День незалежності: Що це було?

Мітинг з нагоди Дня незалежності був приречений стати кастингом опозиції. Аби розвіяти сумніви у своїй поступовій маргіналізації, політичні сили антипрезидентського спрямування мали показати Банковій, чи здатні вони зібрати хоч якусь значущу вуличну акцію.

Утім, невелика дистанція в кілька сотень метрів, які вдалося пройти вулицею Володимирською, виявила майже всі характерні недоліки опозиції та стала яскравим уособленням фобій влади.

Якщо ще декілька місяців тому головною перешкодою об’єднання називали надмірний авторитаризм головного опозиціонера — Юлії Тимошенко, то після її арешту виникла нова проблема: відсутність явного лідера і єдиного центру координації дій.

З іншого боку, якщо припустити, що країна живе в «умовному 2001 році» — за чотири роки до президентських виборів і за рік до парламентських — акція поки що візуально об’єднаної опозиції була майже вдалою. І на цьому тлі страхи владної команди, які стають дедалі більш очевидними, можуть спровокувати перебіг подій за вже знайомим революційним сценарієм.

Акція проходила під вивіскою Комітету опору диктатурі, куди увійшли 12 партій. Зокрема — політичні сили, очолювані різними депутатами від фракцій НУНС і БЮТ, а також партія «Свобода» Олега Тягнибока.

Місцем зборів ще напередодні було призначено парк Тараса Шевченка напроти червоного корпусу Університету. Це було єдине місце, де опозиції дозволили мітингувати.

Влада не відзначилась особливою делікатністю навіть на День Незалежності. Напередодні суд за позовом київського намісника Олександра Попова заборонив проведення масових акцій майже на усіх центральних площах та вулицях столиці. Перелік тих, кому було заборонено, і місць, де не можна було ходити та збиратись, більше нагадував список фобій.

Останнім симптомом діагнозу влади стала поява під пам’ятником Тарасу Шевченку судових виконавців — із забороною на масові збори. Що цікаво — рівно через годину після того, як до монументу поклав квіти Віктор Янукович.

Опозиціонери дуже символічно розподілилися навколо постаменту. Безпосередньо перед пам’ятником, обличчям до натовпу, встали лідери БЮТу на чолі з Олександром Турчиновим, якого ту же оточила когорта маловпливових діячів на кшталт Зоряна Шкіряка та Юрія Кармазіна, що за будь-яку ціну прагнули потрапити до об’єктивів телекамер.

Праворуч від Тараса Шевченка зосередились уламки «Нашої України» та БЮТівці. А з лівого боку від пам’ятника опинився Арсеній Яценюк, якого вже більше року традиційно супроводжує Микола Мартиненко. Позаду вишикувалась команда найбільш радикально налаштованого Олега Тягнибока.

Прийшов на мітинг і чоловік лідера Батьківщини — Олександр Тимошенко: «У СІЗО не дають побачень по вихідних».

Схоже, чоловіком опозиціонерки поступово оволодіває відчай: нескінченні судові засідання і повсякчасні перепони на шляху побачень з дружиною роблять свою справу. На відміну від політичних соратників, Олександр Тимошенко відверто зізнається, що не вірить у виправдувальний вирок для своєї дружини.

- У мене єдина надія на Європейський суд, якщо вони встигнуть оперативно розглянути... І на реакцію світового співтовариства, яке вимагатиме від нашої влади дотримуватися прав людини.

Тим часом, натовп ставав густішим, прапороносці підтягувались під пам’ятник, оточуючи його щільним кільцем.

Але початок мітингу з незрозумілих причин затягувався. Невдовзі ситуація прояснилася: міліція заблокувала нашу машину з генератором...

Рятувати стратегічно важливий об’єкт кинулося аж троє добровольців. Вони побігли за Турчиновим до перехрестя, де зупинили фургон з живленням для мітингу. Поки депутати підтягувалися, машина вже вирвалась з «полону» і повільно рухалась в бік Шевченка. Попереду неї ішов бютівець Андрій Сенченко.

Тим часом площу перед пам’ятником Шевченка вже зайняв значний натовп. Оцінка кількості людей на акції коливалась від семи до десяти тисяч осіб.

Мабуть, вперше за весь час після виборів президента на одному місці зібралось стільки різнокольорових прапорів. Такої палітри не було навіть під стінами Верховної Ради в момент ратифікації Харківських угод.

Двадцята річниця Незалежності може стати водорозділом для «Нашої України». В ході акції протесту помаранчевий колір був у меншості, прапори «Нашої України» тонули у зелених, синіх та біло-червоних кольорах. Не було на мітингу і лідерів «Нашої України» — ні Віктора Ющенка, ні Валентина Наливайченка.

Єдиний представник керівництва Нашої України — голова виконкому Сергій Бондарчук (В.Ющенка не було).  «Наша Україна» була попереджена, що не отримає слова на мітингу. Під час останнього засідання Комітету опору диктатурі більшість присутніх закликала їх виключити з партії Віктора Ющенка за підтримку Віктора Януковича взагалі — і за обвинувачення Юлії Тимошенко зокрема.

Одним з перших до мікрофону вийшов Олександр Турчинов. За останні два місяці заступник керівника «Батьківщини» набрався чималого досвіду публічних виступів. Після вступних слів він зачитав текст звернення Юлії Тимошенко — за його словами, написаний нею в СІЗО.

Втім, промова виявилася складною для сприйняття на слух. Концептуальні обороти і заклики втомлювали навіть затятих фанатів Тимошенко.

Наступним слово взяв Анатолій Гриценко, який обрушився з критикою на Ющенка: «Пасічник шастає по Говерлі та не може розібратися у стосунках з Фірташем та іншими олігархами», — нагадав він старі гріхи минулому президенту. — Ми вимагаємо дострокових виборів президента, парламенту, Київської міської ради — а також негайної відставки смотряєщего за Києвом Попова, який боїться свого народу!»

Мітинг йшов по вис­хід­ній. Пафос у виступах ставав яскравішим, погрози владі — відвертішими.

— У нас в Україні залишилося тільки дві партії. Це «ми», які святкують День Незалежності, і «вони» — кати! — зривав голос у мікрофон Юрій Кармазін, «непомітно» запозичивши пасаж з останньої статті Юлії Тимошенко.

- Я маю переконання, що ми матимемо демократичну більшість у парламенті та нового главу держави! — пообіцяв Арсеній Яценюк.

На диво, доволі сіро виступив Олег Тягнибок. Пожвавити натовп лідеру «Свободи» вдалося тільки традиційним згадування прізвищ Бандери та Шухевича.

Підвести підсумок запропонували Дмитру Павличку: «Нам потрібен один лідер, а не дванадцять!..  Юля — там! — жестом показав Павличко в напрямку СІЗО. — А мені потрібен начальник штабу, який би готував Майдан!»

За іронією долі, в сьогоднішній ситуації заступник Тимошенко виявися найбільш зручним командиром подій. З одного боку, є розуміння, що йому навряд чи вдасться перебрати на себе рейтинг лідера «Батьківщини», з іншого боку — при негативному розвитку подій, вся відповідальність лягатиме саме на Турчинова.

Логічним завершенням «офіційної» частини мітингу стало зачитування віце-спікером Миколою Томенком резолюції з переліком вимог до влади.

— Влада нелегітимна, і через антиукраїнський характер — окупаційна! Після арешту Тимошенко влада перейшла до останнього методу свого збереження — встановлення диктатури, — оголошував Томенко. — ...Ми вимагаємо дострокових виборів президента, парламенту та київської влади.

Але чим далі розпалювалися виступаючі, тим гучніше поставало головне питання цього дня: чи підуть опозиціонери на Банкову, враховуючи, що суд це прямо заборонив?

Єдине, що дивувало — чому питання взагалі виникало з огляду на проголошену «скоординованість дій опозиції». Відомо, що напередодні відбулось засідання Комітету опору диктатурі. Але чи були там визначені мета акції та шляхи її реалізації — залишалось таємницею.

Арсеній Яценюк поділився з журналістами: «В нас два плани. Перший — пройти всім на Банкову. Але ми вже бачимо, як нас оточили по всіх вулицях. І, скоріш за все, на Банкову всім пройти не вдасться. Тому будемо йти по другом плану: дійдемо до кордонів, а потім невеличка група депутатів піде на Банкову».

— Це, що, стратегія? — дивувався з іншого боку пам’ятника Тягнибок. — Подивіться навколо: тут десь тридцять-сорок відсотків проплачених людей. Чи, може, ви тут бачите натовпи депутатів? Ні. Може, тут їхні помічники? Ні. Тому їх заклик вийти на вулицю — впусту.

...В цей час Турчинов закінчував свій запальний виступ: «Зараз ми мирною ходою підемо до адміністрації президента та вручимо їм резолюцію мітингу! Щоб вони почали збирати валізи!»

Колона рушила вулицею Володимирській — від па­м’ятника Шевченка в бік Богдана Хмельницького. Прямо на виході з парку могло скластися враження, що опозиціонери потрапили в місто мертвих. Навколо не було ні душі — жоден автомобіль не трапився їм по дорозі, тільки поодинокі міліціонери.

Голова колони була розбита на дві частини. Попереду йшов Олександр Турчинов. Поруч їхав мікроавтобус з гучномовцями та колонками. Турчинов вів колонну, виголошуючи лозунги у радіомікрофон.

Одразу за ними був розтягнутий величезний державний прапор. Перетнувши бульвар Шевченка, колонна вже через декілька метрів зустрілась з першим кордоном. Це була «звичайна міліція» — без дубинок і в звичайній синій формі.

Погрожуючи народним судом і збиваючи міліціонерів з ніг, команда на чолі з Турчиновим розрізала цей бар’єр з легкістю криголама, спокійно і оперативно.

Але виявилося, що цей кордон був скоріше бутафорією. За «звичайними» міліціонерами стояла друга шеренга правоохоронців. Вона виглядала набагато масивніше — за стаціонарними залізними щитами стояли загони «Беркуту» в шоломах та з гумовими кийками.

«Беркутівці» були звезені до центру міста ще зрання. Номери на автобусах вказували, що вгамовувати київським мітинг бійців доставили з Дніпропетровської та Луганської областей. Очікуючи початку акції опозиції, омонівці переховувались у  паркінгу бізнес-центру «Да Вінчі» та у внутрішньому дворі Академії наук України.

У задніх рядах натовпу народ не дуже розумів, що робиться попереду, і продовжував напирати. З наближенням до залізних щитів щільність людей ставала все більшою.

«Беркут» стояв без жодного бажання уступати. Голос у гучномовці ставав гучнішим.

— Працівники міліції, ми вимагаємо не виконувати злочинних наказів, та не заважати мирній ході! — надривався Турчинов у мегафони.

Але нічого не змінювалося. Незворушний «Беркут» зімкнув ряди та жодним чином не реагував. Вони дивилися крізь натовп та не помічали його.

Першими не витримали нерви у чотирьох хлопців з лівого флангу від Олександра Турчинова. Молоді люди з розбігу кинулись ногами по залізних щитах.

— Отдай, сука, щит! — кричали молодики. — Мы сейчас вас раздавим!

«Беркутівці» стояли мовчки. Іноді, коли хтось з нападаючих торкався шоломів, вгору злітала резинова дубинка і зависала там, поки опозиціонер-сміливець не відступав на два три кроки.

— Бойцы! Держим! Руки в замок. Строй не нарушаем, — кричав спецназівцям хтось з офіцерів.

Але в цей час групі молодиків вдалося зачепитися за нижню кромку щита і вивернути його з рук «беркутівців». Одразу п’ятеро чи шестеро бійців опинились беззахисними перед розлюченим натовпом. Нападаючі — дехто у масках — почали висмикувати «беркутівців» з шеренги.

В цей час Олександр Турчинов та його оточення зрозуміли всю вибухонебезпечність ситуації. Люди по обидві боки залізних огорож  були налаштовані рішуче. Але якщо за спинами «беркутівців» стояли командири, які чітко розуміли, що від них вимагається, то по інший бік барикад опинився здебільшого емоційний натовп без лідерів та планів.

Першими зупиняти занадто збуджених активістів кинулись БЮТівці. Але поки вони намагалися продертися крізь людей, молодики вже встигли досягти «успіхів».

— Нашего взяли! — пролунало над «Беркутом».

Опозиціонери висмикнули одного з бійців через прогалину у щитах і почали колективно бити ногами та вудочками, одночасно намагаючись пояснити йому, чому не можна виконувати злочинні накази. Відповідь «Беркуту» була адекватною: з загону вилетіло п’ятеро бійців і, розмахуючи дубинками, почали рятувати колегу.

— Назад! Я сказал, назад! — обурювався командир прогалиною у шерензі. Бійці відступили, намагаючись забрати з собою колегу, який уже ледь стояв на ногах.

У повітрі з’явився легкий дим — хтось з «беркутівців» з-за щитів приснув у натовп балончиком. Люди з криком почали відбігати, ховаючи обличчя у долонях. У деяких почало пекти в носі, полились сльози.

В цей час до агресивних молодиків вже добрались хлопці Турчинова та Кожемякіна та почали їх заспокоювати. Депутати від опозиції перемістилися у перші ряди та заблокували собою найбільш активних учасників ходи.

Поступово до Турчинова підійшли лідери інших політичних сил. Поруч опинились і Арсеній Яценюк з Олегом Тягнибоком. Були дивно спостерігати, наскільки різні емоції та почуття випромінювали ці два молодих політика.

Колишній банкір та юрист Яценюк намагався зробити вигляд, що все під контролем, і лише іноді неголосно випалював: «Я так і знав, я ж казав… Тільки б без мордобою!». Медик Тягнибок — здавалось, навпаки, шкодував, що все під контролем, і теж неголосно говорив: «Це так не робиться…». Мабуть двох більш несхожих людей складно було знайти.

Натовп зупинився. Молодики нібито заспокоїлися. Але виникла нова проблема — що робити далі? Ситуація «зависла». Акція протесту починала захлинатися...

За декілька хвилин навколо Турчинова зібрались всі керівники акції. Оточені охоронцями та депутатами, вони вирішили припинити акцію, запропонувати всім розійтись і різними шляхами піти на Майдан. Там повним ходом йшла підготовка до святкового концерту з нагоди Дня Незалежності. Нею курував недавно ще найближчий соратник Тимошенко Микола Баграєв.

БЮТівці продерлися до фургону з гучномовцями і почали готувати натовп до м’якої капітуляції.

— Ці огорожі залізні, але виявилося, що вони ламаються як сірники, — намагався через мікрофон підтримати бойовий дух новий керівник київської «Батьківщини» Юрій Одарченко, якого нещодавно перевели з Херсона. — Це перший сигнал, що бандити будуть зметені та загинуть під ногами людей!

Поки маловідомий опозиціонер вживався у образ трибуна, Тягнибок щиро обурювався тим, що сталося.

— Хіба це акція? — питався він. — Якби там було двісті-триста наших хлопців, ми б прорвали. А так — що це? Ви розумієте, інакше не може бути: потрібні ці сутички, водичка щоб полилася, арешти. Тоді люди зрозуміють, з чим ми маємо справу! А так — це все не те…

Народ, відчувши настрій лідерів, почали розходитися. Багато хто, не зрозумівши, що відбулося, обступили своїх партійних вождів. Найбільший натовп навколо себе зібрав Тягнибок, який влаштував політінформацію.

— ...Ми прорвали перше міліцейське коло. Якби «Свободу» поставили не в середину колони, а попереду, то ми би трохи далі просунулися. Має бути одна команда, один начальник штабу. Має бути підпорядкування полковників генералам.Користуючись нагодою, Тягнибок влаштував інструктаж своїм активістам.

— Завдання «Свободи» — нести в маси, що Янукович заборонив святкувати незалежність! Люди на міс­цях мають про це знати. Це має підігрівати революційні настрої. Ми маємо готуватися до революції!

Набагато розгубленішим залишав мітинг Арсеній Яценюк, який стояв найближче до міліцейських спецпідрозділів та стримував агресивних активістів.

— Як ви відчували по настрою беркутівців, вони готові були бити натовп?

— Не «по настрою», а «по сценарію» вони мали бити, бо всередині було декілька провокаторів, — пояснив Яценюк.

Вже через півгодини вулиця Володимирська була майже порожньою. На цьому акція протесту завершилася.

Лідер «Свободи», покидаючи площу, з блиском і жалем в очах кинув комусь з журналістів: «Страшно не те, що когось могли побити. Страшно, що вони знають, що з нами робити, і в них є конкретна стратегія. А в нас немає, ми як сліпі».

Лідер «Фронту змін» йшов з Володимирської з більш замисленим виглядом. В цей час якійсь дідусь, проходячи повз, вирішив розпочати з політиком розмову.

— Ну що, Арсеній Петрович, всьо пропало?! — іронічно спитав він у Яценюка.

— У нас пропало? Ні! У нас нічого не пропало! — Яценюк головою показав у напрямку Банкової. — Пропало в нього! Він втратив шанс залишитись. І це вже невідворотно.

Мустафа Найєм, Сергій Лещенко УП