Кавалергарда вік недовгий (Не за Мотилем і не за Окуджавою)

Складається враження, що люди, котрі щиро вважають себе незалежними істориками і провідними політиками, ось уже 20 років, мов та худоба, тупо топчуться у своєрідному бермудському трикутнику, обмеженому знаковими подіями: «бій під Крутами», «Великий Голодомор» та «ОУН-УПА». І водночас не помічають (чи не бажають помічати?) чимало по-справжньому вікопомних історичних подій, що відбувались і в самій Україні, а не лише за її межами. І аналіз цих діянь та історичних постатей, з ними пов’язаних, чим далі, тим більше актуалізується.

З великим здивуванням прочитали у розперезано незалежній Вікіпедії інформацію про так зване «повстання декабристів 14 грудня 1825-го року у Санкт-Петербурзі» та «революційний марш в нікуди солдатів і офіцерів Чернігівського полку два тижні потому». Мало не дослівне співпадіння з горезвісною ленінською характеристикою: звісно, далекі від народу, зате розбудили Герцена і той розпочав революційну агітацію.

Відомий радянський поет-дисидент Наум Коржавін пародійно заримував цю сентенцію вождя, додавши від себе абсолютно геніальне риторичне запитання: «Яка ж то сучка розбудила Леніна? Кому свербіло, що дитина спить?”

Але ми не про Леніна у ХХ столітті і дисидентів-шестидесятників. Ми про той, справжній бунт «ста прапорщиків, котрі хотіли змінити весь державний устрій Росії». Так обізвав декабристів один із них, геній єдиної п’єси Олександр Грибоєдов.

Чергову підходящу дату — 185-у річницю тих подій — українські історики і публіцисти звично проґавили. Натомість у Росії цю тему розробляють серйозно, ґрунтовно і аналітично. Є навіть спеціалізовані історичні сайти на цю тему.

Так от — про реальну відстань між повсталими декабристами, що вийшли на Сенатську площу столиці, і народом. Або, як вони самі казали, черню. Короткий рапорт Департаменту поліції Санкт-Петербургу щойно заприсяженому імператору Миколі Першому: «В результаті вчорашніх подій на Сенатській площі, прилеглих до неї вулицях і на льоду Неви віднайдено: трупів нижніх чинів — 282, благородних осіб у фраках і шинелях — 39, жіночої статі — 79, малолітніх — 150, черні — 903. Загальна кількість жертв разом із генералом Мілорадовичем і 18 офіцерами складає в такий спосіб 1271 душу”.

Неважко підрахувати, скільки безневинних душ припадає на одного вбитого заколотника. А все тому, що «лицарі без страху і докору», ще одне більшовицьке визначення декабристів, елементарно заховалися за спинами тисяч цікавих, що зібрались у центрі столиці подивитися на появу нового царя. А для картечі навіть 10 метрів — то не відстань. І ватажки заколоту мусили це знати, мусили, але нічого не зробили.

Тепер кілька слів про генерала Мілорадовича, оскільки народився він і виріс у Києві, в родині сербського політичного вигнанця та українки зі старовинного козацького роду Горленків. Він виявився гідним сином обох народів. Михайло Мілорадович був улюбленим учнем Суворова, брав особисту участь у 53 битвах — і не в штабах, а на першій лінії — вирізнявся феноменальною хоробрістю і рідкісною на ті часи серед генералів Імперії повагою до простих солдатів. Недаремно окрім двох офіцерських Георгіїв генерала Мілорадовича було відзначено унікальною для полководця нагородою: солдатським Георгіївським хрестом. Саме за те, що беріг солдатів.

Так от, цього героя 53-х битв по-підлому застрелив параноїк Каховський. По-підлому тому, що Мілорадович підійшов до бунтарів як офіційний парламентер — і без зброї. Вже за лише це вбивство згідно суворим законам того часу імператор мав право стратити кожного десятого заколотника. Але обмежився тим, що послав на шибеницю п’ятьох верховод.

І ще — про найсуттєвіше. Про одіозну «Руську Правду» — проект конституції майбутньої Росії, укладений полковником Пестелем, згадують усі радянські і нинішні, пострадянські підручники. Але чомусь утримуються від розлогих цитат. Чому? Будь ласка: ось як декабристи планували вирішити проблему бунтівних «окраїн, україн та кавказів» тодішньої Росії. Населення цих регіонів мали поділити на «слухняних» і «неслухняних». Перших залишити на їхніх історичних батьківщинах. А «неслухняних» силоміць переселити у віддалені райони Росії, віддавши їх землі, відповідно, «слухняним» росіянам-переселенцям. Ось, здається, звідки тов. Сталін запозичив свої людиноненависницькі ідеї щодо репресованих народів. І не тільки ці ідеї.

Нинішнім антифашистам та антинацистам усіх відтінків буде цікаво дізнатись, як Пестель планував вирішити єврейське питання в Росії. Цитуємо: «Якщо всіх російських євреїв зібрати в одне місце, то їх буде понад два мільйони. Якщо дати їм дещицю військ у підтримку, то євреям нескладно буде подолати всі перепони, пройти європейську та азійську Туреччину і там, віднайшовши достатньо місця і землі, влаштувати особливу єврейську державу». Природно, Пестель і його подільники не збиралися питати дозволу Туреччини та її сусідів на таку геополітичну новацію. Вони також знали, що серед російських євреїв немає людей, які вміють послуговуватися зброєю, оскільки тодішні закони забороняли юдеям служити у війську. Відтак запланований марш означав би на практиці стовідсотковий геноцид російських євреїв руками ісламістів. Під таким проектом і Гітлер з Розенбергом охоче підписалися б.

До речі, українцям, як народу, нації місця в «Руській Правді» не знайшлося. Тож не дивно, що жоден представник української шляхти, міщан або черні не приєднався до позбавленого сенсу шестиденного походу Чернігівського полку назустріч своїй загибелі.

В.Н.