ТРЕТЄ ДНО «КИТАЙСЬКОЇ ШКАТУЛКИ»

Напередодні Дня Перемоги один із українських телеканалів показав російський серіал «Китайська шкатулка» — про спробу гітлерівського Абверу восени 1944-го року знищити тов. Сталіна Й.В. Стрічка зроблена, як кажуть росіяни, добротно, навіть око досвідченого глядача не ріжуть анахронізми і ляпи. Все на місці — від форми одягу, кольору петлиць і кантів до автентичних автомобілів, мотоциклів і збрAQої. Окрім того, до певного моменту події на екрані більш-менш відповідають реальним. Однак навіть повторний перегляд не такого вже нового серіалу не дає відповіді на запитання, що виходить за межі конкретного фільму і конкретного факту вже далекої від нас війни.

Чому в 1944-му році Сталін категорично заборонив здійснення бездоганно, на думку фахівців, підготовленого замаху радянської агентури на Гітлера, а Гітлер віддав відповідне розпорядження стосовно Сталіна. Ситуація, що лягла в основу згаданого фільму, увійшла в історію спецслужб під кардинально протилежними оцінками. Одні історики вважають її мало не вершиною майстерності. Інші — несерйозною та оперетковою акцією.

Де істина? Нас це має особливо цікавити, бо в біографії головного героя цього трилера (чи оперетки?) є чіткий український слід. І нікуди від цього не дінешся.

Петро Іванович Шило, він же Шилов, він же Політов і зрештою — Таврін народився в 1909-му році в селі Бобрик Ніжинського району Чернігівської області. Коли в ніч на 30 травня 1942-го року перебіг до німців, то подав себе за щирого українця. Проте, коли рік потому з віденської в’язниці гестапо його витягли власівці, Пьотр Івановіч миттю пригадав про своє російське коріння. Історія для тих бурхливих часів теж характерна.

Цікаво інше: Петро Шило вже в 1932-му році програв у карти казенні гроші, але під час слідства втік з-під варти, розібравши разом із друзями-зеками стінку… в’язничної лазні. Потім його ще двічі, в 1934-му і 1936-му ловили, саджали, але він знову тікав і кочував, що характерно, неподалік від рідних місць «по хазяй­ській часті» при під­роб­лених документах. Тавріним він став аж у 1939-му році. Ви не повірите, товариство, але під цим прізвищем наш хвацький землячок влаштувався на роботу до Воронезької міської… прокуратури. І то не бухгалтером, а слід­чим: закінчив офіцерські курси, одержав звання молодшого лейтенанта, став членом ВКПб — і все це під носом у славетного НКВС, котрий розшукував ворогів народу навіть серед північних моржів і білих ведмедів!

Петро Шило-Таврін перебіг до німців не з ідейних міркувань. 29-го травня 1942-го року до його кулеметної роти на Калінінському фронті прибуло поповнення. І хтось із новобранців одразу побіг до особістів з сигналом, що «ваш лейтенант Таврін насправді не Таврін, а Політов». Розпочати справу не встигли: власник кількох імен і трьох судимостей здимів через лінію фронту. Але що характерно — і німцям цей товар не дуже сподобався — запроторили до табору полонених і сказали: сиди, «ратте» — тобто, щур.

Таврін, чи як його там, тікає з німецької буцегарні, майже рік вештається по Європі, ховаючись серед остарбайтерів, але віденське гестапо перехитрити не вдалося. Вирахували — і пов’язали. Врятувало чудо у вигляді власівців, котрі не просто витягли його з-під розстрілу, а й прилаштували у зондер-команду СД, де готували виконавців брудної роботи: переважно антипартизанських акцій та розстрілів мирного населення. І знову — ніякої ідеології, крім бажання вижити будь-якою ціною.

Та раптом, справді раптом, у січні 1944-го року Тавріна везуть зі спецшколи СД до Берліну, де з ним бесідує сам Отто Скорцені, визнаний ас гітлерівських диверсійних служб. Коротка бесіда, яка ні до чого не зобов’язувала, далі старанна перевірка, ще дві розмови зі Скорцені — виключно у плані психологічної підготовки до участі у серйозному терористичному акті, спеціальні тренування. І в серпні 1944-го несподіване рішення: доручити спецагенту Тавріну пробратися до Москви аби здійснити замах на Сталіна на урядовій трасі з Кремля до Ближньої дачі.

В ніч із четвертого на п’яте вересня на радянській території, в Смоленській області сів спеціальний німецький вантажний літак. З нього на мотоциклі виїхали мужчина і жінка у формі офіцерів радянської фронтової контррозвідки «СМЕРШ». І вибралися путівцями на трасу Ржев-Москва. От із цього, власне, місця у телеверсії починається суцільна ненаукова фантастика.

Радянська розвідка готувала замах на Гітлера щонайменше два роки. І виконавців шукали не серед колишніх картярів-розтратників із кримінальним минулим. Німецькі спецслужби у цьому плані теж у пелену не сякалися. На їхньому рахунку — вдалі замахи на канцлера Австрії, короля Югославії, міністра закордонних справ Франції, а також викрадення Муссоліні і угорського диктатора Хорті. А тут… для акції, що мала стати вершиною діяльності того ж СД, обирають і нашвидкуруч готують отакого собі Шило-Тавріна. Халтура — інакше це не назвеш. Все вказує на те, що Тавріна і його супутницю на нашому боці чекали. І взяли тихо, без усіх отих нафільмованих телевізійниками звірств зі стріляниною і горою трупів. А раз чекали, то все знали. Хто ж розкрив радянській стороні «найбільшу таємницю Рейху»?

Дозволимо собі зробити напівфантастичне, але цілком обґрунтоване припущення. Акція Тавріна була імітацією кипучої діяльності, не розрахованої на успіх. Ніяких шансів, навіть при найвдалішому збігу обставин терорист-розтратник не мав. І найвагоміший доказ цього — те, що сталося ПІСЛЯ його арешту.

Радянські чекісти вели радіогру з гітлерівцями до початку травня 1945-го року. Заарештований Таврін повідомляв, що у нього все гаразд, він зняв надійну конспіративну квартиру в Москві, де можна не тільки пересидіти, а й відлежатися будь-якому агенту Абверу. Координати квартири неодноразово подавалися. Так от, чекістська засідка надаремне просиділа в цій мишоловці аж… вісім років! Шило-Таврін і його супутниця, минуле якої так і не вдалося встановити, були розстріляні в 1952-му році.

Питання, навіщо знадобилася така ідіотсько-наївна демонстрація, лежить в одній площині з запитанням, чому ж Сталін не прибрав Гітлера. Але про це — іншим разом.

В.Н.