Туга за Україною

Ми живемо, точніше — перебуваємо у замкненому, затьмареному осередку безвиході, як оті чилійські гірники, котрих кілька місяців тому аварія на шахті ув’язнила глибоко під землею. Аби підтримати цей уярмлений люд, добродії згори намагалися втішити його їжею та інформацією.

Аби ті  хоч трохи забули про свою сумну долю, зробили ковток справжнього життя з ПОВЕРХНІ, аби час для них зовсім не зупинявся.

Час, до речі, за всіма метафізичними категоріями, має свою силу. Силу двигуна-рушія, що  віддавна є ознакою якості нашого буття. Зі здобуттям довгоочікуваної незалежності Української держави, ми, начебто, маємо гідно просуватися до загальнонаціонального розвою, адже є в країні могутній потенціал людських, інтелектуальних, економічних, природних, культурно-духовних ресурсів тощо. Та ба — отой двигун суспільства нібито якась невидима сила гальмує.

Нині мітлою нової влади змітаються високоповажні чиновники різного рангу, які заплямували себе перед законом. Однак інколи цей процес нагадує деякі голлівудські стрічки, коли на якомусь безлюдному острівці озброєні до зубів  вояки влаштовують незвичайне триллерне сафарі — полюють беззахисних людей задля свого задоволення. І байдуже їм, що вони уподібнюються до стану звичайних хижаків. Проте відомо (також за сценаріями тих же іноземних блокбастерів), чим все інколи завершується, коли полювальникам собі подібних homo sapiens доводиться змінювати кровожерну роль на елементарний її антипод — здобич. А втім — й цьому є свій життєвий сенс, адже, за звичайними законами суспільства, має торжествувати Її Величність Справедливість.

Та чи справедливо, коли на шляху авто народного обранця безкарно збиває людину? Або давлять наших безвинних співвітчизників інші високопосадовці, їхні діти-«мажори» і навіть працівники даїшного осередку? Чи є справедливість, коли суддя із зарядженим автоматом (!) кидається на дім, де мешкають начебто ті, хто йому чимось не догодили? Коли його колега в суддівській мантії гребе лопатою хабарі, а потім цинічно нарікає їх якимось романтичними колядувальними внесками у… розвій його установи, яка має свято оберігати законність? Чи вшанує світову громадськість напіванекдотичне для неї повідомлення про те, як колишній головний міліціант України дав кулачний бій своїм колегам з іншої країни — але не на рингу, а в службовій обстановці? Мабуть, якщо б насправді існувала вельмишановна пані Феміда, вона, знаючи про ці походеньки своїх підопічних, залила б сльозами розпачу нашу державу не гірше від рясних паводків на Закарпатті…

Сумно.

Сумно, коли на урочистості з нагоди інавгурації нового президента держави його попередник-колега не з’являється. Де ж таке може бути у цивілізованому світі, до якого, до речі, цей політичний невдаха у своїх промовах палко прираховував Україну?

Сумно, коли високоповажні народні обранці на черговому засіданні парламентської сесії замість щирого й сумлінного відпрацювання своїх чималих зарплат починають не лише бавитися у пускання надувних кульок, метання яєць у президію та співання зовсім не патріотичних пісень, а ще й до крові луплять пики один одному, мабуть, вважаючи себе доленосними саме у цьому боксопрояві.

Сумно, коли на найвищому рівні країни, начебто статуя з мармуру, вирізблюється постать найважливішого документа держави — Податковий кодекс, який, втім, перетворюється на химерну потвору в очах рядових підприємців та вимушує їх влаштовувати багатотисячний Майдан-2. Тільки після цього очільники держави начебто починають бачити, що «король голий», та поспіхом перерізблювати недоробку, навіть застосовуючи каральні санкції проти «стрілочників», які «працювали» над нормативною буквою горе-кодексу.

Сумно, коли в установах влади на різних її гілках раптом виявляються численні хабарники на найвищих посадах, яких до цього чомусь «верхи» не бачили. А суми — мільйони та мільйони… Невже коли прийде наступна влада, ця фільтраційна терапія суцільного «зачищення» знову повториться — лише з новими дійовими особами та виконавцями.

Сумно, коли тривіальна вступна кампанія до вищих навчальних закладів чомусь опиняється під загрозою зриву через необачні та не прораховані як слід терміни подання абітурієнтами документів до вишів. Батьки юнаків та дівчат хапаються за серце, а діти, які прагнуть подати документи до приймальної комісії, непритомніють у нескінченних чергах під спекотним сонцем…

Сумно, коли деякі наші відомі широкому загалу «солов’ї слова» — всілякі рупори-політологи вже котрий рік співають своїх прогнозних пісень, від яких  виникає запитання: чи не летять вони в одній зграї з так званими соціологами, які влаштовують напередодні чергової виборчої кампанії псевдостатистичний шабаш, на якому  «клеїться» черговий строкатий рейтинг їхнього  політичного годувальника.

А з усіх боків на це дійство ретельно придивляються наші сусіди, так зване світове цивілізоване співтовариство. Та й, мабуть, тихесенько собі руки потира — от, ви, недолугі  холопи-хохли, знекровте себе та землю рідну, а потім… Тут ми й втішимо їх нашими непомірними й кабальними умовами допомоги. Україна з її неосяжними ресурсами  завжди була й залишиться ласим шматочком як для Заходу, так і для Сходу, там тільки й дивляться, як у держави з високим потенціалом-номіналом незалежної, як у тієї ворони, випаде сир, з яким, за класиком, знаємо, що сталося…

Ще багато чого наболілого хотілося б виговорити з цього приводу — та, зрештою, чи хто не знає, які неподобства кояться у державі: безробіття (нині лише офіційно зареєстрованих — майже півмільйона), суїциди через неспроможність розрахуватися з боргами-кредитами, вимушений масовий від’їзд трудового та наукового потенціалу співвітчизників до зарубіжжя за кращою долею, штучна поляризація суспільства за мовною ознакою, небачені масштаби земельного дерибану, повсюдна несвоєчасна виплата зарплатні, нескінченні аварії на шахтах з масовою загибеллю гірників, захаращені брудом міста, зламані й неремонтовані роками ліфти, перебої з подачею у квартири води й тепла, зграї зголоднілих та агресивних псів біля наших домівок, костоломна та неприборкана ожеледиця взимку на пішохідних доріжках найбільших міст… І — як пихатий виклик всьому цьому — розкішні палаци, яхти, літаки, лімузини «новоукраїнських» нуворишів, їхні шалені за розмахом розкоші святкування життя, що явно вдалося…

Сумно.

Останнім часом здається чомусь, що багато з нас, як оті бідолашні чилійські гірники, перебуває у глибокій підземній прірві (якщо не сказати більш емоційно, по-народному…) — а владці згори начебто якось намагаються спілкуватися. Аби втішити свій електорат черговими райдужними обіцянками. Аби ми не дуже сумували. Аби сподівалися на кращу долю.

Нинішнє життя українців — на межі жебрацтва, у мороці злиднів на землі дідів-прадідів. Тож сумно — за країну, за кожного з нас. Бо хочеться жити — по-людськи, бо ми, зрештою, — ЛЮДИ, гідні кращого життя, до якого, маємо сподіватися, нарешті, спроможеться привести нас нова влада. Як буде — час покаже.

Ще зачекаємо? Ми ж терплячі…