Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ФРАНКОВИЙ ПОШУК ІСТИНИ

Кожній освіченій людині добре відомі твори письменника Івана Франка. А чи так же добре українці орієнтуються в царині пошуків Франка-дослідника, Франка-вченого? Хто із нас може дати ґрунтовну відповідь на запитання про докторську дисертацію цього невтомного шукача Істини?

І чи багато знайдеться науковців, які  розвинули б хід Франкової мислі і, головне, відстояли та оприлюднили зроблене? Стосовно інтелектуальної спадщини Івана Франка, як і стосовно творчості Тараса Шевченка, діє принцип зручності, за межі дії якого заходити, м’яко кажучи, не бажано. Поза такими межами перебуває і тема «християнство», аспектам якої присвячено чимало Франкових досліджень. Одна з таких дослідницьких праць стала  докторською дисертацією нашого видатного співвітчизника.

Відомо, що Іван Франко, намагаючись здобути докторський ступень, тричі подавав свої праці у відповідні комісії. Перший раз він запропонував на розгляд професури Львівського університету опрацьовану ним тему стосовно політичної поезії Т.Г.Шевченка, але її було відхилено з причини консервативних поглядів професора О.Огоновського. Вдруге Франко подав розробку, присвячену видатному українському письменникові-полемісту ХVІ ст. Івану Вишенському, яку також було відхилено. Лише третя спроба здобуття наукового ступеня увінчалась успіхом:  вчена рада Віденського (!) університету за працю «Варлаам і Йоасаф — старохристиянський духовний роман і його літературна історія» присвоїла Франкові в 1893 році ступінь доктора філософії.

Зміст роману, історію якого дослідив Іван Франко, є простим і схожим за своєю ідеєю на зміст багатьох інших християнських історій. Християнин-аскет Варлаам за допомоги хитрощів та проповідей навернув у нову віру індійського принца-язичника Йоасафа й охрестив його. Король, батько принца, дізнавшись про це, організовує для сина всілякі випробування, щоби той відрікся від хреста. Та принц не лише їх витримує, а й умовляє самого короля і його мудреців стати християнами. Після цього іде в пустелю і там разом із Варлаамом, в молитвах та самокатуванні,  проводить час до останніх своїх днів.

Яка ж історична подія стала підґрунтям для створення роману? Подія мала  б бути не лише реальною, а й визначальною в історії християнства, бо ж недарма в 1583 році християнська церква канонізувала героїв роману Варлаама і Йоасафа й встановила дату щорічного вшанування їхньої пам’яті (27 листопада). Тож для пошуку цієї події Іван Франко вирішив застосувати науковий метод і, проаналізувавши грецький, арабські (Бомбейське видання,  Галльський рукопис, Ібн-Бабавайг), грузинський та вірменський тексти «Історії про Варлама і Йоасафа», порівнявши імена персонажів роману з іменами героїв інших літературних і історичних джерел, довів, що ця християнська історія є результатом трансформації давньоіндійської легенди про… Будду. Тобто «творці»  історії про навернення у християнство язичника Йоасафа без усіляких докорів сумління «запозичили» й переробили на свій смак іншу історію — про виникнення буддизму. Ця історія-першооснова базувалась на легенді про засновника однієї із релігій Сходу, відомого в історії як Будда Сак’я Мун (результати проведених порівняно недавно численних досліджень свідчать про походження Будди з племені будинів, яке мешкало кілька тисячоліть тому на території сучасної України. — Л.Ч.). І жив герой цієї давньої легенди за півтисячі років до виникнення християнства! Крім того, детально проаналізувавши грецький варіант історії про Йоасафа, Іван Франко виявив факт використання у ній ще й інших, вже готових творів, теологічних повчань, викладів, промов християнських святих, молитов, які «…щедро розсипані в тексті і становлять немов енциклопедію християнської теології у всіх її головних відділах» (Іван Франко. Зібрання творів у 50-ти томах. Видавництво «Наукова думка». Київ, 1981, т.30).

У пошуках витоків роману Іван Франко ретельно аналізує різноманітні гіпотези відомих і маловідомих дослідників історії і літератури, наводить їхні аргументи, окремі з яких заперечує, висуваючи власні контраргументи, з іншими погоджується, акцентуючи увагу на фактах, що мають велике значення для встановлення джерел цього твору. Таким чином, підсумовує Франко, «індійське, а власне, буддійське походження роману про Варлаама не підлягає сумніву, …роман є… вільною переробкою індійського оригіналу».

Вчений також досліджує трансформацію імен героїв роману. Аналізуючи імена із староарабської, древнєєврейської літератури, він доводить, що греки переробили імена Білаухар і Будасіф (Бодісатва — друге ім’я Будди) на імена Варлаам та Йоасаф. І далі Франко робить важливий висновок: «Більш або менш цікаве, але саме по собі досить бідне рамове оповідання, яке потім постійно включало нові оповідання, — ось схема тієї індійської композиції. Зрозуміло, що така схема дозволяла кожному новому перекладачеві і редакторові велику вільність у виборі і впорядкуванні вставок, причому не треба було дуже ламати собі голову над такою роботою.».

Те, що цей висновок «про велику вільність» є справедливим для багатьох релігійних творів, підтверджують і інші праці Івана Франка, зокрема, його «Поема про сотворення світу» (т.35). Порівнявши тексти першої книги Мойсея (Битіє), що були перекладами грецькою та українською мовами, з  гебрейським (староєврейським) текстом, Франко довів, що переклади  мали суттєві помилки, а історія творення світу, яку начебто Мойсей особисто почув від Бога, фактично скомпонована з окремих частин різними редакторами і зустрічається у давніших джерелах.

Про неякісний, подекуди хибний переклад Біблії свідчить церковнослов’ян­ський текст так званої Острозької Біблії, про що йдеться у розвідці Івана Франка «Причинок до студій над Острозькою Біблією» (т.37). Зокрема, стосовно третьої книги Ездри, Франко робить висновок, що «весь переклад… нижче всякої критики і зовсім неможливий до читання, бо в дуже багатьох місцях не дає ніякого смислу; …на переклад сеї книги зложилися дві недотепності: недотепний латинський переклад грецького тексту і недотепний переклад латинського тексту на церковну мову, доконаний механічно, а часто й зовсім недоречно в Новгороді і не поправлений у Острозі навіть настільки, наскільки се було можливо при самім порівнянні церковного тексту з латинським.».

Уявлення про рівень «творчого» підходу до редагування Біблії може дати й приклад роботи над святим письмом папи Сікста, про що, зокрема, йдеться у Франковій роботі «Сучасні досліди над святим письмом» (т.38). Цей ієрарх церкви, «опираючись на своїй непогрішності» та «грозячи гнівом божим усякому, хто би важився змінити його текст» (видання Біблії 1590 року), сам наробив майже дві тисячі помилок, із яких п’ятдесят прийшлося заклеювати шматочками паперу.

Франкові висновки стосовно якості інформації, що містить Біблія і інші релігійні твори, підтверджуються результатами досліджень і сучасних вчених. Приміром, суттєві помилки перекладу Біблії виявили, зокрема, професор Елен Ван Уольд із Редбаудського університету (Нідерданди) та богослов Гуннар Самуэльсон із Гетеборгського університету (Швеція). У питанні ж про походження біблійних історій останню крапку поставили такі джерела: давньоєгипетська  «Книга мертвих» (містить прототип так званих Божих заповідей), літературні пам’ятки шумерської/сумерської культури (V-ІІІ тис. до н.е.), серед яких — «Епос про Зіусудру» (містить опис потопу), прототип біблійної «Книги Йова», численні поеми. Всі ці джерела старші за Біблію більш ніж на тисячу років! Принагідно зазначимо, що нині встановлено спорідненість зниклої культури шумерів/самарів/сумерів із прадавньою українською культурою.

Цікаво, що у шумерських поемах можна зустріти «охоронців-вартових» — ангелів, натрапити на «дерево життя», прочитати про рай і про створення людини з глини за подобою богів. На циліндрі для відбивання текстів рубежу ІІІ і ІІ тисячоліть до н.е. можна побачити сцену, набагато пізніше описану біблійною історією і трактовану як «спокусу Єви”: тут є священне дерево, бог та жінка, за якою повзе змій. А одна із шумерських поем, дія якої відбувається у раю, дає пояснення, чому Єву створено саме з Адамова ребра. Справа у тому, що шумерський відповідник слова «ребро» ті означає ще й «давати життя». Тобто можна побачити гру слів, що є найдавнішою у літературі і яку, запозичивши, і зберегла у викривленому вигляді біблійна оповідь про рай. Та у Біблії ця гра втратила ефект, бо єврейський вираз для означення поняття «ребро», на відміну від шумерського, не має нічого спільного з виразом для означення поняття «та, що дає життя». (Заморовський В. Спочатку був Шумер. Київ. «Веселка». 1983).

Тож автори Біблії не лише вкрали у шумерів сюжет творення Богом людей, зробивши його здобутком іншого народу, але й спотворили поняття про жінку, що дала життя, закріпивши за нею функцію підпорядкування чоловікові. Очевидною і показовою в запровадженні нерівності між статями є неабияка роль засновників християнської церкви, про що красномовно свідчить настанова одного з них: «А навчати жоні не дозволяю, ні владарювати над мужем, але бути у мовчанні» (І Посл. до Тимофія св. ап. Павла 2:12).

Отже неймовірним лукавством і, прямо кажучи, брехнею є досі існуюча догма про  Біблію як слово Бога. Прикро, що ця догма підтримується сучасним суспільством, і нав’язані українцям багато століть тому візантійською політично-релігійною системою книги із «запозиченою» та перекрученою інформацію визнані святими. Але ще більш прикрим є те, що ці «святі» чужі покручі поставлені на щабель, вищий за рідні джерела, зокрема, Влескнигу. Той же факт, що перші особи країни присягаються не на рідних святинях, а на чужих зразках сумнівного походження, взагалі є алогічним і незрозумілим. Чи читають наші керманичі та їхні радники твори своїх геніальних співвітчизників?

Дослідження Івана Франка дають науково обґрунтовану відповідь  на  запитання про довіру до релігійної літератури. Ця відповідь є дуже важливою для суспільства, бо саме  на цій літературі, котра, як доведено, є неправдивою і, значить, шкідливою для формування і розвитку світогляду людини, базується так звана «християнська етика», яку церква наміряється викладати в школах. Чи потрібна така «етика» нашим дітям? Чи не час ввести у навчальних закладах власну етику — українську? Адже основа — потужна й глибинна — для цього є! Це набуті нашим народом за багато тисячоліть культурні й духовні цінності, в тому числі напрацювання власних геніїв мислі й слова.

 Франковий пошук Істини фактично був і лишається найефективнішим методом боротьби з неправдою —  тією субстанцією, з якої виростає зло. Намагаючись завоювати життєвий про­стір і використовуючи для цього всі можливі канали — інформаційні, освітні, культурологічні та політичні, неправда проникає у душі багатьох людей, трансформує їхню свідомість. Для того, щоби не дати їй заволодіти остаточно всім суспільством, маємо продовжити наукові пошуки свого геніального й безстрашного співвітчизника і результатами такої праці перекрити цьому злу доступ до всіх артерій нашого життя.

Стосовно ж християнської історії про Варлаама і Йоасафа, то виявлений факт канонізації церквою осіб, яких ніколи не існувало, звісно, збентежив релігійних діячів. Так, Папа Бенедикт ХІV в 1887 році висловився про ґрунтовну перевірку «Римського мартиролога» (містить списки великомучеників), бо в ньому є, мовляв, багато помилок… У зв’язку із таким висновком поважного ієрарха церкви, природно, виникають певні запитання. Чи лише римський мартиролог має багато помилок? І чи розуміють християнські діячі, формуючи світогляд людей за допомоги таких помилок, що вони його, цей світогляд, викривляють? Зрештою, чи сумісні поняття «віра» і «неправда”?

Іван Франко протягом усього свого життя боровся з невіглаством і облудою за допомоги однієї-єдиної зброї — Правди. Під час цієї борні наш геніальний спів­вітчизник зазнавав дуже багато принижень і образ, бо не всі з його оточення сприймали Правду цілісною і нікому непідвладною, тобто такою, що не може бути ні частковою, ні зручною або незручною. Із тих пір пройшло більше століття. Чи підтримуємо ми, нинішні, на належному рівні Франкові ідеї? Чи розвиваємо їх, наповнюючи новим, сучасним змістом? ЧИ БОРЕМОСЯ З НЕПРАВДОЮ І НЕВІГЛАСТВОМ ТАК, ЯК ЦЕ РОБИВ ФРАНКО? Ці запитання мають палати священним вогнем у серці кожного українця, котрий бажає пізнати Істину й зробити її своїм провідником у майбутнє.

Любов Чуб
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com