року він пише В.І. Коцюбинській: «Вчора Образцов і Стражеско дуже хвалили мене і обидва радили прогулянки по двору, дозволили навіть на кілька хвилин їздити у місто».

Образцов зрозумів, що подальше перебування в лікарні стає нестерпно важким для Михайла Михайловича. Він змушений був відпустити його додому, хоча і не вважав компенсацію кровообігу стійкою. Але розраховувати на щось більше у той час вже не доводилося.

Коцюбинський виписався із клініки і поїхав у Чернігів, але зв’язку з Образцовим і його співробітниками не поривав.

Через деякий час його стан знову погіршився. За дорученням Образцова, його учень і помічник Стражеско, кілька разів їздив у Чернігів. Він побачив Коцюбинського у вкрай важкому стані. Коли той увійшов до його кімнати, Михайло Михайлович протягнув до нього руки і, уважно дивлячись в очі, промовив: «Дивіться, яка дивна погода, яка красота, а я ось помираю». І сльози покотилися з очей Коцюбинського. «Була дійсно рання сонячна весна, — згадував Стражеско, — розпускалися на деревах соковиті бруньки. Перша трава пробивалася на вологій землі». На цей раз передчуття близької кончини не обмануло письменника. Через кілька днів його не стало.

«Велику людину втратила Україна, довго і хорошо буде вона пам’ятати його добру роботу», — писав у квітні М. Горький.

Цю важку втрату разом з усім народом гірко переживали і співробітники клініки.

За участі М.Д. Стражеска була встановлена на фасаді будинку меморіальна дошка: «В цій клініці в палаті № 9 в 1912-1913 рр. знаходився на лікуванні видатний український письменник М.М. Коцюбинський».

Ці гуманні традиції були закладені В.П. Образцовим, а потім успішно розвинулися стараннями його послідовників Ф.Г. Яновського і М.Д. Стражеска.

У присмерках ранньої Київської весни знову йду Шевченківським (раніше — Бібіковським) бульваром, далі театральна площа, де низкою колись під’їжджали до театру візники, чиї прольотки і безліч безбілетних театралів марно намагалися потрапити в глядацький зал. Були аншлаги. А нині теж кудись знов спішать тролейбуси, таксі, перехожі. Вікна факультетської терапевтичної клініки Київського медичного університету світилися якимось до болю знайомим світлом.

Десь там пишеться вже нова сторінка історії хвороби. Продовжується боротьба за життя…

Закінчити цю історію боротьби за життя, хочу знову таки словами А. Моруа, адже у всі часи і, мабуть не випадково «медика і художника зв’язують міцні узи природного споріднення. Обидва вони, лікар і письменник, пристрасно цікавляться людьми; обидва намагаються розгадати те, що заслонуте обманливою зовнішністю; обидва забувають про себе і власне життя, вдивляючись у життя інших. Хто зумів розповісти про життя лікарів краще від Бальзака? Хто глибше, чим Марсель Пруст, цей вічний хворий, збагнув суть віри, навіяної нам людиною, яка здібна заглянути в глибини людського тіла, тому що очі її проникливіші звичайних людських очей?

І кому, як не романісту, дано зрозуміти почуття людей, що розпачливо оточили страждальця, які не знають, що робити, коли в дверях раптово з’являється лікар, одним словом своїм несучи зцілення».

Василь Слободяник