НІХТО, КРІМ НАС САМИХ

3 березня 2010 року Верховна Рада України 243 голосами «за» відправила у відставку Уряд, очолюваний Ю.В. Тимошенко. Цей Уряд пропрацював 804 дні (трохи більше Уряд очолював лише Ю. Зв’ягільський). Що далі?

Мова не про політичні розбірки, але про їх економічні наслідки для України, хоча це тісно взаємозалежні речі. Тому, що політична мімікрія, пристосуванство, кон’юнктура були і все більше залишаються способом життя доволі великої кількості людей вищого ешелону політичного істеблішменту, які, при цьому, все сильніше клянуться у своїй любові до народу України. Симптоматично, що до Партії регіонів, комуністів, «литвинівців» при голосуванні за відставку уряду приєдналися 15 депутатів від НУ-НС (представники Самооборони — симпатики Д.Жванія та нашоукраїнці — симпатики В.Балоги, що входять у об’єднання «Єдиний центр» ) та ... 7 народних депутатів від БЮТу. Читач сам має поміркувати над цими фактами і зробити власні висновки.

Отже, Уряд вкотре за усі роки незалежності відправлено у відставку. Це — не дивина, бо у середньому кожен уряд у нас більше двох років не працював, а, відтак, вимагати від нього якихось результатів у діяльності, навряд чи логічно. Хоча уряду немає, і, в кращому випадку, його можна очікувати хіба що до початку квітня, формального безвладдя не може бути. Є Президент, та й уряд Ю. Тимошенко, скоріше всього під керівництвом в. о. голови Уряду О. Турчинова повинен виконувати свої обов’язки до формування нового Уряду і призначення нового Прем’єра. Але ж пам’ятаймо, що призначити новий склад Кабінету Міністрів юридично можна лише в тому випадку, коли існує коаліційна більшість у Верховній Раді. Отож, формування такої більшості «під Януковича» — об’єктивно перше і основне завдання переможців президентських перегонів 2010 року.

Характер і особливості політичного життя, зрозуміло, зумовлюється головним чином станом економіки. Новий Президент України, новий Уряд країни, макроекономічні показники життя якої є далекими навіть від тих, що були у 2007 році, коли В.Ф. Янукович очолював уряд. Нині бюджету на 2010 рік немає. Зовнішній державний борг України становить 38 млрд. доларів США. Дефіцит бюджету — 20 млрд. гривень. Скільки ж становить борг держави по поверненню НДС перед експортерами. У передбанкрутному стані знаходиться НАК Нафтогаз України. 10 найпробемніших банків України мають сумарний обов’язок перед своїми клієнтами більш як на 40 млрд. гривень. Додано до цього і те, що раптово аж ніяк не піддається змінам на краще, але потребує тривалої конструктивної роботи: в Україні понад 110 тисяч засуджених, яких треба утримувати за державний (податки) кошт 13 млн. людей пенсійного віку, 43% населення — це пільговики, що «коштують» державі 30 млрд. гривень щороку, маємо комунальні мережі, що зношені більш як на 75% та. ін. Обвали, аварії, підтоплення і загроза великих паводків і затоплень — це ще на додаток не від влади і політики але, на жаль, від природи. І все це — навантаження не просто на економіку, на бюджет, на податкову систему, це — навантаження на кожного з нас, громадян України, на наш і так низький рівень життя. Зрозуміло, що цей тиск реально відчує уся соціальна сфера — наука, освіта, культура, охорона здоров’я, соціальний захист. Додано сюди і таке: з початку 2010 Україна може стати своєрідним всеєвропейським відстійником для нелегалів, оскільки згідно з угодою про реадмісію з Євросоюзом ми вимушені будемо приймати до себе нелегалів з ЄС, які потрапили туди з території України. Зрозуміло, що це ще більше вплине на податки, бюджет, вимагатиме перегляду багатьох соціальних проблем.

У зв’язку з тим, що Україна знаходиться на грані економіко-фінансового банкрутства, незворотніми є ті процеси, загроза яких існує вже на рівні реальної втрати державності. По-перше, фактично з 2004 року досьогодні в Україні йде процес поступової демонитації демократії, яка до того, нехай у складних і суперечливих умовах, але все ж формувалася. У всякому випадку права і свободи громадян, бодай, потужно декларувалися, а то і обговорювалися. Нині все глибшає прірва між владою і народом.

То ж логічно, що виникає потреба сильної влади, і сильної не лише за формою — авторитарної чи тоталітарної але за легітимізованими діями, оскільки наводити в країні лад за такої соціально-економічної ситуації суто на демократичних засадах і за рахунок демократичних процедур ще ніде і нікому не вдавалося. Майбутньому президенту України таки доведеться йти на непопулярні, навіть недемократичні кроки. Проблема в одному: наскільки вони будуть виважені, короткотермінові, людиноорієнтовіаними. Отримати відповідь на ці питання сьогодні неможливо, навіть добре знаючи навіть можливих майбутніх кандидатів у президенти.

Тут і ще одна, важлива проблема — ротація еліт, як засіб виходу з кризи. Усі ейфоричні сподівання, що на арену суспільного життя виходять в Україні, мовляв, нова еліта, безпідставні: потенційні кандидати у майбутні Президенти України — виключно представники або ставленики великого кланово-корпоративного Компрадорського капіталу, які, до того ж, помітно, якщо не підтримуються, то цікавлять важливі закордонні економічні сили.

Об’єктивно і логічно виглядає те, що багато хто в сучасній Україні основним винуватцем політичної, економічної і інших системних криз все ж називає провідних політиків держави, зводячи існуючий конфлікт до взаємин колишнього Президента і Прем’єра, колишнього Прем’єра і Партії регіонів і т. ін.. І все ж — це лише вершина айсберга, основу якого становить проблема політичних інституцій і їх взаємин, а за великим рахунком — це проблема усієї політичної системи, як і до сьогодні чітко не сформувалася. Точніше, як наявність структур влади вона в Україні є, однак дієвої взаємодії таких структур на догоду реальному розв’язанню існуючих проблем немає.

Проблема довготривалої політичної, соціальної кризи — це і проблема цінностей. Надто довго ми відшукуємо та адресуємо народ до цінностей інших народів і континентів, зокрема, до європейських, замість того, щоб взяти за основу нашого власного розвитку цінності власного народу, ті, які дійсно спроможні нас об’єднати.

Досить симптоматично у зв’язку з цим є падіння інтересу українства до євроінтеграційних процесів, та й взагалі геополітичних орієнтирів України. Наприклад, за даними соціологічного опитування, проведеного Київським інститутом проблем управління імені Горшеніна на питання, як громадяни ставляться до отримання країною статусу асоційованого члена Європейського Союзу, було отримано такі відповіді: позитивно — 47,7 %; скоріше позитивні, ніж негативно — 24,8%; негативно — 7,1%; скоріше негативно, ніж позитивно — 9,7%; важко відповісти — 11,0%. Фактично позитивно до інтеграції України у Європу ставляться трохи більше 70% громадян.

Зрозуміло, що причин такого ставлення багато, однак домінуючі, знову ж таки, пов’язані із суто рівнем, умовами власного життя, тим, що багатьом нашим співвітчизникам просто немає чого порівнювати і немає з чим, бо значна частина наших громадян взагалі не бачила і не знає, як дійсно живуть люди в Європі та у інших світах.

Сумно і гірко констатувати і те, що багато в чому українство сьогодні об’єктивно неспроможне забезпечити достатньо швидкий вихід із системної кризи. Проблема в тому, що маємо жителів України, але не маємо нації, народу, громадян, які у цій ситуації спроможні і можуть стиснутися воєдино у кулак і витримати будь-які кризи. Головне ж, — чого апелювати до влади, чи власних провідників, — якщо ми самі їх обираємо? І все ж, від суто соціальних, ........ проблем українство певною мірою буде відволікатися тією міжпартійною, міжфракційною, а точніше, міжгруповою боротьбою, яка після президентських виборів лише поглибилася і загострилася. По великому рахунку суттєвих трансформацій зазнає блок НУ-НС. Посилиться тиск Партії регіонів на БЮТ. Вже піддаються перевірці, ревізії і навіть судовому опротестуванню рішення колишнього Президента України (наприклад, судовий позов до Донецького окружного адміністративного суду щодо присвоєння звання Героя України Степану Бандері), Уряду Ю. Тимошенко. Нова влада досить часто вдається до таких дій, коли отримує незадовільну спадщину від старої, або ж намагається виправдати власні невдачі, прорахунки, неспроможність оперативно розв’язати існуючі в країні реальні проблеми. Та й бажання помсти не треба скидати з рахунків, коли в країні взагалі бракує злагоди, стабільності і толерантності. Зрозуміло, що підстав для зведення і суто особистісних рахунків в українському політикумі достатньо.

Центральними політико-соціальними проблемами української політики дня сущого є: формування парламентської більшості; утворення нового уряду; економічна і соціальна стабілізація; уточнення курсу євро і світової, тобто в цілому міжнародної політики. Інші питання і проблеми суспільного буття — логічно похідні від вказаних. Врешті їх доводиться і довелося б вирішувати Президенту і владі за будь-яких результатів президентських виборів. Хіба що дещо мінялися б політичні ролі, конфігурація суб’єктів цього складного процесу, а, відтак, політичне протистояння, політика боротьба в Україні нинішнього часу є і суб’єктивованими соціально детермінованими. Тобто, зводити їх лише до окремих особистостей абсолютно не вірно.

Соціальна, політична стабільність — проблема номер один для долі України не лише тому, що зникає реально існуюче двовладдя (Президент і Уряд, що представляють абсолютно різні політичні сили), послаблюється політичне протистояння між блоками і угрупуваннями скрізь, у всіх сферах суспільного життя. Політична стабільність це — зацікавленість до нас світової спільноти, зарубіжних і вітчизняних інвесторів, це — довгоочікувана економічна стабілізація, це, врешті, хоч якоюсь мірою забезпечення прав і свобод, соціальний захист звичайного громадянина, який особисто далекий від того, що відбувається у будь-яких ешелонах влади.

Політична стабільність — гарант стабілізації фінансового сектору, усієї банківської системи. За умов бодай невеликих успіхів у сфері економіки, затвердження реального бюджету є можливість здійснити відповідні підрахунки до місцевих бюджетів, в Пенсійний фонд, що, у свою чергу, дозволить затримати ріст цін на необхідні товари і потреби громадян

Вибори, що відбулися у січні 2010 року, попри будь-які недоліки і зауваження, все ж помітно засвідчили, що демократія в Україні є. Вона ще слабенька, але навіть у такому вигляді дає приклади навіть нашим близьким сусідам, — Росії, Білорусі, Казахстану та ін.. Так чи інакше, але на черзі вибори (можливо і довгострокові) до Верховної Ради, в місцеві органи влади. Маємо ще свідоміше і відповідальніше ставитися до них за будь-яких виборчих систем і механізмів. Так, якщо вести мову про можливі вибори до Верховної Ради України, то, вочевидь, що і тут треба брати до уваги питання — кому це вигідно. В нинішній ситуації — найперше — БЮТ, бо саме цей блок переходить і очолює опозицію. Тим більше, що майбутній успіх (гіпотетично, прогнозно) на виборах до Парламенту може бути не лише певним реабілітичним кроком, але й зміцнить опозиційні сили. Деякою мірою в парламентських виборах буде зацікавлений НУ-НС (очистка заходів, перегрупування сил та ін.) і набагато менше інші блоки, бо і комуністи і литвинівці великої ейфорії після минулих виборів не мають. А от прихильники С. Тігіпко, А. Яценюка і навіть О. Тягнибока можуть бути зацікавлені навіть у довгострокових виборах, бо їм треба, щоб про них не забули і забрати, по-можливості, більшу кількість місць у Парламенті, як плацдармі вже наступних президентських виборів

Логічно і беззаперечно виглядає одне: яким буде завтрашній день України, залежить не лише від того, кого ми приводимо до влади, але якими є ми самі, наша свідомість, сумлінність і відповідальність за долю власної держави. Думаймо.

Микола Головатий,
доктор політичних наук професор,
проректор з наукової роботи МАУП