ПЕРЕГІН

(Початок у попердньому числі газети)

Поки ми з Оксаною ділилися своїми далекими, мов у казці, колядницькими спогадами, бригадир Глузманович, чоловік середніх літ, з невиразними дрібними рисами обличчя — маленькими очима і круглим тонкогубим ротом — голосно звертався:

- Друзі мої! — очі його дивилися на всіх і водночас ні на кого. — Друзі мої, починається літо...

- Тобто наші «жнива» починаються... — потирав від задоволення руки Борман теж єврей. Він стояв поруч із Глузмановичем. Зареготав чомусь, і подвійне його підборіддя затряслося як холодець.

- Кому що, а курці просо, — перевів Борманову репліку на жарт Глузманович і далі наставляв ретельно перевіряти на посадці в Києві квитки, «двійників» одразу відправляти в касу, безбілетних не брати. А коли хто й візьме, нехай негайно випише квитанцію на проїзд, а не чекає, поки по вагону піде ревізія, та напишуть акта. Щоб у вагонах був порядок, тоді не доведеться клянчити-кланятися в ноги санітарній комісії, аби в рейсовий журнал не записали порушень.

Глузманович назвав номера вагонів, хто на якому мав їхати. Мені випав шостий вагон. Плацкартний. З Борманом поруч. Всі чоловіки їхатимуть «на одиницю» (їх ледве вистачало на плацкартну сторону). Тобто, крім тебе самого, ніхто нічого у вагоні не зробить, і ти сам собі і кузнець, і жнець, і на дуду грець.

В першу чергу повитирав до пилиночки треті полиці, вимив до блиску партамийку, поперемивав спеціальним порошком чайний посуд. З котлового відділення повикидав геть різне хламіття, щоб пожежники-перевіряльники не прискіпувалися, та й там — коли дверцята ретельно зачинити — можна й безбілетного пасажира від ревізорів-«різаків» приховати. Головою думаю заздалегідь, а не тоді коли рак свисне...

Згодом мийниці — одна молода, худюща, друга — надто передчасно постаріла, схожа на бабу, — помили ретельно підлогу, в туалетах, набрали в авоськи цілу армаду пляшок, які стояли в проході біля титану і які по неписаному законові залишаємо мийницям. Адже мийниці теж люди: хоч і невеликий «навар», а хочуть мати. , Спробуй не залиш — вони так помиють вагон, що тричі сам після них перемиватимеш, або ще й капость якусь устругнуть.

Залюбки поміняв фіранки, повісив їх на вікнах одразу, як помили підлогу. Ще тільки сьома година вечора, а мій вагон вже «ляля». Хоч зараз на вокзал потяг відправляй.

Закінчивши марафетити вагон, пішов до Бормана: «Давай, Валеро, зачинимо вагони, і в кіно майнемо...» — пропоную. Борман лежить незрушно в купе, цмолить цигарку. Накурено у вагоні, хоч сокиру вішай. Він спочатку мовби й не чує мене, а згодом піднімає голову з подушки і з дуркуватою єхидністю посміхається, нічого не кажучи у відповідь. Мене це дратує, але я терплю, чекаю поки Борман проіржеться. Нарешті він перестає скалити зуби і каже вже серйозно:

- Ти хочеш, дурню, щоб мішки з чистою білизною поцупили — то поцуплять. Кіна йому захотілося. Культурного з себе корчить...

 В кіно я після цієї Борманової застороги передумав іти, а охороняв вагон, нікуди не виходячи, аби й справді мене не облапошили. Серед ночі просилися на пристановище якихось двоє волоцюг. Він і вона. Він ще не старий, зарослий щетиною і в брудній сорочці. Штани на ньому якогось невизначеного кольору. Вона, мабуть, удвічі молодша нього. Однак також чобіт чоботу пара: в розхристаній кофті, з захмелілими мішкуватими очима.

- Пусті перекантоваця... — хрипкуватим голосом просився волоцюга. — Одекалончіком пригостім.

Я різко хряпнув дверими у відповідь, мовляв, не вистачало ще мені одеколонщиків...

Ліг знову спати, і довго не можу заснути. Мучить якась щемливість, аж ніби докір, за волоцюг. Скільки їх розвелося — моторош пробирає. Десь під парканом так і згинуть. Однак всього світу не обіймеш і не обігрієш. Кожен мусить боротися за своє життя до останку, і поки так не буде в світі, доти й волоцюг не позбудемося...            

Заснув лише перед ранком і проспав до того часу, коли потяг подавали на перон.

Мрячив дощик. Пасажирів тьма-тьмуща. Знервовані. Злі. Напхом натискують швидше у вагон попасти.

- Панове-товариші, швидше не буде... ви можете якось спокійніше! — кричу голосно, стримуючи розшалілий натовп, і діловито перевіряю квитки, закреслюючи на окремому клаптику цифри-позначки місць. У кожного пасажира з собою в руках валізи, ящики, авоськи, мішки, пакунки, колеса до автомашин і мотоциклів, килими й безліч різного дріб’язку, без якого, як то кажуть, в хазяйстві не обійтися. І кожному треба кудись їхати, у кожного свій земний, марнотний клопіт, і кожний прагне саме першим ускочити в вагон. Пасажири дещо погамувалися, і я чемно пропонував пред’являти квиток у розгорнутому вигляді, щоб не затримувати посадки.

- Ваш квиток? — кажу вусатому натоптуватому азербайджанцю у великому запилюженому картузі, що нависав на голову , ніби грибна шапка. В руках у нього дві величезні валізи, а на спині верблюжим горбом випирається рюкзак.

- Квіток єсть. Патом квіток... — покректував од важкої ноші азербайджанець, нахабно розпихаючи інших пасажирів, і сам мерщій ліз у вагон. — Как ти не панмаеш рускій язік — патом квіток. Я рішуче став на перечепі. «Квиток!» — кричу вимогливо й сердито. Азербайджанець невдоволено поклав валізи на перон, довго порпався в боковій кишені, врешті тицьнув зібганий учетверо папірець: «Какой нехарош праваднік челавеку не веріт...»

            Я ретельно розглядав квиток, ніби передчуваючи оказію. Це був пасажир- «двійник».

            - Ідіть негайно в касу — ви двійник...

            - Какой двайнік... какой каса, — нервово розмахував азербайджанець руками. — Я квіток Баку купіл — туда й абратно...

            На моє щастя, повз вагон проходив Глузманович.

            - Товаришу пасажир! Ви що собі дозволяєте? Припиніть цей дебош, бо в міліцію здамо...

            Глузманович був при повному параді і при всіх службових регаліях — великих двох зірках на погонах і на рукавах. Це надавало йому особливо імпозантного вигляду. Начальницька форма й погроза міліцією подіяли на настирливого азербайджанця, і той одразу присмирнів. Я пояснив Глузмановичу, через що зачався цей сир-бор. «Нехай сідає...- авторитетно й беззапеляційно розсудив Глузманович. — Не в тебе лише така біда, Тарасе, а в касу звертатися вже пізнувато — не встигне...»

Згодом додалося ще два безбілетники-«двійники», і я тепер не знав, куди їх подіти. Добре, хоч їхали вони не в Баку, як азербайджанець, а до Знам»янки. До того ж, я ризикнув: узяв одного безбілетного. Хлопця. Просився той, ледве не в ноги кланяючись. Телеграму показав на підтвердження, що товариш дитинства одружується, а він на весілля запізнюється. Згоден хоч і всю дорогу сидячи їхати, і сорок карбованів дає. Сорок карбованців. Та це ж скільки за них на ровантажувальній базі треба вколювати...

Безбілетний одразу зник у ресторані, знайшов там собі якусь дівчину, і тепер весь час був у вагоні, де та їхала. Зате «двійники» позаймали вільні місця, що були в Києві після посадки, але вже у Білій Церкві підсіли на них пасажири. Й знову зчинилася катавасія: «Де ваш бригадир? Де ваше начальство? Ми будемо писати скаргу...»

Щоб якось погамувати білоцерківських прибулих пасажирів, віддав своє купе для відпочинку, а сам перебазувався в робоче. Швиденько роздавав білизну і заповнював ЛУ-72 — документ ведення обліку використаної білизни та вільних місць. Несамохіть в око впало, які в мене позбивані, роз’їдені аміачною селітрою руки (останніх два дні, коли відпочивав від провідникування, розвантажував мішки з селітрою). І досі пекло. Це все та бісова Петрівка...

Після Мотовилівки різко хряпнуло вхідними дверима — так хряпає ними тільки Борман. Я виглянув із купе: так, це він. У формі поки що, в картузі. Підсміюється нахабно й безцеремонно, кладучи «бігунок» на стіл:

- Ти чого, чувачара, такий зляканий — ревізорів боїшся?

На це я реагую мовчки, але втриматися не сила:

- Хіба сіли?..

- Зайшли непомітно. Це, не бійся, свої хлопці-рубльовщики. А ти, бачу, «рябих» везеш. — Це так на провідницькому жаргоні безбілетних називають. — Ну то не бійся — вези на свою голову. — Борман дурнувато зареготав і якось так несподівано-розважливо підбадьорював: — Вези, чувачаро, «рябих» — вези! Бог тебе, а чи диявол — хрен його знає хто, не має значення... — вони тебе правильно зрозуміють. Всіх підряд бери! Хто не ризикує, той не миє ноги в шампанському. Ти пойняв мене...

Від пасажирів на кожній станції не було відбою. Як тільки не впрошують: візьми, візьми, дорогий. Край треба їхати. В того путівка на лікування в Мінеральні Води горить, в того похорони, в того весілля, той закохався, і хоче негайно за будь-яку ціну й будь-що зустрітися зі своєю єдиною і незрівнянною в усьому світі... Вночі, ще по Знам»янці, вийшов, слава Богу, один «двійник», і мене вже ніби підштовхував якийсь біс: та візьми ще хоч одного безбілетного. Невже гроші кишені муляють?

Не брав. Категорично й навідріз не брав.

Боявся.

Минула ніч.

Пасажири просиналися. Чимало вже стояли один з-перед одного в черзі біля туалетів. Я розтопив титан і, слухаючи, як сичали-потріскували скалки дрівець у ньому, дивився крізь осонцене вікно: мигтіли стовпи високовольтних ліній, ніби женучись. То піднімаючись, то опускаючись, товсті дроти зі свистом шурхотіли протяжно. А ген на даленіючому, стуманілому від ранкової роси овидові, бовваніло промислове сучасне місто. З високих труб клубкував чорний, розкудланий увсібіч дим, здиблювалися в небо, мов самовпевнені бовдури, висотні будинки, і я з подивом думав, що навіть не знаю, як називається те даленіюче місто, а в ньому живе сотні тисяч незнайомих мені людей, і що, можливо, проживу усеньке життя, а так і не познайомлюся з жодним із мешканців цього міста. Які ми все ж далекі один від одного на цій тісній і ворохобній землі....

- Как дела, праваднік? — обізвався до мене той агресивний «двійник»-азербайджанець, якого я поселив у своє купе для відпочинку. Я його спочатку не впізнав, бо ж він був без картуза і лисий, як бубон.

- Діла, як сажа біла... — відповів примовкою, а сам, не спавши майже всю ніч, стримуючи роздратування, подумав: «Потрібні йому мої діла, як зайцю стоп-сигнал. Питає ото, аби питати...»

- Цай, цай, праваднік, давай! — з кумедним акцентом казав далі азербайджанець.

- Буде вам «цай» — не бачите хіба, гріється в титані. «Не доспав... — подумав про себе. — Треба бути стриманішим і делікатнішим».

Хвилин через п’ятнадцять я йшов по вагону з тацею і галантно припрошував:

- Чайок, шановненькі мої, чайок вищого сорту. Ти, мій друг, не скучай, пий грузинський чай...

Чай роздав — мию посуд.. Пасажири виходять — пасажири заходять. Білизну роздав — білизну збираю. У вагоні зранку, ще тільки сіріти починало, підмів, а в обід знову насмітили-понапльовували. Отож кручуся отак, верчуся, а сон таки зморює, бо ж другу добу очей не скліплював.

Між Невиномиськом і Мінеральними Водами півторагодинний перегін. Я відніс «бігунок» і, сидячи, одразу задрімав. Аж будить мене в купе азербайджанець-«двійник»: «Праваднік, вставай, праваднік. В вагоне бардак, в вагоне — непарадок!»

Я злякано схопився зі свого місця в робочому купе, де сидячи отак і заснув. Крізь затуманений косинець вікна побачив окраєць будівлі вокзалу. Мерщій до вхідних дверей — не протовпитися: пасажирів, як оселедців у бочку набилося. Таке враження, що по головах один в одного ходять. А двері ж, пам»ятаю, були на «секретку» зачинені. Якийсь дурень таки зсередини відчинив. Чи не сусід по вагону Борман... Але яке це вже мало значення... Набігло ось повний вагон безбілетних, що хочеш тепер із ними й роби. Вигнати? Та куди ж виженеш, як потяг вже відчалив од станції. Доспався, тютя...

- Ваші білети! — кричав я у відчаї до натовпу, що заважав пройти в робочий тамбур.

- Є в нас білети! Є! — тицяли пасажири один з-перед одного гроші.

- Вийдіть з вагону! Негайно полиште вагон! — кричав я охриплим від нервового перенапруження голосом, але мого крику ніхто не слухався. «Стоп-кран треба рвати... Стоп-кран». Рука потяглася до запобіжної ручки. В цей момент у тамбурні двері з вагону навпроти лунко загрякотіло — певне, що я той грякіт упізнавав, — і крізь невелике прямокутне віконечко я побачив якісь по-знущальницьки сяючі й колючі очі Бормана. Ті очі своєю підступною енергетичною силою, здається, наскрізно пробивали моє розшарпане, зморене безсонням єство. Борман різко розчахнув ногою тамбурні двері:

- Розтуди вашу мать-перемать... — Когось із пасажирів він притиснув до стінки так, що пасажир в нелюдському відчаї завищав на весь вагон. А Борман ще й гнівається: «Лазять тут вони...» І вже потім до мене збуджено: — Оце я тебе, чувачаро, хоч раз хвалю. Оце по-нашому! Оце напакував «рябих». — Борман усім своїм виглядом нагадував мені справжнього чорта, від якого я мав зараз утекти геть, а він — навпаки! — нав»язував свою волю. Я в гніві потамовую злість, однак запитую:

- Це твоя робота?

- Яка?! — витріщив очі Борман. В цей момент ці очі здавалися мені, як ніколи , лупатими.

- Пояснюю конкретніше: «Ти, Валеро, «секретку» на зупинці відкрив...»

- Та ти шо... клянусь матір»ю, я тут ні при чому! — сердито парирував Борман. Клястися матір»ю він навчився в азербайджанців, і я його клятьбі все одно не вірив. На якусь ледве вловиму мить він опустив очі, і я тепер не сумнівався на дев’яносто відсотків, що саме він, Борман, капость заподіяв...                   - Харе базарить! — рішуче сказав Борман. — Негайно перекрий двері з протилежного боку, щоб «рябі» не розбіглися по всьому составу. Біжи скорій, а не й досі він куняє...

- Що за неподобства! — лементували пасажири.- Ми будемо писати скаргу.

- Не пугайте нас — ми вже пугані. Утрясайтеся потроху, та будемо всі разом їхати. Усім, товаришочки, треба їхати. Усім! Без шума і скандала. Ви пойняли мене...

Борман звільняв перед себе могутніми, як весла, ліктями дорогу. «Що ти мені оце даєш! — лаявся на гостроносого молодика в джинсовій кепці з довгим козирком. — В Махачкалу когті нагострив, і хоче за червонець добратися... Білет коштує сім рупій. А штрах у бригадира хто буде на тебе виписувати? А провідник — що? За красиві твої глазки трястиметься... Давай п’ятнадцять рупій без разговорів. Не даси — з вагону век — і всьо».

Молодик слухняно дав три п’ятірки. Борман протовплювався далі. «Куди тобі, чувачара? Дербент... Вісімнадцять рупій — і не кашляй, — діловито, з сухою погрозою в голосі розпоряджався Борман. — Слідуючий — сказав завідуючий, — мовив задоволено в риму, мерщій ховаючи гроші в бокову кишеню свого провідницького піджака. — А ти, корефан, чого зіщулився? По фізіономії бачу, що безбілетний. Куди тобі — Хачмас? — Два червонці, як для вас.

Я отетеріло спостерігав за Борманом. Мною оволоділо змішане почуття розгубленості й протесту. Зрештою, хто господар у вагоні? Хто несе за нього відповідальність? Але як тоді вигнати всю ораву... Просити Глузмановича? Той скаже: навіщо ти мені в бригаді такий провідник потрібний, що на робочому місці спиш... Вищому начальству як пити дати дознесе, і тоді доведеться розпрощатися з провідницькою Одіссеєю. Ні, така перспектива мене не влаштовує...

Зібравши гроші, Борман дав команду безбілетним, аби вони займали треті полиці, а не товпилися на проході, а хто не в змозі туди вилізти, хай шукає сам, де притулитися.

Нарешті, коли ми опинилися в провідницькому купе, Борман в першу чергу причинив двері на «секретку», аби ніхто не зайшов зненацька, потім жужмом кинув зібрані у безбілетних гроші на відкидний стіл. Грошей було стільки, що вони ледве поміщалися на квадратній площині стола. Я ошелешено дивився то на гроші, то на Бормана, а Борман, стріляючи в мене своїми колючими очима, азартно пояснював:

- До нігтя! До нігтя усіх...Ти мене, чувачаро, пойняв. Ховай гроші, та скажи мені спасибі. Я пішов, бо мене тьолка жде...

Борман зник геть з мого вагону, а в моїй голові не було жодної чіткої думки. Я дивився і нічого не бачив перед собою, слухав — і нічого не чув. Необережним рухом тремтячої руки зачепився за купюри. Вони ніби вжалили все моє єство, з лунким шелестом, як метелики, полетіли додолу. Я чомусь не наважувався їх підбирати, а згодом вийняв із мішка наволочку і згріб гроші туди, щоб вони не манячили перед очима. Потім зв»язав наволочку на вузол і сховав під сидіння. «В купе хтось може натрапити...» Відчинив дверцята й кинув наволочку за трубу під партамийкою. «А раптом електрик туди полізе... Он провідець якийсь видніється. «Куди їх, ну куди подіти? Шукаю в якомусь шаленому заціпенінні підходяще місце. «Ага, за шафу для посуду, в щілину-прорішину...» Якраз туди наволочка пролазить.

Час майже зупинився для мене. А вже було близько дванадцятої ночі. До Беслана ціла година. Пасажири вже сплять. «Хоч би не сіли обехеесники. Пронеси мене, Господи, пронеси...» Адже відкупитися в бесланських обехеесників мені ніяк не світилося б: там , кажуть, суми в чотиризначними нулями в хабарницькому обігові.

Вимикаю повністю світло, і тепер у вагоні робиться темно, як у вусі. Сядуть ревізори чи обехеесники — ніяк буде ревізію в темноті робити. Поясню, що пакетники на електрощиті повибивало... «Господи, пронеси!»

Мовби вві сні крізь вагонні вікна маревіли вогні міських будинків. Зеленавим, фіолетовим, червоним полум»ям мигтіли пристанційні попереджувальні знаки — Беслан....

Вокзал.

Відчиняю, мов перед стратою, машинально вхідні двері, скакую на перон — очі несамохіть прикипають до штабного вагона: чи немає там підозріливих типів із невеликими престижними шкіряними папками, в яких стандартні заготовки протоколів...Стоїмо недовго. П’ять хвилин. «Стільки мала перерва між парами в університеті триває...» — і треба ж тобі: згадався в цей жахливий момент університет мій рідний. Неймовірно тягучі ці п»ять хвилин. Коли б моя сила, сам би впрігся зараз у локомотив, щоб потяг відчалив. «Поїхали! Поїхали! Поїхали!» — благав якусь невидиму силу. Між тим, здається ось зараз, в цю секунду, вийде з вокзалу кілька обехеесників — і тоді мені гаплик. Тоді в’язниця. Господи, врятуй мене і помилуй...

Поїзд рушив!

Радість була передчасною: в «голові» поїзда під виглядом безбілетних сіло двоє обехеесників. Молоді. Невмолимі. Непідкупні. Бомблять поки що купейну сторону. Я миттю до Бормана на пораду. Адже й у Бормана вагон безбілетними аж кишить.Його десь чорти носять, і тепер я ось ходжу по вагону з одного кінця в інший, чекаючи своєї страшної, фатальної участі. «Хоч свої смердючі ратиці прийміть!» — роздратовано штурхаю по ногах безбілетного, який звісив їх над вузьким проходом. Входжу в робоче купе. «Це Борман зумисне усе підлаштував...» А уява малює, як мені надівають кандали-наручники. Ось мене судять. На суді Лариса з Олесиком на руках.. Лариса чомусь осудливо й знущально дивиться на мене, а я їй відповідаю, що, мовляв, ти хотіла грошей, так от я їх і заробив... Олесик, бідне дитя, кричить-розривається, ніби розуміє, що татка від нього забирають надовго. І мама рідна звідкись взялася на суді. Ридає, почорніла геть від горя.»Хіба ж я тебе ростила-вчила, сину, для отакої ганьби...»

- Ти не спиш, чувачаро? — вивів мене з шокованого стану Борман, зблискуючи хижими очима, і, ніби після якоїсь значної перемоги, казав: — Обехеесники у нас шмону не будуть наводити. — Усміхається поблажливо: — Що, студенте, забздів...

- Тобі який клопіт за мене... — кажу збезсиліло, але неймовірно зраділо. В роті в мене геть пересохло.

А Борман із росудливим суворим спокоєм казав:

- Це, чувачаро, для тебе квіточки починаються, а ягідки ще попереду... Але я не про це. — Очі Бормана спалахнули непоступливою вимогливістю: — Гроші ти як — собі всі захарлаєш, чи поділишся з другом?..

«Гарний мені друг винайшовся...» — осміхнувся я сам до себе. Однак у відповідь сказав почутою від Бормана колись фразою «Горе і радість пополам...»

Сказав — зробив: вже через півгодини я ретельно відрахував Борманові половину «навару» — триста двадцять п»ять карбованців.

По дорозі з Баку напросилися троє безбілетних. Але підозріливі це були безбілетні, дуже вже кручені й круті хлопці. Все бігали чомусь по вагонах, ніби щось винюхували. «Такі можуть утекти й не розрахуватися...» — подумалося несамохіть. Сказав їм нарешті, щоб вони сплатили гроші за проїзд. Безбілетний з кучерявим волоссям і рівним клинцем вусиків поліз у кишеню за грішми, але його зупинив фіксатий, із золотим перснем на правій руці, на якому був зображений барельєф Сталіна.

- Слухай, шеф! — озивається грізно й погрозливо фіксатий до мене. — Ти що — хочеш секір башка...- Оскалився недобре й ухопив мене за петельки.

Кулаки мої налилися ніби свинцем, але в бійку не встрягаю. « Чи не провокація якась...» Адже було вже в мене одного разу. На другому курсі, ще коли навчався на стаціонарі. Я спускався по бульвару Шевченка на Хрещатик, і, коли потім присів на лавочці, до мене підійшли два підлітки-хіпаки. Один із них нізащо-ніпрощо вдарив ногою в обличчя: «Прапор хіпі ще не вмер!». І ціла юрба невідьзвідки налетіла, як півні.Зчинилася бійка, яка хтозна як могла закінчитися, коли б не підоспів дільничний, старший сержант Кудасов. До того ж, самбіст відомий. Витираючи закипілу кров із набряклих від удару ногою ясен, питаю в Кудасова, де відділення міліції. Я буду скаржитися. «Погамуйся, хлопче, не кип»ятися, — заспокоював мене Кудасов. — Хіба я тобі не міліція... Ти хоч знаєш, хто тебе ото заїхав так по пиці? Не знаєш: синок начальника міліції.»

- Як так!?.

- А так... Батько роботою зайнятий, а синкові море по коліна...

- Але ж на мене напали!

- То більше тепер не ходитимеш цією дорогою, — усміхнувся Кудасов незлобливо, і нижня його пошрамована губа розпрямилася. Він посерйознішав: — Тебе ж і винним зроблять. Пацанви тієї було он скільки. Напишуть пояснювальну, що ти перший напав, побив хлопця з їхньої шатії-братії. Свідків у тебе немає... Що — не так? Посадити тебе не посадили б, а з університету кишнули. Це я гарантую...

... — Ти що, шеф, шизонувся? Опудалом стоїш... — вивів із напівзабуття фіксатий і демонстративно вдарив мене руба своєю дужою рукою в потилицю. Я вже не міг стерпіти і з розвороту сильним ударом нокаутував фіксатого. Кучерявий із вусиками намагався протаранити мене ударом голови, але я відхилився, і він пробив у дверях шибку. З його обличчя юшила кров. Третій якимись сонними і ніби склянними очима лише спостерігав за бійкою, а тоді раптом вихопив з бокової кишені ножа. Холодно й жорстоко заблищало в повітрі лезо. Правою рукою я замахнувся ніби для удару, а лівою ногою натренованим ударом каратиста (трохи й карате колись займався потай) вибив ніж і жбурнув його геть крізь розпанахане скло. Кучерявий і фіксатий все ще не могли отямитися, а той третій, що кинувся на мене з ножем, мов зінське щеня, розгублено притиснувся до бокових дверей: « Я не хотів... Це вони все...»

Я гидливо лиш сплюнув, взявся за тамбурну ручку, щоб повернутися до себе в купе, і раптом відчув, як у голові щось боляче і лунко дзвенить. Приторкнувся до тім’я — кров...І рука вся була в крові.        

Далі я вже нічого не пам’ятав, а згодом, коли вже прийшов до тями, зрозумів, що я в робочому купе. Голова моя була перев»язана вогким рушником. Напроти сидів Борман, діловито викладаючи з дипломату джинси, й уважно розглядав фірмові блискучі наліпки. Побачивши, що я очунявся, він засміявся до мене хижим смішком: «Гарний уловчик, чувачаро...» і пояснював: «Я ж ото, розтуди їх наліво, вже спати зібрався, коли це Оксана зі штабу прибігає до мене: «Свєденія, чого свєдєнія не несуть?» Я в твій вагон — тебе в робочому купе немає... Постукав у туалет — не озиваєшся. Може, тьолку, думаю, яку знайшов, та з нею десь жаришся... Не видно тебе ніде. Коли це чую в робочому тамбурі крики — туди! Ну й з гавриками невеличка потасовочка була... Я їх по Гудермесу векен-штейн. Це були чеченці: скажені падлюки. А один із переляку дипломат забув прихопити. Тепер наш буде...

- Розраховуватися зі мною не бажали... — пояснював я, тримаючись обома руками за розквашену голову .

- Ух, розтуди їх наліво! — гарячкував Борман. — До нігтя їх, до нігтя шакальйо!

Борман розділив «трофей» на дві рівні купи: «Тільки бери, чувачаро, не викаблучуйся. Хіба оце тобі задурно голову проломили. Могли б ще у царство духонченка відправити...»

(Далі буде)

Олесь Воля