«УСМІХНИСЬ МЕНІ, ДОЛЕ, ЩАСЛИВО!..»

Василю Бедру судилося народитися на благословенній Господом Богом Полтавщині. Цей унікальний куточок землі — і за красою, і за енергетикою — загадковий. І загадковість ця не розгадана ні Григорієм Сковородою, ні Іваном Котляревським, ані Миколою Гоголем, ані братами Майбородами, ані Олесем Гончарем, ані… Їх отих всесвітньо відомих велетів — тисячі! Страшно подумати, а якщо б цих легендарних імен у нас не було?! Не було б, мабуть же, і нашої дорогої,співучої України… Слава Богу вона — є!

Дорога в країну поезії була для Василя Микола­йовича Бедра нелегкою. Працюючи юристом, оперативним офіцером у центральному апараті МВС України, він, попри цілодобову зайнятість та специфічність роботи, все-таки знаходив час на побачення зі своїм рідним словом і — писав. Нині Василь Бедро — автор п’яти поетичних книг, на його тексти написано понад двадцяти пісень. У нього є свій читач. Він — лауреат Міжнародної премії імені Гулака­Артемовського, лауреат Першого в Україні театру пісні.

До нової книги поезій «Мої колоски» Василь Бедро відібрав усе найкраще ним написане за останні роки. Деякі твори з цієї книги, що побачила світ у видавничому домі «Персонал», пропоную увазі читачів газети.

Віктор Женченко,
Заслужений діяч мистецтв України,
Заслужений артист України, лауреат літературної премії імені Андрія Малишка

* * *

Усміхнись мені, доле, щасливо,
Вся моя ти, яка б не була.
Нахились колосками із ниви,
Материнським чеканням з села.

Усміхнися, тебе я благаю,
Як матуся всміхалась колись,
Бо я більшого щастя не знаю –
Усміхнись, усміхнись, усміхнись. 

Дай же ти мені крапельку щастя,
Хай ще серце моє поспіва.
Я тобі відшукаю найкращі,
Найтепліші на світі слова.

І в крутому життєвому герці,
Де немає людського жалю,
Я слова оті випрошу в серця
І у віршах тобі переллю.

Ти змогла мені серце зігріти,
Відвела від дочасної тьми,
Бо мені пощастило на світі
Поряд з добрими жити людьми.

* * *

Я осінній увесь, осінній,
Листя радісних днів гублю
І, можливо, тому в час пізній
Я так дуже тебе люблю.

Ти з’являєшся в мріях такою
Від юнацьких моїх солов’їв
І в ромашках бредеш, за рікою,
Де суниці з долонь твоїх їв.

Я осінній, промок дощами,
Стеле туга в душі туман,
Хоч травнева — гуде хрущами –
Ніч така, як п’янкий дурман. 

Я не знаю, коли заблудився,
Розминувся з тобою де.
Мов розгадка — каштан нахилився,
Порозгублював листя руде… 

Я осінній, мов луг той мокрий,
А в душі ще несу весну.
Ти до мене багато років
Із солодкого линеш сну.

ПІЗНІЙ МАК

Відцвіли на городі вже квіти,
Повнота гарбузи підняла,
Мов знамено дозрілого літа
Пізній мак­самосієць пала.

Поспіша — запізнілий — дозріти
І вогонь пелюсток роздува,
Щоб не тліти, а сповна горіти,
А що літо пройшло — забува…

Щось таке безпорадне, змарніле
Навертає на роздум про те:
Мов кохання чиєсь запізніле –
Пізній мак­самосієць цвіте…

ЖОРНА

Тривожать пам’ять неповторні
Дитинства зболені літа,
Що намоталися на жорна,
А спогад й досі розпліта.

Гарчали важко наші жорна
В післявоєнні ті роки,
І під ту музику мінорну
Ми підростали, малюки. 

Ті жорна я крутив з братами,
Хоч ще слабка була рука,
Та грілася попід бортами
Із потом й мукою — мука…  

ДОРОГА ДО МАМИ

Відрядження щедрі шляхами.
Та я в своїм серці зберіг
Дорогу до рідної мами –
Найкращу у світі з доріг.

Вона найзручніша, найлегша
І звідки б лишень не була,
Та тільки мене, наче вперше,
До рідного кличе села. 

Не так ми цінуєм з роками
Все те, що нам доля дає.
Дорога до рідної мами,
Що день, то рідніша стає.

* * *

Я так нічого не люблю,
Як твої очі — світлі роси.
Я в них літа свої гублю,
Як у саду, що плодоносить. 

Немов дитиною стаю,
Коли потраплю я на поле,
І зачарований стою,
А поряд — ти. О доле, доле! 

Ось тут сокирки з­за плечей,
А там — волошки синять небо.
З твоїх ромашкових очей
Прохання трепетне: «Не треба»…

А дні все в’януть, як трава,
Засохлі падають в покоси,
Лиш в мріях образ ожива
В твоїх ромашках — світлі роси.  

Вітряк

Неначе птаха степова
Стоїть вітряк багато літ,
Над ним лиш жайворон співа
І лине з піснею в зеніт.

Гірку, засушливу образу
В зубах тримає кам’яних:
Вже скільки років, а ні разу
Не відчував зерна на них.

У безнадійне сподівання
Поклоном падає низьким.
Стоїть він знаком додавання
Поміж далеким і близьким… 

Соняшник

Вже у вирій разом з ластівками
Відлетіло літо золоте,
А на площі міста, серед каннів,
Одинокий соняшник цвіте.

Він звикає до міського шуму,
У надіях серце звеселя
І таїть свою щасливу думу
Про квітучі соняхів поля.

І життя бурхливе за плечима,
Вранці, вдень, увечері, вночі
Світлофори блимають очима,
Наче перелякані сичі.

Похиливши голову журливо,
Бо вже скоро й вік його мине,
Він стоїть на клумбі сиротливо,
Чимось так нагадує мене.

ПОМІЖ ОСІHHЮ І ЛІТОМ

Перегнулася веселка,
З річки воду набира,
Вечорами перепілка
Вже не кличе: «Спать­ пора». 

А ховає любих діток
В бур’янах горбів, долин,
Поміж осінню і літом
Журавлиний лине клин.

Бовваніють пізні квіти,
Вкоротила осінь дні,
Срібло бабиного літа
Розстелила на стерні.

* * *

Не заблудіть мене, тумани,
Серед лісів, лугів, боліт,
На полювання завжди манить
Мене качиний переліт.

І манить серце не спожива,
А свист качиного крила —
Летить оте природи диво,
Мов небом пущена стріла.

* * *

А як згасне зірка моя в небі —
Кожен смертний світ цей залиша…
Знай, мій любий краю, що до тебе
Прилетить тоді моя душа. 

І останні виплека забави,
Hе спочить за теплими морями,
А впаде в оті духмяні трави
Між Пролетарським й Токарями.

А вже потім кожен рік весною,
Як над лісом сонечко зійде,
Продзвенить над проліском бджолою
І джмелем над рястом прогуде.

МАТЕРІ

Скільки ж Ви снопів перев’язали!
Скільки ж Ви накидали підвід.
Перевеслами оперезали
Наш полтавський хліборобський рід!

Щоб у світі горя ми не знали,
Ви ішли в щоденний свій двобій —
Замість батька Ви перемагали
На страшній своїй передовій.

 

КОЛОСКИ

Колоски,колоски, колосочки,
Ви оспівані в думах, піснях,
Вас вплітала в герби і віночки
Вся моя праслов’янська рідня.

Колоски ви мої золотисті!
Як літа швидкоплинно течуть.
Пам’ятаю я ті — із дитинства,
Що й тепер мені серце печуть.

* * *

Нині схожий я став на лелеку,
Бо куди б це життя не вело,
Я спішу, як паломник у Мекку,
В своє рідне праотче село.

Там, край поля, де цвинтар кущистий,
Де барвінки синіють рясні,
Із граніту — невинно, пречисто —
Усміхаються мама мені.

У такім же у білім платочку,
Як у ті проминулі роки,
Коли ждали в тривозі синочків,
Що збирали в полях колоски.

Я завжди вам доземно вклоняюсь,
Як тоді, в ті голодні роки,
Мов з братами із вами вітаюсь, —
Колоски, колоски, колоски…  

Розпліта моя пам’ять клубочки —
Знов в очах моїх краплі роси…
Колоски, колоски, колосочки –
Ви крізь долю мою проросли.