ВКЛАД УКРАЇНИ В ПЕРЕМОГУ — НЕОЦІНЕННИЙ

Друга світова війна була для українського народу не лише трагедію, але й героїчною боротьбою з тоталітарними режимами в ім’я перемоги і виживання як нації. Війна, як історична подія, продовжує відігравати суттєву роль у духовному і політичному житті української спільноти, залишається вагомою складовою її історичної свідомості.

У 30-х роках продуктивні сили України стали основною базою воєнно-промислового комплексу СРСР. Питома вага промислової продукції УРСР у загальносоюзному виробництві становила: 60% видобутку вугілля, 67,6% залізної і 35% марганцевої руд, 64,7% чавуну, 48,8% сталі, 74,5% коксу, 49,7% прокату, 58,8% стальних труб, 43% електроенергії. Сільське господарство давало понад 20% хліба, 75,5% цукру, 20% м’яса і 15% масла.

Машинобудування республіки було основним виробником паровозів, дизельних двигунів і турбін для електростанцій і кораблів воєнно-морського флоту. Сучасні бойові кораблі будували на верфях Запоріжжя, Керчі, Києва, Миколаєва, Одеси і Херсона. Харківський завод ім. Комінтерна випустив протягом 1940-1945 рр. 21410 кращих у світі танків Т- 34, з 46127, що виробили 6 танкових заводів СРСР за цей період. До війни вугілля Донбасу споживали 60% металургійних заводів, 70% підпри­ємств основної хімії; 60% залізничного транспорту і майже половина електростанцій СРСР.

Авіаційні підприємства Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва і Харкова виробляли бойові літаки, двигуни, різні агрегати й деталі до них.

Напередодні війни республіка була провідним центром гірничого, металургійного, хімічного, тракторного і сільськогосподарського машинобудування. У 1940 р. машинобудівники виробили 671 магістральний паровоз (73,4% загальносоюзного випуску), 16 тис. т гірничого і металургійного устаткування (67,5%), близько 31 тис. тракторних плугів і сівалок (понад 51% ), 10,4 тис. тракторів (33%) і 671 залізнодорожний вагон (33,3%) тощо [8, с. 29, 35; 15, с. 89].

 

(Закінчення на 10 стор.)

(Початок на 1-й стор.)

137 підприємств у 1940 р. виробляли 1012 тис. т мінеральних добрив (у СРСР — 3290 тис. т), понад 925 тис. т сірчаної кислоти, кальцинованої й каустичної соди (1587 тис. т ), 1,6 тис. т хімічного волокна і ниток (11 тис. т). Хімічні заводи Донбасу і Придніпров’я виробляли близько 70% аміаку, міцної азотної і сірчаної кислоти, сулеми, формаліну та інших речовин для виробництва пороху, тротилу.

У 1938 р. з 219 підприємств Наркомату оборони СРСР в Україні знаходилися 26 воєнних і 94 машинобудівних заводи. У східних регіонах Радянського Союзу воєнна промисловість перебувала лише на стадії становлення. Високоякісний метал, у тому числі броню, труби, алюміній і цинк виробляли лише підприємства України, працівники яких мали високу кваліфікацію і володіли новітніми технологіями.

На території України було зосереджено близько половини усіх радянських воєнних шкіл та училищ, а також базувалася значна частина військових підрозділів Червоної армії.

За умов жорстокого сталінського терору жив український народ в очікуванні війни. Етнічні українські землі напередодні війни перебували у складі чотирьох держав. Понад 7 млн. українців проживали у Польщі, в складі якої перебували Галичина і Західна Волинь. Понад 373 тис. українців доведених до відчаю жорстокою політикою поль­ського уряду вимушені були емігрувати із Західної України.

Закарпатська Україна належала Чехословаччині. На території цієї країни проживали понад 560 тис. українців з 760 тис. населення. Північна Буковина входила до складу Румунії, в межах якої проживали 875 тис. українців з 1400 тис. мешканців краю. Після возз’єднання у складі УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бесарабії населення республіки становило 41657 тис. жителів, а її територія розширилася до 565 тис. кв. км.

Понад 10 млн. українців проживали в Російській Федерації, куди їх завела трагічна доля, що переслідувала наш народ протягом століть.

Українці були втягнуті у вир війни ще на початку 1939 р. Сейм Карпатської України 15 березня 1939 р. проголосив державну незалежність, і цього ж дня війська Угорщини — союзниці Німеччини — перейшли кордон нової держави. На допомогу захисникам Карпатської України прийшли галичани, члени ОУН, але після запеклих боїв збройні формування молодої держави були розгромлені, а сама вона перестала існувати. Загинуло понад 5 тис. українських патріотів.

Розв’язавши Другу світову війну, ні Гітлер, ні Сталін не мислили про перемогу без використання могутніх продуктивних сил і стратегічного важливого положення України.

З перших днів війни тисячі українців, котрі перебували в польських збройних силах, приймали участь в запеклих боях з гітлерівцями.

У процесі радянізації Західної України сталінським режимом протягом 1939 — 1940 рр. було репресовано й депортовано у північно-східні регіони СРСР понад 1173 тис. осіб, що становило 10% населення краю. Більшість з них становили українці й близько 352 тис. поляків.

У роки Великої Вітчизняної війни територія України перетворилася на місце гігантського двобою між радянськими та німецькими військами. Протягом червня-листопада 1941 р. Червона армія втратила близько 5 млн. воїнів. У полон потрапили 3,8 млн. солдат і офіцерів серед яких 1,5 млн., становили українці. До кінця року збройні сили СРСР втратили 67% стрілецької зброї, 91% танків і самохідних артилерійських установок, 90% гармат і мінометів, 90% бойових літаків. Втрати німців становили 245 тис. вбитих і поранених, і 12 тис. пропаих безвісті. Сталін же заявив 6 листопада 1941 р., що ЧА втратила 350 тис. вбитими, 378 тис. пропали безвісті і 1020 тис. пораненими. Ворог за його словами втратив 4,5 млн. солдатів і офіцерів (!).

Оперативне поповнення лав діючої армії в перші місяці війни проводилося, переважно за рахунок населення України. В результаті мобілізаційних заходів, а також надходження бійців і командирів з винищувальних батальйонів і загонів народного ополчення, з республіки до армії і флоту в цей період було направлено близько 3185 тис. осіб. «Є підстави вважати, — пише дослідник В.Гриневич, — що в частинах і з’єднаннях, які билися в Україні у 1941 р., мешканці республіки становили не менше 50% їх особового складу».

Після трагічних поразок на фронтах у 1941-1942 рр., кількість українців у Червоній армії значно зменшилась і становила на початок 1943 р. 11-12% — другу за чисельністю після росіян національну групу».

Кількість воїнів-українців у діючій армії знову зросла з початком визволення України від німецьких загарбників. На початок 1944 р. у військах 1-го Українського фронту налічувалося 200 тис. українців, 2-го — 66352, 3-го — 140882 (росіян, в т.ч. — і уродженців України, тут було майже 300 тис.).

Призовників, не навчених військовій справі, бездумно кидали в бій, навіть без зброї... У другій половині 1944 р. мобілізація населення України до збройних сил зростає. В загальновійськових арміях 1-го Українського фронту мешканці республіки становили від 60 до 80%. А в окремих арміях 2-го і 3-го Українських фронтів, що билися вже за межами України, відсоток воїнів-українців перевищував 50. Українці переважали в піхотних частинах і серед рядового складу, а там де вимагалася спеціальна підготовка і серед командуючого складу. Як зазначають дослідники, упродовж 1943-1945 рр. червоноармійцями стали близько 4,5 млн. мешканців України.

Протягом 1942-1945 рр. сталінський режим здійснював в Україні достроковий призов до збройних сил сімнадцятирічних юнаків. На березень 1945 р. по чотирьох військових округах України їх було мобілізовано понад 265 тисяч. Загалом нині вважається, що кількість українців, котрі пройшли війну в складі збройних сил СРСР не менше 7 млн. осіб. Це значно перевищує цифру 4,5 млн., що часто наводилася в дослідженнях, написаних за радянської доби.

Значних масштабів сягала і мобілізація жінок. Армія потребувала у великій кількості медсестер, снайперів, телефоністок, стенографістів, друкарок, кухарок, праль, тощо. Понад 2 млн. жінок з республік Радянського Союзу брали участь у війні, 800 тис. з яких перебували безпосередньо на фронті.

З 22 червня 1941 р. до 2 вересня 1945 р. сталін­ський режим мобілізував у Червону армію близько 34,5 млн. громадян на додачу до тих 5,5 млн. які перебували в її лавах до початку війни Німеччини з СРСР. І це без мобілізації на війну з Фінляндією і Польщею у 1938-1940 рр., без військ НКВС і НКДБ. У збройні сили Німеччини було мобілізовано понад 16 млн. людей.

За мужність і хоробрість виявлені в боротьбі з ворогом 2,5 млн. жителів України були нагороджені орденами і медалями, понад 2 тис. з них удостоєні звання Героя Радянського Союзу, в тому числі 32 — двічі, і один тричі.

Чимало мешканців України брали участь у русі Опору: партизанських загонах, підпільних організаціях, саботажних акціях. Радянська історіографія подає надзвичайно перебільшені дані про кількість партизанів і завдані ними втрати окупантам. В Історії Української РСР автори пишуть, що у тилу ворога на Україні діяло 60 партизанських з’єднань, близько 2 тис. загонів і груп в яких налічувалося 500 тис. партизанів. Нині науковці справедливо піддають сумніву остаточні дані щодо втрат завданих ворогові і кількості учасників опору. Відомий дослідник цієї проблеми А.Чайковський стверджує, що у вересні 1944 р. на окупованій території України діяли 227 партизанських загонів, чисельністю 70370 бійців, а протягом 1941-1945 рр. цією формою боротьби було охоплено близько 180 тис. осіб, включно з тими, які боролися на території країн Центральної і Південно-Східної Європи. Переважну більшість особового складу партизанських загонів складати мешканці України.

Характерною особливістю другої світової війни для українського народу була боротьба ОУН та УПА за відродження незалежної соборної української держави. Після проголошення 30 червня 1941 р. у Львові незалежної Української держави німецьке керівництво розпочало проти прихильників незалежності брутальні репресії, виказавши цим свої дійсні колонізаторські плани. З початку 1942 р. ОУН та створена нею УПА перейшли до збройної боротьби проти фашистських окупантів. Своїми діями вони завдали втрат ворогу у живій силі і техніці.

Щодо чисельності збройних формувань українського національно-визвольного руху, то досі історики не мають однозначної оцінки. Суперечлива за змістом також інформація документів архівів УПА, німецького і радянського військового командування. У звіті відділу Абверу «Схід» — «Український національний рух Опору УПА» від 1 листопада 1944 р. та «ОУН-УПА» від 3 листопада 1944 р. чисельність загонів УПА оцінюється від 80 до 100 тис. бійців, але при цьому зазначається, що окремі українські джерела називають цифру від 400 тис. до 2 млн. осіб. У цьому випадку вірогідно малася на увазі інформація керівництва радянських партизанських загонів і органів Наркомату внутрішніх справ, що регулярно направлялася до Москви. Так нарком внутрішніх справ УРСР В.Рясний в акті передачі справ своєму наступнику Т. Строкачу від 16 січня 1946 р. пише, що «боротьба з бандитизмом у західних областях Української РСР з лютого 1944 р. до 1 січня 1946 р. характеризується такими даними: проведено чекістсько-військових операцій — 39773; вбито бандитів — 103313; затримано бандитів — 110785; заарештовано учасників ОУН — 8370; заарештовано активних повстанців — 15959; прийшло з повинною бандитів — 50058...» Загальна кількість учасників ОУН-УПА становила за даними наркома понад 288 тис.

Якою б не була чисельність загонів ОУН-УПА, беззаперечним є історичне явище у формі українського національно-визвольного руху, який спирався на найширші верстви населення і був спрямований проти радянського та німецького окупаційних режимів, польських збройних формувань за відродження соборної української держави.

Українці брали активну участь в лавах борців європейського руху Опору. Протягом війни гіт­лерівці вивезли на каторжну працю до Німеччини понад 2 млн. жителів України. Саме вони, а також військовополонені, за першої можливості втікали до партизанських загонів, йшли в підпільні організації де спільно з місцевими патріотами боролися проти Німеччини.

Наявність чисельної діаспори в зарубіжних країнах спричинила до того, що українці складали певну частину збройних формувань держав, втягнутих у другу світову війну. Як свідчать різні джерела, протягом війни від 35 до 150 тис. українців служили в армії Канади. На багатьох континентах тисячі етнічних українців зі зброю в руках відстоювали національні інтереси США. П’ять тисяч українців воювали на різних фронтах Західної Європи у складі французького «Іноземного легіону». А у русі Опору в Франції боротьбу з німецькими окупантами вели українські курені ім. Т. Шевченка, І. Богуна, та підрозділ під командуванням поручика Круковського.

Колишні громадяни Польщі — українці за походженням, вступали до польської армії що формувалася на території СРСР. У збройних формуваннях Чехословаччини, які також були створені в СРСР, воювали 11 тис. закарпатських українців. У складі армій антифашистського табору українці внесли значний вклад у розгром німецьких загарбників та їх союзників.

Україна, з огляду на її геополітичне та стратегічне положення, стала епіцентром європейського театру воєнних дій. На її землях з 22 червня 1941 р. і до визволення 28 жовтня 1944 р. Червоною армією, було проведено 29 з усіх 76 стратегічних і фронтових наступальних та оборонних операцій. Забезпечення їх лягло тяжким тягаром на плечі місцевого населення, привело до великих руйнувань міст, сіл і народного господарства.

Український південний напрям був основним і саме там вирішувалася доля народів Європи. У 1941-1945 рр. на українському театрі воєнних дій були зосереджені від 57,1 до 76,7% загальної кіль­кості дивізій ворога, причому 60,5% з них було розгромлено саме на цьому фронті, тоді як на інших фронтах зазнали поразки 176 дивізій вермахту.

Значним був внесок України в створення основної воєнно-промислової бази у східних регіонах СРСР. До кінця 1941 р. з республіки в глибокий тил були вивезені понад 550 великих підпри­ємств, 1,934,3 тис. робітників, спеціалістів, працівників сільського господарства, партійних і радянських органів та членів їх сімей. Протягом 1941-1945 рр. там було збудовано 3,5 тис. великих заводів.

Виробничі потужності УРСР справили вирішальний вплив не лише на розширення індустріального виробництва в тилових районах РРФСР, Казахській РСР, Киргизькій РСР і республіках Середньої Азії, а й стали базовою основою для створення нових важливих промислових галузей і районів, радикально прискорили роботу по формуванню і підготовці національних кадрів. Належна кваліфікація і значний досвід роботи робітничих й інженерно-технічних кадрів, господарських керівників республіки забезпечили пошук і створення нових джерел постачання промисловості сировини, палива й електроенергії, радикальну перебудову системи міжгалузевих і міжрегіональних зв’язків. За участі продуктивних сил України відбулися великі позитивні зрушення у розподілі праці, розміщенні, структурі й пропорціях промислового виробництва у східних районах СРСР. Промисловість наблизилася до джерел сировини і палива, що було важливою передумовою її ефективної роботи. В результаті у першій половині 1945 р. у східних районах виробляли воєнної продукції у 5,6 разів більше, ніж за відповідний період 1941 р.

Евакуйовані в тил виробничі потужності республіки були одним з вирішальних чинників створення в СРСР могутнього воєнно-промислового комплексу. Більше половини всіх потужностей, введених у дію в східних районах Радянського Союзу, становило найсучасніше на той час обладнання і кваліфіковані інженерно-технічні й робітничі кадри евакуйовані з України.

З початком визволення України наш народ докладав неймовірних зусиль щоб підняти з попелу і згарищ заводи й фабрики, сільське господарство. Долаючи неймовірні труднощі, на вересень 1945 р. було відбудовано 95 заводів машинобудівної та оборонної промисловості. До кінця року відновили роботу 3 тис. великих промислових підприємств. У народному господарстві республіки було зайнято близько 4 млн. трудящих, які своєю працею наближали перемогу над ворогом.

Значно посилив міцність діючої армії у боротьбі з фашистськими загарбниками рух українського та інших народів СРСР на допомогу фронту. Форми такої допомоги були різноманітні, а сама вона носила як добровільний так і організований, примусовий характер. Протягом війни населення України за умов голоду, холоду, великих руйнувань і нестач здало добровільно, а також в примусовому порядку на виробництво техніки і озброєння тільки грошима 859 млн. крб.

Одним з найважливіших воєнно-економічних заходів Радянської держави була передплата державної позики і грошово-речової лотереї. І ці заходи супроводжували як значне патріотичне піднесення трудящих, так і насильство виконавчих органів. Лише протягом січня-квітня 1945 р. сталінський режим провів передплату на четверту державну позику в Україні на суму 1 млрд. 435 млн. крб. А в цей період понад 1 млн. дітей сиріт і напівсиріт зазнавали великих поневірянь і злиднів, голодували; епідемії хвороб забирали тисячі людських життів.

Сума передплати на державні воєнні позики в роки війни по Україні склала понад 6128 млн. крб., а вся сума добровільних і примусових внесків населення у фонд оборони — майже 8 млрд. крб.

Велике піклування виявив український народ пораненим воїнам. На базі медичних установ Наркомату охорони здоров’я і санаторно-курортної мережі профспілок в республіці наприкінці війни діяло 262 госпіталі, а для їх обслуговування було залучено 57 тис. медичних працівників і допоміжного персоналу. Український народ приніс на вівтар Перемоги величезні жертви. Втрати України у війні становили 40-44% від загальних втрат СРСР. У 1945 р. залишилося лише 27,4 млн. чоловік із 41,7 млн., що проживали у 1941 р. в республіці. Протягом війни населення Західної України зменшилося з 9,4 до 3,5 млн. осіб. Гітлерівці вивезли з республіки до Німеччини понад 2,3 млн. молоді для роботи в господарстві рейху. Понад 5,5 млн. людей було розстріляно і замучено фашистами у 230 концтаборах і гето та у 250 місцях масового знищення населення. До сих пір не встановлена кількість українців, які загинули на фронтах війни. Цифра 2,5 млн воїнів-українців, які загинули на війні, подана ще у радянській історіографії і не відповідає дійсності. Демографічні втрати УРСР за період з 1 січня 1941 — до 1 січня 1945 р. становили 13 млн. 584 тис. людей.

Сталінський режим не відставав від гітлерівського у своїй сваволі. За період другої світової війни він знищив і депортував у райони Крайньої Півночі і Сибіру 1,5 млн. невинних людей, головним чином, жителів західних українських земель [18, с. 38]. Але цього видалося замало і 22 червня 1944 р. Наркомат внутрішніх справ і Наркомат оборони СРСР видали наказ про виселення «в окремі краї Союзу РСР всіх українців, що мешкали під владою німецьких окупантів...», але «...після того як буде зібраний урожай і зданий державі для потреб Червоної армії».

До сьогоднішнього дня деякі історики сприймають його як фальшивку скомпоновану ворогом. Але Ф. Чуєв в книзі «Солдаты империи», виданій у Москві в 1998 р., надрукував цей наказ. Документ йому передав, а також повністю підтвердив його ідентичність нарком внутрішніх справ Української РСР в 1944 р. В.Рясний, який зазначив, що «декілька ешелонів мої хлопці заповнили і відправили. Але згодом виконання цього наказу раптово припинилося».

Великий внесок українського народу в перемогу над ворогом, небувалі жертви й мучеництво справедливо дістали міжнародне визнання. У 1945 р. Україна стала членом — засновником ООН.

Петро Чернега,
док. іст. наук, професор,
зав. кафедрою етнології Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова.
Спеціально для «Персоналу Плюс».