Герострати сьогодні

Правопорушень при наданні земельних ділянок у власність, в оренду, при проведенні гідротехнічних робіт, при відшкодуванні втрат сільського та лісогосподарського виробництва нараховується в Києві тисячами, але кримінальні справи відкриваються десятками, бо в цьому найчастіше не зацікавлені службові особи, які своїми зловживаннями створюють тіньовий ринок землі. Особливо привабливими для тих, хто владарює, є прибережні захисні смуги річок і водойм, які не винесені в натуру, об’єкти рекреаційного призначення без визначених меж...

Здавалося б: є досить простий і законний, логічний спосіб боротьби з цим «екобандитизмом» — оголошення цих територій об’єк­тами природно-заповідного фонду з відповідним статусом та режимом охоронності. Та створення в наших украй несприятливих умовах національного природного парку — справа довготривала, пов’язана з численними узгодженнями із землевласниками та землекористувачами, з різного роду відомствами, міністерствами... До того ж, на цих територіях, особливо у ландшафтних заказниках місцевого значення «Заплавний», «Жуків острів», «Острови Козачий та Ольжин», «Обухівський», у регіональному ландшафтному парку «Голосіївський», у ботанічному заказнику загальнодержавного значення «Лісники», в ландшафтному заказнику загальнодержавного значення «Козинський», закодовані під різного роду товариства з обмеженою відповідальністю новочасні землевласники та землекористувачі владарюють за потурання тієї ж влади, яка проголошує наміри встановити заповідну зону, зони рекреації та господарську зону і цим самим зберегти природні комплекси.

 А тим часом знищуються землі природно-заповідного фонду. Скільки намивних ділянок є тепер на території ландшафтного заказника місцевого значення «Жуків острів» чи на території ландшафтного заказника загальнодержавного значення «Козинський”? Мало того, що заплавні землі гинуть під 4-6 метрами намивного піску, сам гідронамив є порушенням природоохоронного законодавства, бо це є не що інше як видобування і використання корисних копалин — річкового піску. Використаний для створення будівельного майданчика внаслідок гідронамиву пісок державою ніяк не оцінюється і ніхто із забудовників не відшкодовує державі вартість цієї корисної копалини. Чому? Бо ніде не записано, що гідронамив заборонений, до того ж, у жодному дозвільному документі цей термін не використовується. Замість слова «гідронамив», фігурують такі назви, як «поглиблення русла», «розчистка дна», «берегоукріплення»... До того вже поглибили русло Дніпра, звідки земснаряди «висмоктують» пісок і засипають ним місця зростання рослин і місця мешкання тварин, що глибина підводних кар’єрів сягає більше 20 метрів. Туди і сповзають маленькі острови, на черзі — заповідний острів Ольжин із колонією рідкісних сірих чапель.

Надзвичайно складною є проблема вилучення в землекористувачів наданих державою національним природним паркам земель. Мало того, що місцеві органи влади вкрай неохоче погоджують межі національних парків при винесенні їх у натуру, неначе вони свої власні землі передають державі, далеко не всі національні парки, які нараховують кілька десятиліть свого існування, володіють державними актами на право постійного користування землею. А звідси — не винесені межі в натуру, далі — по шматочку, по одному, по два — і відрізають охочі звести собі будиночки в заповідних зонах. А що вже говорити про паркові зони, про міський ландшафт... І хоча Закон України «Про природно-заповідний фонд України» і захищає ландшафтні території, проте хто контролює (і чи контролює взагалі?) виконання цього закону? Поки природно-заповідні зони не будуть включені до державного земельного кадастру, нічого суттєво не зміниться. Та це справа довготривала, а поки що слід накласти (і це справа, ні — обов’язок! місцевих органів влади) мораторій на зміну меж та вилучення земельних ділянок у природо-заповідного фонду місцевого та загальнодержавного значення. Проте й це міська влада не поспішає робити.

Службові особи користуються тим, що нема в Україні законодавчо визначеного, чіткого механізму розмежування земель, надто повільно ведеться в нас земельний кадастр, не визначений правовий режим Чорного і Азовського морів, і, що прикро, повсюдне безвідповідальне ставлення до своїх обов’язків органів контролю. Це добре усвідомлює Генеральна прокуратура України. «Такий стан загрожує життєдіяльності співгромадян і загалом безпеці держави», — узагальнює Генеральний прокурор України Олександр Медведько.

Чи не найголовніший урок — це усвідомлення модерною людиною того, що людина споріднена з природним спільносвітом історично й природно, тому слід пригадати, якщо забулося, або навчитися переживати спільнобуття, бачити і відчувати себе органічною часткою єдиної природи — разом із рослинами і тваринами, річками й озерами, лісами і травами, вітрами і дощами... Інакше нам не відродити і не загострити почуття, аби спрямувати їх на збереження і захист довкілля. Тим більше важко усвідомити, що знищення біотичного і ландшафтного розмаїття, руйнація природного спільносвіту призводять до значного погіршення якості людського життя. А слід було б отверезіти, проте «освоєння природи» людиною триває і обходиться світовому товариству щорічно до 250 млрд. доларів США. Куди вже далі «освоювати», якщо в Україні збереглася лише третина природної рослинності. Отож, про цей рослинний біофонд і йде мова, коли думаємо про долю Кончі-Заспи, де, як стверджують батьки, зустрічається багато ендеміків — рідкісних рослин, які в інших місцях не ростуть. Та хто про це говорить, крім тих же ботаніків чи екологів?

Ми перебуваємо в процесі формування української нації як цілісного суспільного організму, що живе і розвивається на певній території і поєднаний історією, культурою, мовою, традиціями, міфами, легендами, переказами, вірою, державними і правовими інституціями, спільними ціннісними орієнтаціями. А оскільки українська людина, як і кожна людина на планеті, споріднена природно та історично з природним спільносві-том, тому її самовизначення та самоорієнтація має відбуватися в системі природного та культурного ландшафту.

Культурно-антропологічні чинники — спільна історія, колективна пам’ять і свідомість, традиції, цін­ності, віра, мова, символи — багато важать у формуванні національної ідентичності та національної консолідації.

Національна ідентич­ність є найважливішою і найповнішою з усіх колективних ідентичностей, — стверджує автор дослідження «Національна ідентичність» Ентоні Д.Сміт, бо «національна ідентичність пронизує життя індивідів та спільної майже в усіх сферах діяльності».

Українська нація, як і «кожна нація, плекає власну самобутню історію, свої золоті доби і священні краєвиди», тому нації «і в наступному сторіччі (ХХI — М.Ж. ) становитимуть для людства найважливіші культурно-політичні ідентичності».

Культивація національного природного та історико-культурного ландшафту нам необхідна ще й тому, щоб не потрапити в уніфікаційну пастку глобалізації, коли зваба досягти рівня модерної техноцивілізації знівелює і особистість, і народ. Крім того, етноцид уже призвів до морально-етичної кризи, кризи взаємовідносин людини і природи. Очевидно, що наше ставлення до іншого живого світу — світу трав, рослин, дерев, птахів, звірів, риб, комах, квітів — і є моральним тестом на людяність, на здатність ідентифікувати довколишній світ як священну територію, що історично належить українській спільноті, на можливість духовного споріднення з природним спільносвітом. На жаль, цей тест визначає, що ми, українці, в основній своїй масі втратили чуттєве переживання руйнації довкілля, бо самі беремо в цій руйнації участь. Якщо не активну, то пасивну, споглядальну. Бо наша байдужість свідчить про загрозливу моральну хворобу — поступове відмирання чуттєвого переживання природного спільносвіту. Боюсь, що більшість із нас цей природний спільносвіт не «ввела» у власну свідомість, бо ми звикли жити лише у власному світі і не сприймаємо те розмаїття світів, яке у взаємодії творить спільність природи. Адже на особистому житті кожного з нас ніяк не позначилося те, що в ХХ столітті Центральна Європа втратила приблизно половину видів тварин і рослин, що населяли землю, росли поруч із нами.

Ми мало замислюємося над причинами різкої зміни клімату на планеті, хоча відомо, що глобальне потепління спровоковане викидами вуглекислоти внаслідок використання викопного палива в енергетиці й на транспорті. Нагадаю, що в 60-ті роки ХХ століття вчений Джеймс Лавлок обґрунтував теорію під назвою «Гея» про те, що земля функціонує як єдиний організм, який самопідтримується. Отож, не дивуймося, чому почастішали на планеті повені, урагани, чому відбувається активне танення льодовиків. А тут ще ми своїми руками, а саме варварським плюндруванням природи, руйнуванням цілісних екосистем наближаємо, провокуємо стихійні лиха.

Цьогорічний сніг не може приховати сліди плюндрування людиною безпорадної природи. Так і не вибілив цей грішний свiт, спотворений бульдозерами, земснарядами, ревищем і смородом старезного катера, який щоденно скородить тихі води озера Конча, щедрий сніг. «Білий, чистий-чистісінький і ніжний», який так любовно споглядав повсякчасно екологічно стривожений автор «Моління за рідну землю» Роман Дідула: «Усе вибілив перший сніг. Так ще в хаті буває, коли народиться дитина. Бог у цей день нагадує: дивіться, люди, який я вам світ дав, а ви що з ним зробили».

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ,
академік НАН України «Екотиждень»