Мовчання натомлених

Чи не втомилась наша нація,
Чи недалеко до кінця,
Що в нас чудова профанація
І майже жодного співця?
(Павло Тичина, збірка «Плуг», 1920 р.)

Ні, йтиметься не про черговий проліт чергової української псевдозозульки верхи на фанері над гніздом Євробачення. Хоча аж свербить сказати свіжоспеченому керівництву УТ-1 приблизно таке: «Товариство, плюньте в вічі тому, хто набрехав вам, що європейські фани пісенних шоу — народ аполітичний. Просто вони, на відміну від нас, не гасають із прапорами і не виставляють голі цицьки під резиденціями своїх президентів. Свої симпатії і антипатії європейці висловлюють вишукано і цивілізовано — шляхом голосування. Тож ідея послати в Європу, перелякану гіпотетичним зближенням України і Росії, попсюху з демонстративно російським сценічним псевдо — то, даруйте, самогубство».

Ще в далекому 1926-му році видатний теоретик української національної ідеї Дмитро Донцов зазначив, що Творець у милості своїй дав Україні три непересічні цінності: ідеальне геополітичне розташування, багаті ґрунти і надра та працьовитість як основну рису національного характеру. І водночас гірко констатував, що коли йдеться про вибір між «зберегти гарне личко» і «застосувати для захисту силу», то українці вибирають перше.

І не треба обурюватись і тицяти пальцем туди, куди бронзовий Богдан на Софійському майдані булавою вказує. Московський більшовизм прописався в Україні вже ПІСЛЯ того, як наша національно усвідомлена еліта у складі військ Гетьманщини Скоропадського, Петлюрівської Директорії, демократичної ЗУНР та анархістського Гуляйполя добряче посікла одна одну у так званих «визвольних змаганнях». Хто кого і від чого визволяв? Від здорового глузду? Так нашим керманичам його й без того завжди бракувало (див. вищезгаданого Дм. Донцова).

Одною з небагатьох спільних похідних, що єднають наше пошматоване громадянське суспільство, є ненависть до Ганни Герман. І що характерно — ненавидять не за те, що вона виголошує, а за те, що, бачите, «гарно влаштувалася». Як би там не було, але це ще не привід з порогу ігнорувати будь-яку думку людини, котра, між іншим, офіційно уповноважена озвучувати позиції найвищої державної влади. Чи може нам, в Україні сутнім, начхати і на позицію, і на владу? Головне — зберегти гарне личко?

І отут випливає черговий традиційний парадокс того, що дехто з політиків називає малоросійщиною. Минулого тижня Ганна Герман заявила, що найбільший ворог для України — це дрібна чиновницька наволоч, котра в намаганні догодити новій владі примудряється водночас бігти поперед паровозу і передавати куті меду. Ну, комплекс «землячка з циновими ґудзиками» зафіксував ще безсмертний Тарас. Поетів немає, співців катма, а воно, зараза, живе і здрастує!

І паскудить!

Хоча, погоджуючись у принципі із заступницею голови Президентської адміністрації, мусимо додати і свою баньочку на дьоготь. Чиновник — він і є чиновник, бо нормальна людина по-вченому називається «гомо сапієнс», себто, істота мисляча. А чиновники — то зовсім інший біологічний вид: «гомо еректус», себто, той, що ходить на двох, а не на чотирьох. Саме це його вирізняє, а не здатність зважувати наслідки своїх вчинків. Приклад: у Києві черговий скандал. Діль­ничний міліціонер привіз із гуртожитку до райвідділу підпилого студента (за іншими версіями — практично тверезого). І там затриманий за міліцейською версією кілька разів чомусь упав на підлогу з висоти свого зросту. Та й то так, що провалив собі голову і помер. Що там насправді було, сподіваємося, покаже слідство, яке контролює сам Президент. Але, поклавши руку на серце, чи тямить згаданий дільничний у таких тонкощах як дефініція відмінності суто особистих людських поглядів міністра Н і його офіційної позиції як члена Уряду? Скажімо чесно — не тямить. Він щось десь там недочув, але сприйняв це як вказівку до дії — ну і прореагував. А тепер от опозиція кличе народ до бою, а начальство, включно з міністром МВС, пояснення пише.

Акуратніше слід висловлюватися, панове. Інакше знову повториться трагічна ситуація початку 20-х років минулого століття, коли цивілізована Європа незворушно розпаювала обезкровлену братовбивчими протистояннями Україну між Москвою, Варшавою, Прагою і Бухарестом.

В.Н.