Стежина до рідної школи

Завершується ще один навчальний рік. Іще одне покоління обирає фах, готується до вступу у ВНЗ. Дмитро Реплянчук мріє про журналістику. Він написав  про свою рідну київську гімназію №191 ім. Павла Григоровича Тичини.

На світі безліч є доріг...
Одні, як мудрість, інші — в терен-цвіті,
А поміж них крізь промені проліг
До школи шлях, що найкоротший в світі.
Десь там відбились і мої сліди...
Десь там найкращі весни відшуміли...

Шкільні роки завжди згадуються по-особливому: з трепетом і хвилюванням. Людина може вивчити багато мов, отримати не одну професійну освіту, але частинкою життєвого успіху завжди буде рідна школа: та, що залишає неповторний слід і незабутні спогади на все життя. Адже як можна забути першу двійку, першу бійку, перший поцілунок?..

Мені в житті пощастило, бо саме такою, рідною, завжди буде 191 київська гімназія імені Павла Тичини. Її поріг я переступив уже п’ятикласником, коли позаду залишились роки навчання у початковій школі і мудрі слова першої вчительки Панченко Світлани Василівни, що була нашим поводирем у незнаний і прекрасний шкільний світ.

А початком шляху, тим вогником, що світив мені дорогою знань, тим цілющим джерелом, що напував життєдайними соками, стала 191 гімназія.

Пригадую першовересневу лінійку і святкову промову директора Ніни Георгіївни Дроздович. Тоді нам, першокурсникам, хотілося якнайшвидше зайти у шкільні двері, промчати коридором і сісти за парту. А я під час лінійки помітив, що моя мама дивиться на школу і вчителів якимось знайомим, дружнім поглядом. Вловивши моє здивування, матуся посміхнулась і розповіла, що 28 років тому закінчила цю школу, запевнила мене, що вчителі, які колись навчали її, терпеливо і наполегливо вестимуть мене стежками найвищих людських чеснот, наукової і життєвої мудрості.

Мов одна мить, пролинули роки найбільш безтурботної пори мого життя. І от на порозі найважливішого періоду, коли потрібно зробити правильний життєвий вибір, хочу сказати слова глибокої вдячності своїм наставникам.

Кажуть, учителем треба народитися. Ніна Георгіївна Дроздович, мабуть, народилась директором, бо доля дарувала їй хист справжнього керівника. Важко знайти слова, щоб сказати про цю цікаву і неординарну особистість: Ніна Георгіївна — це поєднання мудрої розважливості і вибухової енергії, принциповості і виваженості, діловитості у вирішенні багатьох питань і глибокої, аж до сентиментальності, ліричності.

У нашому класі завжди панує злагода, взаємодопомога, щирість у стосунках. Ми завдячуємо цим класному керівнику Кухар Любові Олексіївні — вимогливому педагогу, мудрому пораднику. Легка, як повітря, завжди поспішає і скрізь встигає: усі прем’єри переглянути, книгу для душі прочитати, заворожити розповіддю про небачені материки. Хто, як не вона, найшвидше помітить наші захоплення, без вагань вирушить у далекий похід, знайде спільну мову з найзавзятішим бешкетником, дасть кожному з нас дружню материнську пораду? Любов Олексіївна — романтик у душі — навчила нас завжди і в усьому бачити прекрасне і бути оптимістами.

Валентина Сергіївна Кобиш відкривала нам не тільки красу рідного слова, а й уміння «шукати зорі в буденних калюжах» разом з Олександром Довженком, страждати з Мавкою, плакати з Марусею Чурай, відчути магію кохання Ліни Костенко й Олександра Олеся, а головне — «не згубити душі своєї цвіту».

Так чудово було поринати з Благовісною Людмилою Миколаївною у загадковий світ героїв зарубіжної літератури, аналізувати їхні перемоги і невдачі. А некваплива, спокійна розповідь Чебанюк Ніни Карлівни про історію рідної України викликала у нас патріотичні почуття і вчила не забувати, що ми — громадяни своєї країни.

Більшість моїх однокласників не зможе забути виваженості і поміркованості, статечності і врівноваженості, ретельності і вимогливості військового керівника Дроздова Олександра Олександровича, який навчив нас пам’ятати, що костюм має бути випрасуваний, черевики начищені, волосся не розкуйовджене, а найважливіше — ми завжди маємо бути готові стати в оборону своєї держави. І ми були готові...

...Особливо до несподіваних суботніх пробіжок, коли ще сонні заходили до школи, а члени учнівської ради, одягнені у спортивну форму, вже чекали учасників «гімназійного марафону». Як нелегко було потім утриматись від спокуси подрімати за останньою партою.

Невідворотний плин часу невидимим пензлем віддаляє мене від безтурботних дитячих літ, які у свідомості асоціюються з рідною 191 гімназією, де дають міцні і ґрунтовні знання, вміють знайти діалог з кожним учнем, де працюють талановиті педагоги — люди великого серця, допитливого розуму.

Низький уклін, щира подяка і найтепліші слова Вам, дорогі наші вчителі, за батьківську любов, добру науку, той міцний фундамент, який ви заклали; за те, що дали нам хороший старт у самостійне життя. Добра Вам, щастя, радості, здоров’я, наснаги на многії літа! А ми, вихованці, пронесемо крізь роки вогники вашої доброти і мудре слово.

Ким буду я, коли піду у світ,
Щоб виправити всі його кривизни?
Як вчитель мій, крізь всю премудрість літ
Я буду добрим, люблячим і чистим...

Згадка про 191 гімназію, теплі спогади про вчителів і однокласників залишаться у нашім серці на роки. Я завжди пам’ятатиму Вас.

Дмитро Реплянчук, учень групи 7-1
гімназії №191 ім. П.Г.Тичини, міста Києва.