ВИЗВОЛИТЕЛІ ЧИ ЗАВОЙОВНИКИ?

У серпні 1914 р. Україна стала ареної масштабної Галицької битви, а на початку вересня цього року російські війська увійшли у Львів. Що несли нові господарі українському населенню? Історики стверджують, що репресії проти українців почалися саме тоді.

У короткому історичному есе йдеться про події майже сторічної давнини, але вони й до нині актуальні...

Окупація Росією Галичини, Буковини і Закарпаття, досягнута у результаті Галицької битви, тривала до весни — початку літа 1915 року. Характер російського окупаційного режиму в цей період на західноукраїнських землях лише частково пов’язувався з умовами воєнного часу. На той час російська адміністрація була переконана, що західноукраїнські землі залишаться навіки у складі Російської імперії. Тому військова адміністрація вдалася до дискримінаційної полі­тики у галузі освіти, щодо свободи українського слова та у царині діяльності українських організацій, врегулювання прав власності, виконання військових повинностей. Так, було закрито українські видання, українські організації в самій Росії, у т.ч. катеринославську «Просвіту»; деякі українські клуби у Києві, Полтаві, Москві, Петербурзі врятувались лише завдяки тому, що віддали своє приміщення під шпиталі для поранених військових. У Львові було закрито Наукове товариство ім. Т.Ше­вченка, а згодом і пограбовано його майно. Найактивніших українських діячів — редактора «Української хати» Павла Богацького, відомого історика, професора Михайла Грушевського, який покинув Львів після початку війни і повернувся до Східної України, було вислано на схід як політично неблагонадійних.

До Росії було примусово вивезено сотні греко-католицьких священиків, у тому числі і митрополита А.Шептицького; російська окупаційна влада фактично поставила УГКЦ поза законом (на місце депортованих священиків-уніатів привозили православних і засновували православні церковно-парафіяльні школи; цю акцію заповзято втілював у життя православний архієпископ Холмський Євлогій та харківський владика Антоній Храповецький); всього з Галичини до Росії було депортовано 12 тисяч чол.

Замість закритих українських гімназій запроваджувались російськомовні гімназії, а оскільки місцеві вчителі не знали російської мови, то у Львові та інших містах були відкриті спеціальні курси російської мови для майбутніх вчителів.

Запроваджувались і «русскіє начала» в системі управління краєм: на управлінські посади державних органів призначались чиновники, які були спеціально прислані із Росії.

«Тепер, коли до нас дійшли точні відомості про цілковитий погром українського життя в Галичині, коли київські участки й тюрми переповнились вивезеними галичанами, серед котрих були професори університету, поважні старі священики, інтелігенти всіх професій, жінки, діти, селяни, гірські гуцули, коли ми побачили, що їх вихоплено з хати зненацька, без грошей, часто-густо напіводягнених, заляканих до смерті, що везуть їх до Томської, Іркутської, Архангельської, Астраханської губерній без засобів, невідомо на яку долю і на який час, от тоді ми, київські українці, збагнули як слід, що таке уявляє собою «Освободительная» війна і яку долю готують нашому народові її подібні наслідки…», — так описував свої враження уповноважений «Союзу міст», активний діяч українського руху Д.Дорошенко.

Постраждало також польське та єврейське населення. Їх, як і українство, представники росій­ської військової адміністрації в особі генерала М.Янушкевича трактували потенційними австрій­ськими або німецькими шпигунами.

Нарівні з українськими були закриті єврейські та польські громадські організації. 27 вересня 1914 р у єврейському кварталі Львова стався єврейський погром.

Планувалось ввести обмеження і в галузі вищої освіти: Львівський польський університет перенести до Варшави, а на його місце спровадити Варшавський російський університет. Та ці далекосяжні плани були зірвані вимушено швидким від­ступом росіян у 1915 р.

Але і відхід росіян також супроводжувався масовою депортацією населення краю: тоді залишили рідні місця і перебрались до Російської імперії понад 100 тисяч осіб.

Зловживання російського режиму у Галичині викликало хвилю засудження, навіть серед громадськості в самій Росії. У червні 1915 р з відкритим листом-протестом на сторінках газети «Биржевые ведомости» виступив красноярський єпископ Никон. Того ж місяця на своїй партійній конференції кадети, після доповіді їхнього лідера П.Мілюкова, при­йняли резолюцію, яка визнавала право націй на широке культурне самовизначення. Також з різкою критикою політики уряду в Галичині виступали депутати — російські соці­ал-демократи та трудовики на засіданнях Державної Думи. Вони внесли подання з вимогою відновити видання українських газет та часописів.

«…Наші праві націоналісти в особі графа Бобринського, посівши адміністративні посади в «П’ємонті українства», почали переслідувати український національний рух і силоміць навертати уніатів до православ’я. Тяжке враження справив арешт митрополита А.Шептицького, який користувався неабияким впливом та авторитетом у краї. Все сприяло наростанню ворожнечі місцевого населення до переможців…», — писав у своїх «Спогадах» лідер російських кадетів, депутат Державної Думи П.Мілюков.

Єдиним, хто скористався з російського завоювання західноукраїнських земель, були москвофіли. Організований у Києві з емігрантів «Карпато-русский освободительный комитет» 29 липня 1914 р. видав відозву до галицьких українців з закликом хлібом-сіллю зустрічати «братів-росіян». Саме москвофіли обіймали посади у російській адміністрації окупованої Галичини, їхні видання та товариства, заборонені австрійцями, відновлювали діяльність.

Австрійська та німецька влада також не довіряли українству. Поразки на фронті посилювали політику репресій по відношенню до цивільного населення. Тисячі українців арештовувались за підозрою у нелояльності і висилялися до спе­ціальних таборів у глибині Австрії. Там їх тримали без слідства та суду роками. Найбільш «уславився» своїм жорстоким режимом табір Талергоф у Штирії, де від тяжких умов ув’язнення та епідемій загинули 1700 в’язнів. Сучасники називали його «українською Голгофою». Існували ще табори у Фрайштадті, Раштаті, Вецлярі, Зальцведелі та у інших місцях. Військові трибунали у таборах виносили смертні вироки за найменшу провину або за доносом у шпигунстві. Всього жертвами репресій з боку австро-угорських властей стали понад 36 тис. цивільних громадян, переважно православних.

Нерідко репресії проти цивільного населення набирали характеру розправи на національному ґрунті. Особливою жорстокістю відзначались угорські військові частини. Так, у Перемишлі мадярські солдати закололи на вулиці 40 арештованих українських інтелігентів та селян. Всього у Закарпатті до в’язниць потрапило близько 800 осіб.

Провідником російської політики на західноукраїнських територіях став новопризначений генерал-губернатор краю граф Г.Бобринський, який відразу заявив: «…Східна Галіція і Лемківщина — давно невіддільна частина однієї великої Росії; на тих землях місцеве населення завжди було руське, тому їх адміністрація має бути основана на руських началах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки…»

Яким було ставлення українства до Першої світової війни та ворогуючих сторін?

Воєнне протистояння двох імперій, супрово­джуване масовими репресіями проти українців, розкололо патріотів України по обидва боки кордону.

Так, з вибухом війни перед українством постало болюче питання: на кого орієнтуватись. Всі воюючі країни послідовно втокмачували в голови своїх підданих тезу про необхідність захисту своєї батьківщини. Ніхто не хотів бути агресором. Російська імперія оголосила війну національною. Основними стали гасла допомоги слов’янським братам та громадянського миру. По всій імперії запанували погляди оборонства. Повинні були визначитись у ставленні до війни і українці.

Загалом, у ставленні до війни сформувалися чотири основні табори.

— проросійську позицію зайняли лідери ТУП (Д.Дорошенко, С.Петлюра, А.Вязлов, А.Ніковський);

— австрійську орієнтацію обрали сили, які репрезентували інтереси українців, що проживали в межах імперії Габсбургів;

— національно-демократичну зайняли представники трьох партій — національно-демократичної, соціал-демократичної та радикальної, які 1 серпня 1914 р. заснували Головну Українську Раду (ГУР) на чолі з К.Левицьким. У 1915 р. ГУР об’єдналася із СВУ, внаслідок чого було створено Загальну Українську Раду, яка у зверненні «До всіх культурних народів світу» закликала підтримати українців у національно-визвольній боротьбі та створенні власної державності;

— найменш чисельна група на чолі з Л.Юркевичем зайняла центристську позицію, орієнтуючись на власні українські сили і національні інтереси України.

4 серпня 1914 р., через два тижні після оголошення війни Російською імперією, частина членів УСДРП, очолювана А.Жуком та В.Дорошенком, разом з колишніми лідерами Української соці­ал-демократичної «спілки» М.Меленевським (Басок) та О.Скоропис-Йолтуховським, які емігрували з Росії, заснували у Львові «Союз визволення України» (СВУ). Першим головою СВУ став Дм.Донцов.

Члени СВУ сподівалися на те, що перемога у війні Німеччини і Австро-Угорщини створить передумови для розбудови Української самостійної держави, яка набуде форми конституційної монархії (гетьманату) під егідою Габсбургів (тобто, протекторатом Австро-Угорщини за сприяння Німеччини) з демократичною політичною системою, громадянськими та релігійними свободами, самостійною українською церквою. Такі програмні цілі ними були проголошені відразу ж у двох відозвах: «До українського народу Росії» та «До публічної думки Європи».

Згодом політична платформа СВУ була надрукована у першому номері «Вісника СВУ» під назвою «Наша платформа»: «…У Союзі репрезентовані всі ті політичні напрями, що стоять на становищі державної самостійності українського народу, а реалізацію своїх національно-політичних і економічних стремлінь в даний момент зв’язують з розбиттям Росії у війні.

Національно-політичною платформою Союзу є державна самостійність України.

Формою правління … має бути конституційна монархія, з демократичним внутрішнім устроєм політичним, однопалатною системою законодавства, горожанськими, язиковими і релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, з самостійною українською церквою… Союз буде обстоювати за створення з усіх земель, заселеним українським народом в Австрії , осібного автономного краю…» (із програмового документа СВУ «Наша платформа»).

СВУ розгорнув широку громадсько-політичну діяльність. Його члени збирали українських емігрантів із Наддніпрянщини, підтримували контакти зі східними землями; зв’язувались з дипломатичними колами і розвідками Німеччини та Австро-Угорщини; отримали доступ до таборів військовополонених і розгорнули широку культурно-просвітницьку діяльність; домоглися орга­нізації окремих таборів для полонених українців з російської армії (всього СВУ опікувався 80 000 українських полонених). В українських таборах існували школи, театри, хори, виходили українські часописи, які пробуджували національну свідо­мість.

У травні 1915 р., спільно з Головною Українською Радою, СВУ утворив у Відні Загальну Українську раду (ЗУР), яка стала єдиним і найвищим представницьким органом українства в Австро-Угорській імперії.

Таким чином, початок Першої світової війни, що супроводжувалася масовими репресіями проти українців у складі двох ворогуючих імперій (Російської та Австро-Угорської), зумовив розкол навпіл національно свідомих патріотів України по обидва боки кордону у ставленні до її учасників.

Зі вступом Російської імперії у Першу світову війну основні українські сили, репрезентовані Товариством Українських Поступовців, зайняли саме проросійську позицію (Д.Дорошенко, С.Петлюра, А.Вязлов, А.Ніковський), які вже 30 липня 1914 р. виступили із декларацією «Війна і українці» за підписом С.Петлюри, редактора видання «Украинский вестник».

«…В ідеалах українців і у практичних постулатах українського суспільства … національний розвиток тієї частини українського народу, що увійшла у склад Росії, завжди розглядався в межах останньої і в тісному союзі з народами, що її заселяють…», — йшлося у статті «Війна і українці».

Згодом провідні члени ТУП стали членами Всеросійського союзу земств і міст, який разом з іншими громадськими організаціями, сприяв зміцненню обороноздатності російської армії.

Відступ росіян у 1915 р. із Галичини змінив і психологічний клімат. Спровокована поразкою хвиля антиурядової критики дозволила і українцям піднести свій голос та змінити своє ставлення до російської влади. Так, діяль­ність політичних пар­тій та громадських об’єднань Наддніпрянщини характеризувалась виступами із протестами проти політики влади на окупованих територіях та зміною ставлення до війни:

— у серпні 1915 р. міністр освіти Ігнатьєв прийняв українську делегацію у складі депутата Державної Думи професора Є.Іванова, письменниці С.Русової та журналіста Ф.Матушевського, які передали меморіал про потреби народної освіти в Україні і необхідність запровадження української мови у школах;

— на початку 1916 р. депутати Державної Думи О.Керенський і М.Чхеїдзе одержали від студентської та робітничої молоді найбільших міст України петицію з домаганням автономії України на тих же правах, які було обіцяно Польщі; повної свободи слова, друку; відкриття «Просвіт»; повернення із заслання всіх українських політичних в’язнів та їх амністії.

— протягом 1915—1916 рр. українські партії активізують свою діяльність, водночас змінюючи своє ставлення до війни і до Росії; так, у грудні 1916 р. ТУП оприлюднило свою декларацію під назвою «Наша позиція», у якій проголосила метою своєї боротьби автономію України: «…Ми українські поступовці стоїмо на основі автономного устрою тих держав, з якими нас поєднує історична доля; державу ми розуміємо, як вільну спілку рівноправних та рівноцінних націй… ми боролись і боротимемося за демократичну автономію України, гарантованою такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних вартостей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому самостійно розвиватися й поступатись економічно, а єдиним шляхом до цього вважаємо націоналізацію всіх форм приватного й громадського життя: школи, суду, церкви, адміністрації і громадських установ, органів самоврядування… Український народ хоче самим собою бути і завзято бореться за самобутнє існування і розвиток» (із листівки-декларації ТУП «Наша позиція»).

Таким чином Перша світова війна активізувала і радикалізувала політична життя в Україні, спонукала українців щільніше гуртуватися навколо національних інтересів попри тактичні розбіжності. Водночас події після Галицької битви і відступу росіян 1915 р. показали істинні загарбницькі мотиви імперій, що щільно оточили українські терени.

За матеріалами журналу «Історія в школі» підготував до друку А.Гусєв