Перш ніж розімкнути уста — думай!

Великого розголосу набули слова прем’єр-міністар Росії Володимира Путіна на щорічній зустрічі з журналістами, коли відповідаючи на одне із запитань він зауважив, що Росія перемогла у Великій вітчизняній війні і без України... Такого ляпаса нова українська влада ще не отримувала.

Говорити тепер про те, що Росія перемогла б німецько-фашистських загарбників у Другій світовій війні без України, означає те ж саме, що Росія перемогла б фашистську Німеччину без відкриття другого фронту Англією та Америкою. А чи був взагалі хлопчик?!

У мене є повне право заперечувати цю тезу пана Путіна, як прем’єр-міністра Росії та її громадянина ще і тому, що я син солдата тієї страшної війни, який, будучи вчителем і маючи «бронь», добровольцем пройшов її пекло піхотинцем, нюхаючи порох на передовій від її початку і до кінця, отримавши п’ять поранень. Він все життя носив у грудях  шрапнель від німецького снаряда. І таких вояків, як мій батько, було сотні тисяч з різних республік, українців, казахів, узбеків, білорусів, які громили, не жаліючи живота свого, підступного ворога на всіх фронтах. За свою звитягу мій батько був нагороджений двома орденами «Червоної зірки», орденом Вітчизняної війни, двома медалями «За відвагу» та іншими. Мав п’ять особистих подяк, записаних у червоноармійській книжці за мужність і відвагу від самого вождя всіх народів Й. Сталіна, який достеменно знав, хто і скільки крові пролив у тій війні і не казав більше, чи менше, а тим паче без кого б її виграла Росія. Кожний багнет мав значення, а Перемога там була одна на всіх. І тому, як кажуть росіяни, після бою, а тим паче після 65 років тієї жахливої війни, кулаками махати вже не варто і мабуть безглуздо. А переможців не судять, якої б нації вони не були та віросповідання. Вічна їм слава і пам’ять та пухом земля. Адже більшості із них, як і мого батька, і тих, які були на передовій, вже давно немає серед живих, тож про них або добре, або в кращому випадку — нічого, пане прем’єр-міністре Росії. І все це чомусь саме у той час, коли після тривалого похолодання проглядається потепління у відносинах двох країн, про що свідчать зустрічі і заяви президентів держав.

Тому, де ж тут, як кажуть, «собака зарита», навіщо ятрити старі рани Другої Світової у рік 65-річчя Перемоги та напередодні президентських виборів у Росії у 2012 році, а також нинішніх міжнаціональних потрясінь у Москві. Здавалося б, своїх проблем вдосталь, адже це суперечить здоровому глузду і виглядає неетично, несолідно і алогічно для державного посадовця такого рангу. Який, до речі, на відміну від пересічних громадян, має необмежений доступ до військових архівів і цілу рать консультантів-істориків. Тому таке невігластво особливо подивувало.

Але слово не горобець — випустив, не спіймаєш. І на випадковість це зовсім не схоже. Як казав Козьма Прутков — дивися в корінь.

Але чомусь не хочеться думати і навіть припускати, що свою передвиборну боротьбу і програму за президентське крісло у 2012 році пан Путін вже почав саме з вищезазначеної цитати про роль України у війні. А може, перефразовуючи, бий чужих, щоб свої злякались. Але, якщо відносно смислу самої цитати, то це якась історична нісенітниця, хоч і не виключено, знову ж таки, що кимось спланована, бо немає диму без вогню. А ще прикро не тільки за державу, за батька, але і за сотні тисяч безневинно убієнних на полях брані тієї війни, яку мічманом Балтфолту також пройшов його рідний брат Дмитро.

Адже сьогодні б’ють у Росії кавказців, а завтра, як практичне продовження подібних неоісторичних висловлювань, почнуть бити вже українців, білорусів, бо вони, мовляв, пролили менше власної крові з тих чи інших причин за царя-батюшку і велику Росію, починаючи ще від татаро-монголів і до Другої Світової війни. Щодо кавказців, а особливо грузинів, то, здається понад 100000 їх полягло в боях за СРСР під час Другої Світової. Як для невеликого народу — втрати надзвичайно катастрофічні. Укоаїнських солдатів і офіцерів полягло щонайменше 3 мільйони. Для 40 мільйонного народу це відчутний удар по генофонду. А згадаймо, хоча б подвиг Південно-Західного фронту, героїчну оборону Київського укріпрайону і самого міста. Саме відвага українців не дали німцям можливість сконцентрувати війська під Москвою ще на початку осені 1941 року. Чим би тоді закінчилася битва під Москвою?

Не буду вдаватися в багатовікову і складну історію російсько-українських відносин, але наш нинішній президент і екс-президенти ні разу подібного про сусідні народи не те що не говорили, але і не думали.

Якщо продовжити запущений прем’єром Росії логічний ланцюжок, то росіяни не лише з німцями самі упоралися б, але й економіку Союзу підняли. І тут сумнівно. Всім відомо хто освоював нафтоносні райони Тюмені, де і нині мешкають сотні тисяч українців. Свого часу за Урал були вивезені з України величезні матеріальні цінності, спеціалісти, які налагодили там серійний випуск бойової техніки і озброєнь для перемоги над гітлерівцями. І справа навіть не в цифрах, які легко можна знайти в будь-якій довідковій літературі. Справа в тому, як легко і невимушено це було сказано. Без всякого сумніву, безапеляційно і холодно.

На тлі світової економічної кризи, політичної, економічної незбалансованості у нашій державі, світова спільнота намагається нам не тільки допомогти, але уважно моніторить також наші намагання при всіх негараздах з важкими потугами тримати і кризовий, і ринковий удари. Історично перебуваючи між двох мечів Заходу і Сходу і між якими йде давня боротьба за Україну — цей самодостатній геополітичний центр Європи, Україна нині все більше намагається інтегруватися до євроспільноти. Тому Росія ніби і пропонує нам свої преференції, але знову ж таки на васальних умовах, як з тим же газом, трубо прокатом, агропродукцією. У той час, як Євросоюз. Вважаючи на реалії, і який сам опинився у кризі, не «перетравивши» ще своїх нових членів, тому і очікує з Україною, «бути чи не бути», давати зелене світло, чи не давати і мабуть небезпідставно. Адже, як сказав класик, спасіння потопаючих — справа рук самих потопаючих. Самостійно не подолавши проблеми корупцію, політичну, економічну нестабільність ми ще довго будемо стояти під парканом Євросоюзу.

Але терези цих вагань у Європі все більше схиляються на позитив і підтвердженням цього свідчить нещодавня заява екс-президента Польщі Кваснєвського про те, що Україна і Туреччина з їхнім потенціалом все ж таки мають стати членами Євросоюзу. А це означає і дає можливість осушити наше корумповане болото, яке не дає достойно жити не тільки нам, але і всій Європі. Ця топка трясина зачіпає і їхні території.

Вони добре розуміють, що нинішньому Президентові України В.Ф. Януковичу дісталася нелегка спадщина, а тому всі чекають безкровного позитиву від його гетьманської булави. Мабуть досить тупцювати на місці, а виходити на шляхи Європейської цивілізації, розбудовуючи нову, соборну Україну.

Усі моменти добре розуміє і наш сусід на Сході — Росія. Але використовує у цьому контексті все більше чомусь власний відомий метод «батога і пряника», започаткований ще російським царем Петром І. Тож підтвердженням цього може знову ж таки слугувати і «словесний батіжок» російського Прем’єра.

Тому змушений нагадати хоч трохи історичних призабутих фактів з минулого, коли у війні із Наполеоном наш відомий український письменник Котляревський, будучи державним чиновником і перебуваючи в офіцерському чині на Полтавщині, формував загони з козаків та селян і направляв їх до Москви на війну з французами.

Коли шведське військо на чолі з Карлом ХІІ вже було під Полтавою, то чи не Петро І аж через 7 років згадав про ув’язненого до Сибіру українського полковника Семена Палія, одного слова якого боялися турки і татари і платили данину, і якого цар привіз із заслання на поле Полтавської битви, де він тільки підняв шаблю і тисячі українських козаків, побачивши і почувши свого отамана — перемагали шведів.

Невже у війні з Наполеоном, з Карлом ХІІ, не говорячи вже про Другу Світову, було ще мало пролито української крові. А після Полтавської битви, коли був знищений і вирізаний весь Батурин. А мільйони безневинно убієнних українців на Колимі, на лісоповалах і в тому числі мій дідусь — Дорош Западенко і це ще не все. Скільки було їх, тих жахіть у тих підвалах НКВС і КГБ. І це ще мало, мені здається — забагато, шановний пане Путін, але кров людська і моїх родаків — не водиця. І вас мати мабуть теж народила. Побійтеся Бога! Адже від любові до ненависті лише один крок.

Як у відомого поета: «Не будь на те Господня воля», але пролита українська кров і під Москвою, і під Полтавою, у Другій Світовій війні була-таки переможною і хто зна, як би все склалося, бо один український козак-воїн вартий був десятьох і більше «ворогів», а це немало, і чому це і досі замовчується і дискутується на Сході. А от чи перемагала б Росія у цих бойових хрещеннях одному Богу і відомо, а ви не Бог, шановний пане Путін.

І чи не тому не раз доводилося чути з уст поважних українців, а чому нас ті французи, шведи не завоювали ще тоді, бо тепер ми змогли б теж на них напасти, але, щоб потім здатись у полон. Ось про це історики ще не написали. Але, вважаю, що кожен має писати свою правду. Тому досить прикладів з нашої все ще досі ненаписаної нами історії ще і тому, що українців нині хвилюють не тільки до кінця незрозумілі і прозорі висловлювання і не тільки ваші, пане Путін та, сутички на національному ґрунті з кавказцями в Росії. Нині їх все більше зачіпають свої негаразди — бої у Верховній Раді парламентарів, політична та економічна неста­більність, демографічна кри­за, збільшення пенсійного віку для жінок, ціни на газ, компослуги, на продукти харчування. Хвилює неспроможність державного регулювання цих процесів, монопольне зростання цін в агропромисловому секторі, створення штучних дефіцитів, монополізація багатьох галузів. Бентежить непрозорість фінансових потоків у проведенні тендерних операцій, знову ж таки на агроринку, в охороні здоров’я, на фармацевтичному ринку, де переважно сурогатні і харчові і лікарські засоби, де знову ж тільки «купи-продай», вигода править бал на здоров’ї українців. Монополізація у всіх галузях досягла апогею у переважній більшості виробництва, без наукового підприємництва у бізнесі і головне без регулюючої інноваційної політики держави у цих процесах.

Але, як кажуть, хто платить, той і замовляє музику. І якщо і надалі буде прослідковуватися така тенденція лобіювання і безвідповідальність за стан справ відповідними антимонопольними регулюючими службами і владою за цінами, якістю харчових продуктів, ліків, то і Захід нам не допоможе.

Сьогодні українців дійняли телешоу з народними обранцями та їхні телеведучі, де знову ж таки: хто платить, той і замовляє сценарій телепередачі, де ніби де-юре свобода слова: що хочеш і скільки хочеш, але більше нардепам, але де-факто тим людям, що присутні у студії і біля екранів щось змінити, чи вплинути на щось тієї свободи немає. А тепер все більше «плач Ярославни» після боїв у Верховній Раді. На телешоу знову свої «бої» — теледебати, тільки вже без арматури. Ось і вся «свобода» слова у формі телевізійної екзекуції, наруги над нею і українським народом — апогей соціальної несправедливості представників і влади, і опозиції, що може стати також динамітом початку соціальної вибуху. Що ми вже бачимо у Росії. 

Всім зрозуміло, що з народу роблять фіґляра. Чому ж ці різнокольорові політики вже протягом 20 років не хочуть відродити нову заможну Україну, її економіку, наукове виробництво в базових галузях, дати людям роботу, зупинити трудову міграцію, відтік армії остербайтерів, 7 мільйонів яких у наймах будують Європу і Росію. Доки нас будуть обзивати хохлами, бандитами, дикунами з лісу. Адже як треба не любити, ненавидіти цей народ, щоб довести його до такого злиденного життя. Досить нам штучно і свідомо створених суперництва і протистоянь у Раді на телешоу за остаточний переділ, без участі того ж таки народу, землі, надр, газу, корисних копалин, гір, лісів,озер та річок не говорячи вже про рівноцінний стартовий початок приватизації ще з 1991 року. Скільки ж вам треба «слуги» народу, можновладці. «Схаменіться. Бо лихо вам буде!» І головне — зупиніть торжище народною душею. Адже все це невігластво створене так званою «елітою», яка захищає і лобіює корпоративні, монопольні та проколоніальні інтереси олігархату в Україні та за її межами, а не національні інтереси, а тим паче не замордованого ними ж українського народу, і знову ж таки тих, хто платить і замовляє весь цей політичний трагедійний фарс. Слугуючи тим, хто замовляє всі ці побоїща, блокування у Верховній Раді і їхнє дзеркальне відображення на телешоу під прикриттям розпорошеного і ошуканого того ж таки народу.

При таких обставинах і підходах ми ніколи не зможемо перейти від економіки виживання до прозорої економіки розвитку. Адже чим гірше, тим їм краще. Локомотив реформ буксує ось уже 20 років, а зеленого світла до євростандартів так і не видно з тих же причин.

І все це тільки вершина айсберга. Створення штучного хаосу протистояння і суперництва на державному рівні, підтримуваного олігархатом, криміналітетом є підґрунтям не тільки для корупції у чиновницькому середовищі, але також наданням сприянню можливості відстоювання і втілення проколоніальних тих чи інших інтересів та задумів в Україні. Як можна творити закони, порушуючи їх самому. На кого буде рівнятися рядовий чиновник і молодь у державі. Через порушення чинного законодавства, прав громадян, кількість яких не зменшується, зростає кількість позовів до Європейського суду.

В такій ситуації зовсім не дивує, що найближчий сусіда ставить під сумнів наш вклад в перемогу у війні.  Хіба ми можемо сказати щось у відповідь? Певен, що жодних заяв з цього приводу не буде.

Тож чи не підливають нам масла у вогонь ще й зовні, дмухаючи на тліючі жарини проявів ксенофобії, неофашизму, історичних міжусобиць, міжетнічної ворожнечі, створюючи нові вузли вже в сучасній історії, відносинах слов’янських народів. Прикро, що за цим стоять також люди наділені владними повноваженнями, де кожне сказане слово, як говорив колись древньогрецький цар Ірдокл несе життя і смерть, тому перш, ніж розімкнути уста, він думав про радість. Тому ни­нішні «царі» мали б зарубати це собі на носі.

Пригадую, як колись пан Путін розповідав про свого однокурсника-українця, з яким навчався в Московському університеті і який все йому казав: «Ти що, з глузду з’їхав?»  А слова бувають пророчі...

Ще раз розгорнув фронтовий щоденник мого батька, де між важких боїв, холодів і морозів записані поштові адреси грузинів, білорусів, казахів, росіян і українців, його бойових побратимів, які тільки разом змогли перемогти нацизм, не думаючи, хто більше, а хто менше пролив крові, йдучи на жерла ворожих гармат. Всі вони прагли дожити до Перемоги і вірили, що після такого горя обов’язково настануть щасливіші часи. Багато з них так і не побачили рідних, бо вмерли в муках на полі бою.

А їхні потомки навіть не знають, де їхні могили...

Ось про це б говорити таким державним мужам, а не верзти всілякі гіпотетичні нісенітниці на кшталт «якби да каби».