Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«ЗГАДУЙ МЕНЕ ЖИВОГО…»

Закінчення. Початок у №17 (370), 2010 р.

Василь запитав: «Де ви брали сил, щоб все це витримати?» Антоненко-Давидович відповів: «Жити хотілось... І ще — творити! Як боляче було слухати, коли слідчий говорив: «А знаєте, ви непогано пишете. Жінка моя аж плакала, читаючи. Бере за серце!!» Це про ті твори, які навіки зникли, згубилися в КДБістських архівах... Від нас вимагали одного — згодитись, що ми члени СВУ. Хто не витримував, згоджувався, того негайно розстрілювали, провівши факт через всі протоколи, постанови, прокрутивши всю дурмашину судочинства. А не доведено, немає зізнання, — ще є надія вижити...»

Німо волали наші серця: «Чому кращим синам і дочкам рідної землі така доля, такі муки?»

Коли ми повернулися до Києва, Василь познайомив мене з Іваном Світличним, мовивши: «Якщо буде потреба, звертайся до нього, як до мене...»

Влітку 1963 року, під час канікул, ми з міжвузівським самодіяльним хором «Жайворонок» пішли в похід Шевченковими шляхами. Тут я знову зустрілася з своїм судженим, але він зробив вигляд, що не знає мене, щойно познайомився.

Похід наш завершувався в Каневі. Туди приїхали до «Жайворонка» гості — Алла Горська з Галиною Зубченко, приїхав з Черкас і Василь Симоненко. Я дуже зраділа, зустрівши його, адже саме він, єдиний з усіх моїх знайомих, близьких і рідних, надав позитивного значення моєму материнству. Він говорив: «Ти народила українця, збільшила наш народ на одного чоловіка. Вирости його гідним своєї землі, свого народу, і це буде подвиг. І не бійся говорити, що ти мати. Кричи на весь світ, — «У мене є син!» А ті недолугі ханжі, недоброзичливці самі заткнуться, коли ти з гордістю нестимеш своє материнство».

Я так і робила надалі, і син став начебто лакмусовим папірцем, який перевіряв моїх залицяльників і друзів на людяність, порядність і щирість...

А зараз Василь мав познайомитися з моїм судженим. Цікаво, що він про нього скаже? Бо, попри все, я кохала одного-єдиного, його. Але не мала надії на щасливе поєднання. Я бачила, вважала, що наша зустріч для нього була черговою пригодою-розвагою, бо дівчата вилися навколо нього, як мухи коло меду...

Василь зразу визначив, хто є хто, хоч я йому нічого й не казала. І резюме його було чітке: «Ви будете разом. Ви дві половинки...» Трохи помовчав і додав: «А якщо не будете, то не буде щастя ні в тебе, ні в нього!...» Я запитала, звідки він дізнався про те, хто він, Василь засміявся: «Ти вся світишся коханням! І погляд твій за ним, як соняшник за сонцем». А я ж думала, що цього ніхто не бачить. Та, може, так і було. То Василь був таки проникливий, все розумів і бачив, ще й передчував.. Ох, якби я не така дурна була, я б звернула увагу на його слова: «Дуже мало віку мені відпущено. Ех, якби було більше, я багато чого досяг, я боровся б, як лев, за...» І не доказав, що ж він хотів вибороти. Бо тоді він тільки додав: «А так мушу лише одну стежку топтати, круту, тернисту. Дуже мало часу відпущено мені на цьому світі». Мені аж мурашки по спині побігли. Він говорив переконано і усвідомлено. Ніби докоряв комусь могутньому, що той несправедливо з ним ведеться. А був він тоді ще молодий і здоровий.

Там же, в Каневі, відбувся заключний концерт «Жайворонка», зустріч з Борисом Гмирею, який там був на зйомках фільму-опери «Наймичка» за Т. Ше­вченком. Борис Романович охоче відгукнувся на наше прохання поспілкуватися. Василь перепитав його: «Ви тільки співаєте, а грає роль якийсь актор драми?» Гмиря засміявся: «Ні! Я запротестував проти такого порядку. Хіба я сам не зможу зіграти сільського дядька?»

Там же, у їдальні готелю, що на Шевченковій горі, був прощальний вечір. Симоненко читав нам свої нові «крамольні» вірші: «Суд», «Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій». Читав він свої вірші просто, без артистизму, але з такою глибокою переконаністю, що думки і образи лягали в душу, як зерня в зорану ниву. І такий біль бринів у його не гучному, але виразному і чіткому читанні.

Коли після виступу він присів біля мене, я сказала: «Василю, це, мабуть, ти досяг тої здатності писати кров’ю свого серця. Ти вже не віршувальник, а поет». Він радісно посміхнувся, хоча, здавалося б, що там хвала якоїсь незначної, непримітної людини, та ми були друзі і йому було приємно. Так мало за життя він отримав щирих слів, хвали, подяки. А це для митця, як вода для цвіту... Він сказав: «Ти знаєш, Тоню, я почав писати, використовуючи дуже емоційну лексику. Мені хочеться, щоб слова були розпанахані, сильні, грізні, щоб стрясали душі. Навіть ліричні вірші у мене вже не сентиментальне сюсюкання, а такі ж слова вкладаються і в них. Ось я тобі прочитаю останній вірш». І він прочитав:

«Чорні від страждання мої ночі,

Білі від скорботи мої дні...»

Я була вражена, але говорити було нічого, все вже сказано.

Після посиденьок біля вогнища в лісі, пісень і розмов-сміху, ми до ранку блукали понад Дніпровими кручами. Вранці почули, як жайворонки будять ранок. І такі непередавані, чарівні були ті пісні, що я мовила до Василя: «Ти знаєш, це моя улюблена пташка. Мене дід мій називав жайворонком. У нас взимку їх називали посмітюхами. Мабуть, щоб вижити, вони рились і в смітті зимою». Василь стрепенувся: «А я теж подумки називав тебе жайворонком. І так здивувався, що ти в хорі «Жайворонок» опинилась. Мабуть, тут є якийсь зв’язок...» Довго ми наслухали срібні дзвіночки жайворонкових співів. І домовились, що вдвох напишемо вірша про співучу пташку. На жаль, цього спільного твору так і не встигли написати. І вже коли не стало Василя, я склала вірш. Чи вдався він, судити не мені, але я так намагалася вкласти ті думки, якими обмінювалися, слухаючи з ним жайворонкову ранкову симфонію.

Наступного ранку, коли ми снідали, з Василем трапився комічний випадок. За нашим столом сиділа Алла Горська, Галина Зубченко, Василь Симоненко і я. Василь взяв пляшку лимонаду, що стояла відкрита на столі, підніс до рота, і раптом почав несамовито відпльовуватись і стогнати; у пляшці була оса, вона вжалила його за язик. Алла Горська сказала: «Ти диви! То, мабуть, таємний агент КДБ. Щось мав ти видати антирадянське». Всі сміялися, а Василеві було не до того: язик розпух, що аж в роті не вміщався й болів.

На жаль, то була наша передостання зустріч. Мене закрутив вир студентського життя, в Черкасах давно не була, про Василя нічого не знала, окрім нечисленних публікацій його творів у періодичній пресі. Аж ось забігла до Алли Горської, а вона питає: «Ти не їдеш до Черкас?»

– А що?

– Та потрібно завезти ліки Василю Симоненкові.

– Навіщо? Хіба він...

– Так, він тяжко хворий.

– Я поїду, негайно! Давайте ліки!

Летіла, мов на крилах. Поїзд начебто повз. Не заходячи додому, побігла до «обкомівської» лікарні, де перебував Василь. Там чекали двоє журналістів із Києва, які приїхали відвідати Василя. Сказали, що зараз йому роблять якісь процедури. Я сіла біля них. Вони домовляються, про що говорити, аби підтримати Симоненка, не показати, що він у безнадійному стані. Та коли відкрилися двері, журналісти зайшли до палати й остовпіли. Я теж була приголомшена: на ліжку лежав не Василь, а якийсь хлопчак років 13 — 14, худющий, жовтий. Тільки очі були Василеві: великі, виразні і... зоряні, мабуть, уже потойбічним сяйвом горіли. Як у В. Стефаника в новелі «Новина», у дітей очі утримували, щоб не злетіло тілечко. Так і Василь Симоненко мав живі тільки очі. Я швидше впоралась із шоком, підійшла до Василя, нахилилась, поцілувала.

– О. Гармашихо! Де ти взялась? А навчання?

Він знав, яка я щаслива студентським життям, як цінувала кожен день навчання.

– Ану, дай подивитись, що то є?

Люда, його дружина, яка незмінно була біля нього, швиденько перехопила. Шепнула мені, що йому ніхто не каже про діагноз, і ліки дивитись йому зайве. Я тихо мовила:

– Та то Алла Горська передала. Я не знаю, що то за ліки.

І тут нарешті згадали про журналістів. Василь весело озвався до них:

– Що, хлопці, злякалися костомахи, яка стоїть наді мною? Не бійтеся, вона тільки по мене прийша, вас не зачепить!

Вони зніяковіли, підійшли, привіталися. Завелась якась розмова, але журналісти були приголомшені. І вийшло так, що не вони його втішали, а Василь сам вносив жартівливо-невимушений тон зустрічі. Вони попрощалися і пішли, а мене Василь попросив ще залишитися. Дружина запитала:

– Мені вийти?

– Ні! — відказав Василь, — ми з Гармашихою друзі, і говорити можемо про все, нічого ні від кого не приховуючи...

Довго дивився мені в очі. Мені хотілося перелити свою силу, своє здоров’я йому. Я згодна була тої миті вмерти, якби могла передати вогонь свого життя йому. Та ба! Мені аж моторошно стало, коли він заговорив. Він читав думки!

– І не думай про це! Кожен має свій вогонь, і передати іншому не можна..., — помовчав і заговорив тихо і лагідно, — Недарма я називав тебе «могутньою»! В тобі якась сила земна: не видно з першого погляду, а вичерпати неможливо. Жаль, що не збудуться ті картини, які я малював тобі, роздумуючи про майбутнє. Хоч, правда, для мене. А тобі...

Змовк. А я подумки перебирала все, про що ми колись розмовляли. Він жартував: «От закінчиш університет, зашлють тебе у якесь глухе село вчителювати. Заведеш господарство, дітей купу надбаєте із своїм судженим. Я приїду до вас у гості. Ти ідеш від корови, повна дійниця молока. Побачила мене, руки об фартух витерла: «Здоров, Василю!» І так стисла мені руки, що я аж присів. Завела до хати, ставите вдвох з чоловіком пляшку самогонки сало, і т.д. і т.п.»

– А тобі, — продовжує Василь, — буде щаслива доля. І сім’я, і діти. І суджений буде з тобою. Тільки не спіши, дочекайся, поки він зрозуміє, хто ти для нього. Твоя зваба, як міна сповільненої дії, вона спрацює...

Знову замовк. Йому було важко говорити. У мене з очей текли сльози, але я мовчала, зціпивши зуби. Серце розривалось, ніяк не хотілося вірити, що Василь не встане...

– Залишайся завжди такою, як є. І пиши тільки про те, що тебе хвилює. Твоя душа чує рідну землю, може, тому, що ти виросла в такій місцині...

Я розповідала йому про своє село, глухе село на Полтавщині, де зберігалися давні звичаї, обряди, дух давнини, невичерпне джерело пісенності і єднання з природою.

– Поцілуй мене, Гармашихо, та й попрощаємось.

Я виконала його прохання, ковтаючи сльози, аби він не бачив, щоб не впали на нього. Хоч він все чув і бачив.

– І таке тобі скажу: не приходь на мій похорон. Не хочу лежати перед тобою мертвим. Згадуй мене живого!

Я ще раз поцілувала його.

– А тепер іди! Живи, люби, радій, а сльози хай нашим ворогам ллються! Ех, жаль, що так мало мені відпущено на цій землі...

Дружина махнула мені, щоб я йшла, мовляв, потрібно процедури якісь робити. Ще раз охопивши очима його змарніле тіло, обличчя, поринувши в його глибокі, зоряні очі, стрімко вийшла з палати.

Повернулася в Київ. На третій день після моїх відвідин почула: Василя немає… Серце стислося, зайшлося німим плачем, але зціпивши зуби, ходила, робила все, ніби нічого не сталось. Через кілька днів, а точніше, 9 днів — вечір пам’яті Василя Симоненка.

Я вже не пригадую, де був той вечір, здається, в Будинку медика. Мені запам’яталось одне: на столику глечик, в ньому червоніє калина, сумовите обличчя Алли Горської. ЇЇ великі сірі очі повні по вінця болю, а сльозами не дає йому вихлюпнутись. Скам’яніле — Івана Світличного. Пекучий погляд Євгена Сверстюка, всі наче у прозорій в’язкій рідині — через силу рухи, жести, слова... Учасник хору «Жайворонок» Микола Невмитий читає «Осії», глава 35», Тарасове. Потім Василеве «Пророцтво»:

Гранітні обеліски, як медузи,
Пливли, пливли — і вибились із сил.
Уже на цвинтарі розстріляних ілюзій
Немає більше місця для могил.
А коли прозвучало:
Уже народ — одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля, -
ніби вітер пролетів залом. Слова зазвучали палкіше, десь поділась в’язка рідина і всі ми стали начебто багаття невгасимого вогню — вогню любові до рідної землі. Читали вірші, співали пісні, говорили гіркі, ваговиті, болючі речі. А коли настав час розходитися, — не могли. Здавалося, що всі ми єдине ціле, і відриватись одне від одного, всеодно, що відділяти від тіла руку, пальці, ногу і т.п.
А мені цвяшком у мозок думка: «От би цей вогонь, з усіх нас, Василеві в живе серце — він би не вмер! Ну чому, чому ми, українці, гуртуємось після втрати дорогих людей, а не тоді, коли можна зупинити втрату?» Наслідок цього вечора в моїй душі, вірш:
… Він перелився, земле, весь у тебе,
Віддав усю нестрачену любов
Тож його очі, ясні зорі з неба,
В калині — пломеніє його кров.
По тому була «бесіда» в КДБ, виключення з університету. А я так тріумфувала, ставши студенткою КДУ ім. Т. Шевченка. Василь і з того світу допоміг, бо саме його друзі захистили, вибороли мене: Алла Горська, Іван Світличний, Василь Стус. Мене перепустили через принизливе вибачення перед самим ректором КДУ І. Швецем. Алла Горська мовила мені, гірко посміхнувшись: «Може ж, віділлються котові мишкині слізки. Тримайся, ми ще своє скажемо...»

Я зрозуміла згодом, чому Василь не хотів, щоб бачила його мертвим. Я й до цього часу стрімко кидаюся за перехожим, якщо він чимось нагадує Василя. Для мене він живий, допоки і я житиму. Тим більше, що всі його пророкування збулися: до мене вернувся мій суджений, до речі, теж Василь. У нас народилось ще п’ятеро дітей, окрім старшого, якого знав Симоненко, і ми кожного разу несли до могили Василя Симоненка своє дитя, я промовляла: «Ще одне ненароджене за твоєї пам’яті Гармашеня складає тобі дяку і шану. Бо чи було б це народження, якби я не повірила в твоє пророцтво і не дочекалась свого Василя, свого єдиного судженого».

І здавалося, Василь  лише на мить закам’янів у граніті, от-от рука підніметься щоб пригладити чуб непокірний, а друга розкриє книжку і прочитає:

«Я тобі галантно не вклонюся,

Комплімента зроду не зліплю...»

Його першу книжку «Тиша й грім» я прогавила, не купила в магазині, але на одному із вечорів його пам’яті, в Черкасах, Людмила, його дружина, подарувала мені, бо в неї лишилось кілька, ще й додала: «Василь не дуже цінував цю добірку, казав, що там багато ще недосконалого, перекрученого, відредагованого...»

Та для мене то був неоціненний скарб. Я так тужила, коли при обшуку у матері мого чоловіка, де знаходились тоді мої книжки, цієї збірочки не стало. Чоловіка і його брата Миколу КДБ оточило пильною «увагою», яка не слабла до нашої сім’ї аж до розпаду Союзу.

Пригадую ще один випадок, пов’язаний із Василем Симоненком. Це був 1968 рік, я працювала у видавництві «Молодь». Запропонувала організувати вечір Василя Симоненка. Адміністрація дала згоду і я почала діяти. Перш за все запросила Івана Світличного. Він радо відгукнувся на мою пропозицію, обіцяв прийти. Десь через годину мене викликали до директора видавництва. Ще у приймальній дівчата шепнули мені, що я наробила клопоту. Тут же мене покликали до директора, він з порога запитав мене: «Навіщо ви запросили Івана Світличного?»

Я наївно, розгублено, але певна, що не зробила нічого страшного, відповіла: «Бо це найближчий друг Василя Симоненка. Хто ж краще скаже про нього?»

Директор довго дивився мені в очі, мабуть, хотів переконатися, чи я така дурна, чи так талановито граю роль «святої простоти». А потім категорично заявив: «Зараз же подзвоніть Світличному, вибачтесь, що ви помилились щодо вечора, і більш ніяких вечорів не організовуйте. У нас є люди, які цим займаються».

Я подумки розмовляла з Симоненком: «Василю, Василю! Тебе бояться, ти і з потойбіччя дієш».

Ось такі події, вчинки, факти, пов’язують мене із незабутньою людиною, щирою, доброю, простою, геніальною в цій простоті. Уже через довгі роки приходить усвідомлення, з якою незвичайною людиною звела доля.

Мої діти, мій чоловік шануємо і любимо Василя Симоненка. Поминаємо — 13 грудня, щиро згадуємо — 8 січня.

Ми часто зустрічалися на могилі з матір’ю Василевою, Ганною Федорівною. Одного разу вона показувала могилу, неподалік від Василевої, де похована молода жінка, якій всього 23 роки: «Може, це його суджена... Вона померла в тому ж місяці, що й Василь, я і їй кладу квіти, бо ніхто не приходить до неї…»

Защеміло серце: суджена для життя, а не для смерті... А йому так мало відпустило життя.

Мій чоловік склав на вірші Василя пісні, незмінно виконує їх в концертах. А «Земле рідна» — це для нашої сім’ї як гімн.

13 грудня 2004 року склався мені вірш: «Лебеді рожеві».

Лебеді рожеві проячали
Ген, в холодне марево грудневе.
Їхній крик, наповнений відчаєм,
Поколов на скалки мерзле небо.
Сніговою хугою, буранно,
Плакало стогнало Дике Поле:
«Ой, синочку! Ой, чого так рано
Переповнив серце моє болем!»
«Мамо горда! Не тумань сльозами
Зорь-очей! В тобі я — викинь сум!
Я пролився краплею бальзаму
В твої рани, на твою красу.
Не минав твоїх турбот ніколи,
Плугатарив думкою, пером,
Щоб дзвеніла тиха колискова
На високій кручі над Дніпром.
Не кидав я батьківської ниви, –
Сіяв зерня, думи і слова.
Не тривожся, мамо! Я щасливий!
Моя пісня душі зігріва!»
Цим віршем складаю дяку і шану, як людині і поетові Василю Симоненку.

Антоніна Гармаш-Литвин, м. Черкаси
Матеріал підготував Олександр Кавуненко

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com