«Ґаспадін савєтнік» (нотатки на полях однієї дискусії)

Необхідна передмова:

Про те, які проблеми і процеси насправді допікають нашим північним сусідам, в Україні на загал не знають. І не лише пересічні громадяни. Чимало професійних політиків достатньо високого рангу за старою радянською звичкою вважають, що достатньо переглянути вечірній випуск програми «Врємя» (ОРТ) аби бути «в курсі дєла”.

Причин сього гідного уболівання явища багато. Колись, здається, ще за часів Леоніда Кравчука в Україну фактично перекрили доступ російським ЗМІ аби створити оранжерейні умови для вирощення власної незалежної демократичної журналістики. Що з того вийшло — відомо. Зате зв’язок із інформативним простором Росії був втрачений. Що ж до т.зв. «українських версій» кількох колись популярних радянських, нині російських газет, то їхні журналісти з гідною кращого застосування енергією, замість розповідати про те, що діється у них удома, наввипередки поспішають нас, українців, учити жити.

Ситуація зайшла в глухий кут ще п’ять років тому, коли старі фото і відео порожнього засніженого Майдану (а найсмішніше, що на той час сніг у нас ще не випав, трішки затримався) подавались у російських ЗМІ як «доказ» того, що ніякої Помаранчевої революції в Україні немає й близько. До речі, про відео. У нас в Україні заява чи не найкращого російського телемайстра Леоніда Парфьонова про те, що ОРТ перетворилося з незалежного хронікера подій у паркетного відеопротоколянта Кремля прозвучало, як грім серед ясного неба. А російське суспільство вже не перший рік стурбоване такою надмірною догідливістю.

Ця тривожна тенденція, на жаль, залишилася поза увагою і нинішньої української влади. Поліпшення взаємовигідних економічних стосунків — чудово. Але не менш важливо подолати вельми шкідливі міфи, привнесені у свідомість наших обох народів за останні двадцять років. Бо скільки ще часу будуть викаблучуватися на українській політичній сцені численні самозвані «отці нації», котрі у себе на батьківщині проходять по розряду «відставної кози барабанщиків», а то і «йолопів царя небесного». Кому від цього добре? Нікому. А шкоди — хоч возом вивозь.

 

Тепер — по суті справи

Якщо стисло — то всі ці 20 років окрім повсякденних, справді болючих проблем російську громаду тривожила і тривожить одна глобальна теза: як облаштовувати нову Росію? (термін Солженіцина, — авт). Натягнути її на копил західноєвропейської моделі ліберальної демократії? Чи віднайти у нових геополітичних умовах свій власний шлях?

Проблема не нова, вона виникла, напевне, ще за часів Петра Першого. І особливо запеклою дискусія навколо неї розгорілась у середині ХІХ століття, коли на сторінках російської преси і на численних зібраннях мало не навкулачки сходилися так звані «західники», себто ліберали і консерватори-державники. Останні йменували себе цікавим терміном, якому, на жаль, немає відповідності в українській мові: «почвєннікі». Дослівний переклад «ґрунтівники» не передасть точного змісту.

У ХХ столітті під «державників» підшивалися росій­ські комуністи. Але їм, звісно, було далеко до справжніх «почвєнніков». З розпадом Радянського Союзу ліберали-західники, здавалося, здобули перемогу і широке — від Смоленська до Курил — поле для практичного втілення своїх доктрин. У що це обернулося — ми в Україні знаємо попри брак вичерпної інформації.

Маленька історична аналогія: якщо перше десятиріччя радянської держави увічнилося появою на кіноекранах одного з кращих фільмів усіх часів і народів «Броненосець Потьомкін» (відзнятого, до речі, в радянській Україні, в Одесі), то десятиріччя перемоги Великої Ліберальної Буржуазної Контрреволюції знайшло своє найповніше художнє втілення у телесеріалі «Бригада”.

Минуле літо в Росії запам’ятається не лише рекордною спекою, посухою і навалою пожеж, а й великим гамором, котрий здійняла структура під назвою Об’єднаний демократичний рух «Солідарність». На відміну від легендарних Народних Рухів Балтії та України і польської Незалежної профспілки нинішня російська «Солідарність» — явище більше маргінальне. Але гучне. Спільними зусиллями її лідерів Бориса Нємцова та Володимира Нілова сьогоднішні «рухуї» (термін Бориса Олійника) видали і розповсюджують брошуру під назвою: «Путін. Підсумки». Тираж — мільйон примірників. Знай наших!

Складається враження, що російські інтелектуали потерпають на ту ж саму хворобу, що й їхні українські однодумці — стояти над сутичкою. Навіть якщо від цієї сутички вже летять на всі боки іскри громадянської війни. Критикувати владу — це будь ласка! А от дати об’єктивну оцінку плюсам і мінусам державних зверхників — то вже, вибачайте за вульгаризм, облом. От коли дійде до барикад!..

На щастя на одному ОРТ і джинсовій журналістиці світ клином у Росії не зійшовся. У Інтернеті (http://Shchekin2010.ru) ми натрапили на полемічний «Відкритий лист» Нємцову. За інформацією, віднайденою нами на цьому ж сайті, автор листа — досвідчений російський вчений, якому належать понад 50 фундаментальних наукових праць, провідний управлінець, фахівець з такої унікальної справи, як повна розробка і впровадження широкомасштабних технічних і виробничих проектів.

Перш, ніж перейти до аналізу цієї полеміки, нам здається доречним викласти певні персональні дані і самого Бориса Юхимовича Нємцова. Вік — 50 років. Довідники визначають його як «російського політика, державного і громадського діяча, бізнесмена». Кандидат фізико-математичних наук, дисертація на тему «Когерентні ефекти взаємодії рухомих джерел з випромінюванням». Автор єдиної наукової роботи — статті, написаної у співавторстві з професором Віленом Ейдманом, дядьком Нємцова по матері. Влітку 1991-го року зробив вдалий вибір — пробився у довірені особи Бориса Єльцина на перших в РФ президентських виборах. Уже восени того ж року став головою адміністрації Нижегородської області, а в 1995-му обраний губернатором цього регіону. Згідно зі свідченнями незалежних дослідників, наведеними у Вікіпедії, саме в цей період сформувались основні риси Нємцова-політика: абсолютний дилетантизм, сумнівні зв’язки та нерозбірливість у засобах для досягнення мети, якою було крісло президента Росії. У березні 1997-го року він став віце-прем’єром Росії, відповідальним за проведення реформ у соціальній сфері, ЖКГ, будівництві, антимонопольній політиці та ринкових відносинах. Діяльність Нємцова на цьому посту завершилася відомим дефолтом 1998-го року. Попри незрозумілу для більшості росіян підтримку Єльцина, Нємцов та його соратники по ліберальному моделюванню Росії — прем’єр Кирієнко та віце-прем’єр Чубайс — мусили піти у відставку. Незважаючи на неймовірні зусилля і великі фінансові витрати, рейтинг Нємцова-політика відтоді жодного разу не перевершив одного відсотка.

 

Власне про дискусію

Фактично, як ми вже згадували, це не дискусія і навіть не заклик до неї. Те саме — «Відкритий лист». Його автор, як досвідчений практик, не приховує свого суто людського ставлення і до брошури, і до її основного автора. Але водночас він ставить певні серйозні запитання, котрі є актуальними не лише для російського, а й для нинішнього українського суспільства. І перше з них: про право тицяти носом керівників держави у їхні реальні, а частіше в перебільшені, а то й вигадані недоліки.

Ще до розпаду СРСР, коли свобода слова евфемічно називалася гласністю, наш співвітчизник, одесит за походженням Михайло Жванецький із властивим йому сарказмом зауважив: «У нас гласність розуміють однобоко — відчинити ногою двері до кабінету начальника, обізвати його козлом і вийти». Додамо від себе: найчастіше начальника в цей час у кабінеті немає.

Автор «Відкритого листа» ще раз звертає увагу на два тривожні фактори. Перший: властиві для справді демократичного суспільства свободу слова і толерантність у полеміці в сучасній Росії повністю витіснили вседозволеність і хамство. Знову додамо від себе: Україні це теж притаманно. Фактор другий: найчастіше і найголосніше волає «тримай злодія!» (українська версія — «бандитам — тюрми!”) саме той, на кому «шапка горить» (вислів автора). Пригадайте: скільки т.зв. жертв політичних режимів у нас нині розвелося. І що характерно — в залежності від ситуацій оті режими для вищезгаданих «жертв» спочатку є рідним домом і дійною коровою. Але варто в силу тих чи інших обставин «випасти з обойми», як рідний дім одразу перетворюється на «антинародний, антидемократичний, авторитарний і злочиннокорпоративний» режим. Українських аналогів Борису Нємцову поіменно називати не будемо, бо читач їх і сам знає.

Для загального розвитку або, як кажуть, для науки на майбутнє варто дуже коротко навести певні неспростовні факти. Отже — Нємцов правив, саме правив у Нижньому Новгороді 5 років. За цей час він створив те, що незалежні експерти назвали «авторитарним режимом Нємцова». Ось лише декілька показників: за рівнем злочинності — вище середнього по Росії, за кількістю хворих — те ж саме, за рівнем життя у півтора рази нижче середнього статистичного показника по РФ. Смертність — на рівні повоєнних років. Промисловість — славетні союзні підприємства — лягли в руїнах. Штатний розклад адміністрації області та витрати на її функціонування на порядок перевершували відповідні цифри по аналогічним за кількістю населення регіонам. Більше того — Нємцов вважав, що губернатор повинен займатися тільки політикою, спілкуватися з народом і здійснювати представницькі функції. Ну і, звісно, вибивати в уряді максимальні бюджетні субвенції. При повній безконтрольності за їх реалізацією. До речі, Нємцов водночас був і губернатором, і головою президентської адміністрації в регіоні. Це вам не нагадує одного космічного українського мера? Так ото ж…

Асоціації з українським політичним буденням викликають і наведені на згаданому сайті численні факти корупційно-кримінальних афер губернатора Нємцова з підозрілими особами. Політик уже відбув до Москви, встиг і там добряче наламати дров, піти у відставку і досхочу награтися в опозиційність, а на його рідній Нижегородщині слідчі й судді все ще розгрібали сотні томів кримінальних справ, з яких стирчали вуха та решта кінцівок кандидата фізмат наук.

 

Так що ж прибилося до нашого берега?

І для колишньої, і для нинішньої влади Російської Федерації Північний Кавказ, а особливо Чечня перетворились із зон локального конфлікту у справжнє прокляття. Та виявляється, був період, коли цей кривавий процес можна було зупинити мирним переговорним шляхом. Але! Все той же Нємцов і його рудоволосий друг Чубайс у найпідступніший інтриганський спосіб ці переговори зірвали. У що це обійшлося сучасній Росії? Незалежні експерти називають таку цифру: станом на 1996-й рік чеченська кампанія забрала життя 100 тисяч громадян Росії. Точною статистикою на цей момент не володіє, напевне, ніхто. Ми в Україні фіксуємо хвилі напруженості на Північному Кавказі за опосередкованою ознакою — хвилями біженців із цього регіону. Тож і для нас це теж уже не чужа справа. Завдяки, зокрема, таким, як Борис Юхимович.

І нарешті, про той, суто український аспект проблеми, виділений у «Відкритому листі”: справжня роль Бориса Нємцова у Помаранчевій революції 2004-го року та наступних за нею подіях. Оцінка, яку дає автор, емоційно точна, але дещо лаконічна. Тож ми поглибили розвідку у вказаному напрямі і, слово честі, нам стало недобре.

Те, що політичний банкрот Борис Нємцов подавав себе у Києві мало не за лідера справжньої Росії, не дивина. Недаремно серед його численних прізвиськ фігурує і «політичний Хлєстаков». А от те, як лідери Майдану в це повірили — питання інше. Воно звісно — як кажуть, до нашого берега що не приб’ється… Але ж ішлося про долю держави і народу.

Борис Юхимович був щедро відзначений у Києві. Орден Князя Ярослава Мудрого (???) плюс посада-звання особистого радника президента Ющенка. Як відверто стверджував Нємцов в одному зі своїх інтерв’ю (джерело — Вікіпедія), найцінніша порада, яку він дав Ющенку — спровадити якомога швидше з політичної сцени Юлію Тимошенко і укласти за плечима «Батьківщини» сепаратну угоду з біло-блакитними. Результат відомий. Коментарі, на нашу думку, зайві. Варто лише нагадати, що пораду стосовно Юлії Тимошенко нинішній екс-президент прийняв із захватом, а от щодо спільної мови з регіоналами… фактично аж до самої своєї ганебної поразки на виборах Ющенко лише поглиблював протистояння Сходу і Заходу України.

 

І нарешті — детективна складова

Як нам здалося, головною метою «Відкритого листа» є прагнення автора повернути моральність до сучасної політики. Проблема актуальна, напевне, для всього пострадянського простору. Ніхто не ідеалізує нинішню ситуацію в Росії. Її лідери — теж. Неймовірна корупція чиновників, криміналізація певних регіонів держави, зрощення правоохоронних органів на місцях із злочинними структурами, і звісно — Північний Кавказ і ще раз, ще раз Північний Кавказ. Але самими лише закликами чи посиланнями на ґрунтовні одвічні цінності не обійдешся. Це вже було… і загострення покарань за конкретні злочини теж необхідні, як би не пручалися деякі впливові західні людолюбці. Але й це не панацея. СРСР, нагадаємо, був державою, побудованою на страху перед покаранням, та й це його не врятувало.

Можливо, непосидю­чість В.В.Путіна спочатку як президента, а нині як прем’єра, його постійні поїздки у регіони, зустрічі і спілкування з людьми (на жаль, часто-густо перепаскуджені тупим втручанням місцевого чиновництва) — це багаторічні намагання лідера подати всьому суспільству сигнал: роби, як я! Помиляйся, бо не помиляється лише той, хто нічого не робить, але працюй, працюй, працюй! Поки що більшість росіян цей сигнал приймають. І саме ця обставина бісить Нємцова і йому подібних.

Але автор «Відкритого листа» звернув увагу на ще одну цікаву, майже детективну обставину. Памфлет із аналогічною назвою вийшов з-під пера Нємцова два роки тому, коли закінчилася друга каденція Путіна-президента. Брошурка вийшла тиражем у 5 тисяч екземплярів і ніякого враження навіть у вузько обмежених колах не справила.

А тут раптом — «дещо розширений варіант» сподобився мільйонного тиражу, хвилі піар-скандалів, маси передруків в Інтернеті і т.д. і т.ін. Ми проаналізували, чим відрізняються обидва апокрифи. З’ясувалося: до старих заяложених наскоків на Путіна додалася критика у… марнотратстві. Конкретно — викиданні величезних державних коштів на вітер. Точніше, в трубу — трубу системи «Східний Сибір — Тихий океан». У «Відкритому листі» наводяться, здавалося б, неспростовні аргументи на її користь. Адже йдеться фактично про відродження величезного масиву Росії — Східного Сибіру і Далекого Сходу. Нафтопровід, а згодом і газогінна магістраль уже на етапі будівництва створили у регіонах хронічного безробіття десятки тисяч робочих місць. Залучили мільярдні інвестиції у розбомблену «молодими лібералами» економіку, забезпечать у перспективі місцеве населення і промисловість дешевою нафтою і газом. А Нємцов, бачите, проти.

Поглиблена розвідка саме цієї проблеми дозволила встановити, звідки вітер дме. Зараз на Заході, конкретно в ЄС, посилено розробляються плани операції, мета якої позбавити Росію її головного економічного козиря — порівняно дешевого газу. Умовна назва цієї акції — сланцевий газ. Він дешевший від природного і технологія його видобутку і транспортування вже розроблена і випробувана у промислових масштабах у Сполучених Штатах Америки. Тобто, як кажуть в ЄС, пора унезалежнити себе від російської газової голки.

Природно, що ці плани не є секретом для колишнього розвідника-професіонала Путіна. Відтак він намагається у максимально короткі строки відшукати нові реальні ринки збуту російських енергоносіїв. І знаходить їх у Азії. А це бісить конкурентів і, давайте назвемо все своїми іменами, їхню проплачену агентуру в Росії.

На маргінесі цієї проблеми виникає ще одна, але вже суто українська: якщо Європа знайде альтернативу російському газу, то куди, даруйте за різкість, нам встромляти свою транзитну систему? Не переселятися ж усім гамузом на Далекий Схід до дешевшого газу.

Америка має свої потужні запаси сланцю. В Європі по запасам цих перспективних копалин лідирує Польща. Саме на неї сподівання розробників плану ЄС. Але — увага! Польща — лідер ПОКИ ЩО. Насправді ж найбільші запаси сланцю, як стверджують незалежні експерти, має Україна. Нам на голову знову звалилося щастя. От тільки зуміти б ним цього разу розпорядитися по-хазяйському. А не роздарувати, скажімо, любим друзям, кумам, братанам… та мало кому ще.

Але ми вже вийшли за рамки конкретної теми — «Відкритого листа» високого професіонала одному політичному Хлестакову і людській ницості.

В.Н.