ШЕВЧЕНКО У МОЇЙ ДОЛІ

З дитинства мріяв я побувати, вважаю, у святих для кожного українця Моринцях, у Кирилівці (нині — Шевченкове), та й узагалі помандрувати Тарасовими шляхами. І нині, по щирості, безмежно щасливий тим, що ця мрія нарешті здійснилася. Бо вже в малецтві своєму, читаючи літературні твори Кобзаря, переглядаючи його дивовижні малюнки, міг лише уявити казкові краєвиди, про які чув із оповідей людей, котрі побували у тих благословенних місцях. А сам я лише намагався уявити їх зі схилів рідної Козичанки, мережачи на піску свої перші сюжети, ще не відаючи про свою подальшу, як виявилося, — також мистецьку долю…

І от через десятиліття потому, дякувати Богові, випала мені чудова нагода потрапити до складу делегації, яка саме 9 березня, у День народження Тараса Григоровича, вирушила в Шевченків край. Комфортабельний автобус відходив од будівлі Київської обласної державної адміністрації на Печерську, а подорожувати випало у товаристві людей, спраглих до осягнення Шевченкової долі: журналіста Олександра Кавуненка, краєзнавця Євгена Букета, художниці Інни Пантелемонової, скульптора Володимира Щура та фотокореспондента Олександра Вадіса.

Дорогою пригадувалося мені власне босоноге дитинство, шкільні роки, а водночас — калейдоскопічно спливали в уяві квітучий вишневий сад, а також хата малого Тараса, в якій він народився, а вже пізніше, коли став професійним художником, — малював з натури. Той малюнок, який я бачив у книгах, вабив мене до себе, зачаровував, і я копіював його олівцем. Пригадується, під враженнями від того малюнку, ще не маючи зовсім ніяких знань у малярстві, намагався акварельними фарбами зобразити хату моєї баби Марти. Вона дуже нагадувала Шевченкову і була тоді ще під соломою. То і була моя перша робота з натури. Копіював також і автопортрет Кобзаря на шкільні конкурси, де незмінно виборював перші місця.

Дорогою до Шевченкової колиски березневим днем 2010-го думалося мені про те, яка раніше була прекрасна й гармонійна архітектура українського села. Хати й присадибні будівлі, навіть тини були витримані в єдиному стилі. А сучасне село вражає своєю еклектикою, тинами, зліпленими з різних шматків штахету, шиферу, фанери, інших підручних матеріалів. Будинки вкрито шифером, який давно вже заборонений у Європі, бо викликає захворювання на рак. І там це не є справою добровільною — крити чи не крити. Заборонено — і край. Всіх, хто не виконує цього припису, карають значними штрафами. От як влада дбає про здоров’я людей. Дивно, але солом’яний чи очеретяний дах вважається найкрутішим і найдорожчим в обслуговуванні. Дерев’яні будинки під очеретяним дахом екологічно чисті й дозволити їх собі можуть тільки заможні люди.

Багато покинутих і напівзруйнованих будинків в українських селах нагадували руїну, але водночас за вікном автобуса зачаровували неповторні засніжені краєвиди та уквітчані інеєм дерева. Хотілося просто в автобусі поставити мольберт чи етюдник і малювати.

Того дня до Моринців люди з’їхалися з усіх областей України, щоб вшанувати пам’ять Великого Кобзаря. З трепетом душевним заходив до хати, яку я копіював у дитинстві на своїх малюнках, й і доторкнутися до колиски малого Тарасика, ходити пагорбами, якими бігав і де пройшло його босоноге дитинство, бачити краєвиди, якими він милувався, які формували його художні смаки.

Радісно і водночас по-доброму заздрісно, що земляки так цінують і бережуть пам’ять та спадщину Великого Кобзаря, що всією громадою зробили цю святу землю місцем паломництва. Тут є і музей, і батьківська хата, і художня галерея, і численні пам’ятники…

А чому по-доброму заздрісно? Бо прагнеться, щоб і наш Макарів — батьківщина Димитрія Ростовського (Данила Туптала) — став таким місцем паломництва. Адже маємо великого українця-земляка, світоча православ’я. Якби ж то наші керівники у Макарівському районі так дбали про духовну й культурну спадщину краю, як керівництво Звенигородського району…

Але, на жаль, маємо іншу, невтішну ситуацію. Одним пам’ятником Димитрію Ростовському та церквою, яка побудована на честь святого, справі не зарадити. Наші нинішні керманичі ще не зовсім усвідомили, яка свята земля віддана їм в управління.

Символічно те, що Тарас Григорович формував свій світогляд на творах Данила Туптала «Четьї Мінеї», про це вінзгадував і у своїх віршах:

«Бувало, в недiлю, закривши мiнею,

По чарцi з сусiдом випивши тiєї,

Батько дiда просить, щоб той розказав

Про Колiївщину, як колись бувало…»

Краєвиди Шевченкового краю не тільки виправдали мої найкращі, найчутливіші, найдушевніші сподівання, а й надихнули на творчість неповторним горбистим ландшафтом, ярами, балками, садами, ставками. Все це хочеться малювати.

Пленер звітуватиме двома виставками. Спочатку на батьківщині Генія, а потім у Національному музеї Тараса Шевченка, що в Києві.

На мій погляд, такий захід може бути цікавий і художникам, які візьмуть участь у проекті, і поціновувачам образотворчого мистецтва.

Також хочу подарувати музею, що у Шевченковому, кілька своїх офортів із серії «Сакральна архітектура Києва». Відомо, що Т.Г. Шевченко малював Київські святині, але не кожен знає, що всього лише за сімнадцять офортів він був удостоєний звання академіка Імператорської Петербурзької академії мистецтв, і вважається другим офортистом у світі після Рембрандта.

Анатолій Марчук,
заслужений художник України