УКРАЇНЦІ СТОЯЛИ БІЛЯ ВИТОКІВ РОСІЙСЬКОЇ НАУКИ

(Початок у попередньому числі газети)

Не можна не схилитися перед духовним генієм українців. Лише за приблизними підрахунками Україна має понад 300 тисяч пісень та дум. Коли ж зважати на варіанти, діалектні зв’язки — набереться їх воістину незліченна кількість. Їхньою тематикою, вокальними особливостями перейнято чимало пісень інших народів.

З українських джерел черпав натхнення великий композитор Людвіг ван Бетховен. У місті Лейпцигу якось надрукували одну з його обробок, яка називалася «Козацька пісня». У ній неважко впізнати старовинну народну пісню «Їхав козак за Дунай». 1927 року в Німеччині виявили ще один етнографічний збірник Бетховена. Серед двадцяти чотирьох пісенних мелодій, що містилися в ньому, німецькі спеціалісти виявили одну на диво схожу на веселу українську «Від Києва до Лубен насіяла конопель»! «Безсумнівний певний потяг Бетховена до українського типу пісенних тем, — висловив думку ще в двадцятих роках ХХ століття музикознавець В’ячеслав Пасхалов. — Причини цього потягу зрозумілі. Вони у близькості українських народних мелодій до загальноєвропейської музичної культури».

Великим шанувальником бетховенського генія був син гетьмана України Кирила Розумовського граф Андрій Розумовський — широко відомий щедрий меценат, покровитель мистецтва. Не випадково Бетховен квартети «Опус 59» присвятив саме Андрію Кириловичу. У музичній літературі вони часто згадуються як «Квартети Розумовського».

Граф надавав матеріальну і моральну підтримку хворому Вольфгангу Амадею Моцарту. Багаторічна дружба пов’язувала Розумовського і з Йосифом Гайднем. Коли князь Естергазі розпустив свою музичну групу на чолі із старим Гайдном, саме Андрій Кирилович допоміг музикантам, що вимушені були жебракувати.

У 1806 році Розумовський замовив Бетховену три квартети. Безсумнівно, у великого маестро було чимало підстав, щоб симпатизувати цьому замовнику.

Українці відіграли провідну роль у розвитку високого музичного мистецтва у Росії. Відомий російський музикознавець Петро Безсонов писав про українські впливи в ділянці пісенної культури російської: «Все піддалось їхньому непереможному впливові».

У XVII ст. керівником царської капели у Москві був український композитор Микола Дилецький. Він автор концертів і церковних композицій та фундаментальної музично-теоретичної праці «Граматика пінія мусикійського», яка мала багато видань. Дилецький започаткував нову професійну школу, яка згодом увінчається українськими іменами талановитих композиторів Максима Березовського, Артема Веделя, Дмитра Бортнянського, а згодом творцями російської музичної класики ХІХ століття українців Михайла Глинки, Петра Чайковського та інших.

Серед першого десятка найвидатніших корифеїв світу майже завжди знайдете українця. Хто заперечить, що Тарас Шевченко має бути в десятці найкращих поетів планети? «Щодо краси і сили поезії багато хто ставить Шевченка врівень з іншими. Ми підемо далі, — стверджував російський критик Аполлон Григор’єв, — у Шевченка сяє та краса поезії народної, якої в Пушкіна і Міцкевича лише іскорки блищать».

Збереглися відгуки про літературний вечір, що відбувся у Петербурзі. «Був на публічному читанні літераторів у Пасажі. Читали: Бенедиктов — чудово, наш Полонський, — тут він і тепер примітний поет, — добре, Майков — чудово; Достоєвський, Писемський — так собі, і Шевченко — малоросійський поет і художник — пречудово». Так писав грузинський журналіст Д. Кіпіані 11 листопада 1860 року. А ось що занотувала у своєму щоденнику про той самий вечір дочка відомого російського архітектора Олена Штакеншнейдер: «Хоч вік вивчай, а все одно не збагнеш того, що називають публікою. Шевченка вона так прийняла, наче він геній, який зійшов у залу Пасажу просто з небес». І ще одне враження. Професор Академії генерального штабу М. Обручов 11 грудня 1860 року пише з Парижа, куди вже докотилася слава про Шевченка, М. Добролюбову в Геную: «Було літературне читання в Пасажі за участю Достоєвського, Бенедиктова, Майкова і Шевченка. Поетів Бенедиктова і Майкова приймали з гучними аплодисментами... Шевченка ж прийняли з таким захопленням, яке буває тільки в італійській опері».

А хіба не є беззаперечним, що Леся Українка утримує пальму першості серед поеток світу? В Убіжищі, що на Полтавщині, Євген Гребінка написав натхненого вірша «Очи черные», який став відомим романсом і протягом уже двох століть лунає на різних концертах світу.

Відомий письменник і публіцист, що писав російською, англійською, італійською, французькою мовами, трибун соціальної справедливості, до голосу якого прислухалися видатні діячі міжнародного революційного руху, — він вражав відданістю прогресивним ідеалам, інтелектом, героїзмом. Про нього, його подвиги розповідали легенди, поети славили його у віршах і піснях, прогресивно настроєна молодь мала його за взірець безстрашності і мужності. Це був Сергій Степняк-Кравчинський, наш земляк із кіровоградських степів.

Степняк-Кравчинський був одним із ініціаторів «хождєнія в народ», брав участь у повстанні сербів проти турецького поневолення і в бунті італійських анархістів, співзасновник товариства «Земля і воля». У Петербурзі убив шефа жандармерії Мезенцева (1878) і мусив утікати за кордон. У Лондоні організував «Фонд вільної російської преси». Головний твір Кравчинського «Підземна Росія» вийшов українською мовою у Львові 1901 року. Бернард Шоу належав до його приятелів. Англійська письменниця Ліліан Войнич вивела легендарного українця в образі головного героя роману «Овод» — італійського революціонера Артура.

Повість «Маруся» Марка Вовчка — історія української дівчини, що гине, допомагаючи козакам-запорожцям. Надрукований у газеті «Ле Тампс», твір отримав нагороду Французької Академії й був рекомендований для обов’язкового читання у французьких школах. Докія Гуменна — автор епопеї, що складається з низки визначних художніх історичних творів про Україну від дохристиянських часів до сучасності. А дивовижна і мужня поетеса Олена Теліга! Чи сучасна Ліна Костенко!

Отже, на небосхилі національної ментальності яскравою зорею завжди світили і світять розум і висока інтелігентність українського народу. Навіть в умовах жорстокого царського і більшовицького гноблення вони не згасли.

Не згаснуть, як би того не прагнули наші недоброзичливці і сьогодні.