Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Найперший день календаря

18 років тому громадяни України затвердили на Всеукраїнському референдумі Акт проголошення незалежності. У цей день — першої зимової неділі 1991 року, на виборчі дільниці прийшло 31 891 742 особи, які мали право голосу — досягли 18 років та були постійно прописаними на території України. Це 84, 18% від усіх виборців.

Проголосували «за» — 28 804 071 — більше, ніж 90% від тих, хто взяв участь у волевиявленні. Мешканці усіх областей, районів та міст своєю більшістю прийняли рішення про незалежність. Україна стала країною і державою.

Саме день 1 грудня 1991 року є датою фактичного зникнення СРСР — після того, як Україна мирно, легітимно, тобто виконавши необхідні конституційні процедури, вийшла зі складу Радянського Союзу, стало зрозумілим, що його існування втрачає сенс.

Мудра ідея референдуму належить академіку, народному депутату Ігореві Юхновському , який вніс її із голосу під час голосування парламентської постанови про затвердження Акту проголошення незалежності 24 серпня 1991року.

Тоді багато-хто із депутатів не підтримав його, непокоячись, що результати волевиявлення будуть недостатньо переконливими. Час довів правоту академіка.

Твердження, що СРСР «із п’яну» у Біловежській Пущі «сообразили на троих» 8 грудня того ж року Леонід Кравчук, Борис Єльцин та Станіслав Шушкевич є неправдою. Біловежські домовленості лише юридично оформили цивілізоване розлучення трьох слов’янських націй, які до того кілька сторіч спільно перебували в єдиній державі — Російській Імперії та Радянському Союзі.

У цьому розумінні разом із СРСР закінчився і майже трьохсотрічний період російської імперської історії.

Від СРСР Україна успадкувала розвинену соціальну, виробничу та транспортну інфраструктуру. Але найбільшу її стартову перевагу перед іншими країнами колишнього СРСР являли собою не найкращі природно-кліматичні умови, а висока якість населення.

Землеробська ментальність українців, яку більшовикам не вдалося знищити Голодомором, репресіями та колективізацією, визначала працю як основу добробуту. Знання та професійні навички у етичній системі примату кваліфікованої праці, що формувалася в українських родинах, були позиціонованими у системі традиційного виховання як самоцінний ресурс особистості.

Висока працездатність, освіта та фаховість 52-мільйонного населення України являли собою її головний соціальний капітал, який за ці 18 років дуже деградував. Непоганий опис сучасної «денної поверхні» України зроблено тут .

Старші представники української інтелігенції потрапили до цього соціального прошарку переважно із села у першому або максимум — у другому-третьому поколінні. Тому, коли на початку 90-тих почали занепадати науково-дослідні установи, високотехнологічні виробництва, сільськогосподарські підприємства, то разом із робітниками та селянами чимало людей розумової праці порівняно легко адаптувалися до нових соціально-економічних реалій.

Вони перекваліфікувалися у базарних перекупників, заробітчан за кордоном або просто повернулися до натурального господарства на власних городах — не забули ж бо батьківських-дідівських звичаїв.

Зовсім невелика кількість із них спромоглися налагодити власний бізнес. Ця ніша була зайнятою колишніми партійно-комсомольськими апаратниками, працівниками радянських силових установ, цеховиками та кримінальними елементами. Сьогодні вони та їхня побутова й інтелектуальна обслуга є основою правлячої верстви країни.

Закладення підвалин їхнього панівного становища також відбулося у цілком конкретний день — 1 грудня 1991 року.

Перемога колишнього другого секретаря ЦК КПУ Леоніда Кравчука на виборах першого президента незалежної України, які відбулися того дня, не лише унеможливили люстрацію колишніх радянських чиновників, як це було зроблено у ряді країн , що належали до комуністичного табору, а й створила усі умови номенклатурі використовувати владу задля власного збагачення.

18 останніх років показали, що лише і винятково для цього.

Поразка В’ячеслава Чорновола, який тоді зайняв друге місце, зумовила початок втрати шансів Народного Руху України стати справді потужною політичною силою. Втім, це вже тема окремого допису.

Майнове розшарування, яке виникло на початку 90-тих за рахунок корупції та тіньової економіки заклало передумови для рівнобіжного існування держави та суспільства. Їхні шляхи дедалі менше перетинаються і це знищує перспективи України, як країни.

За визначенням видатного українця американського походження Джеймса Мейса, Україна являє собою постгеноцидне суспільство. Науковець і публіцист Ігор Лосєв додає: «а також — посттоталітарне та постколоніальне».

Це означає, що традиція недовіри або й зневаги до влади в нас у крові. Влада сприймається як чужа і ворожа. Обдурювати та обкрадати її в очах значної частини громадян є доблестю. Батьки у сумлінних селянських родинах, виховуючи дітей у повазі до чужої праці, завжди карали їх за, наприклад, вкрадені яблука у садку сусіда, але заохочували носити з колгоспного лану до свого подвір’я усе, що там достигало.

Так само у часи кріпацтва етичні норми селян були не надто суворими до крадіжок у панському господарстві або браконьєрства у панському лісі — колгосп, як і кріпацтво, являв собою механізм примусу до важкої та малопродуктивної праці.

Найцікавіше, що українська влада й себе саму також сприймає, як чужу і поширює на себе ж етичні норми крадійства. Тому власну корупцію сприймає як щось стороннє й природно неминуче. Давня народна мудрість — «То нічого, що вкрав, аби добре сховав!» — являє собою концентровану ілюстрацію глибинних традицій всеохоплюючої суспільної корупції, яка є поширеною ментальною рисою в Україні.

«Чужинність» влади зумовлює винятково імітаційний характер усіх типів політики, які вона здій­снює. Продуманої послідовної політики в Україні немає у жодному секторі відповідальності влади перед суспільством — починаючи від містобудування і закінчуючи боротьбою з епідеміями.

У цьому розумінні в Україні взагалі немає політиків, а є політикани, головним способом приходу до влади яких є популізм.

Єдиний шанс на зміну такого стану речей суспільство створило для себе, вийшовши на Майдан у листопаді 2004. Але віп-сектор Майдану, його президія, одразу після перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах, з демонстративним цинізмом зруйнували суспільні сподівання, влаштувавши публічний стриптиз із демонстрації своїх справжніх (причинних) мотивацій до «політичної» діяльності.

Країна і держава знову повернулися до окремішнього існування, вчергове згаявши час, який могли б використати задля модернізації.

Й так би воно й було б собі й надалі — Україна, за відсутності суб’єкта розробки та здійснення стратегії її розвитку, рухалася б до остаточного колапсу, якби не чвари у середині правлячого класу, які, зокрема, у вигляді побічного продукту забезпечують нам відносну свободу слова.

Гризуться вони за речі цілком меркантильні — залишки державного майна, землю, діряві бюджети, але позаяк, мусять, про людське око, придурюватися, що нібито представляють політичні інтереси громадян, то й роблять вигляд, що чубляться з ідеологічних міркувань.

Імітаційний характер політики погано пожартував із тими, хто називає себе політологами. Замість дослідження стану суспільства та політики, яку мали б здійснювати її суб’єкти — органи влади та політичні партії, «теле-політологи» (вираз Юрія Романенка ) мусять коментувати взаємини між політико-економічними групами та у їх середині.

Телевізійні ток-шоу, тому й звуться «шоу» — видовищами, що не мають на меті здійснення зворотного зв’язку між суспільством і політиками, вони не являють собою способу «звірити годинники» із громадянами. Їхній перегляд має розважальний, а не інформативний характер. Хоча, задля об’єктивності слід визнати, що останнім часом тематика та склад учасників політичних передач починають набувати актуальнішого суспільного змісту.

Але, усе одно головними сенсом участі у шоу для теле-політиків (вираз Сергія Дацюка) першого ешелону є розкручування власного імені у якості бренду (торгівельної марки), який можна згодувати (продати) виборцеві за його голос.

Для другого й третього ешелону — продемонструвати носієві брендованого політичного імені, а головно його власникам-спонсорам, свою потріб­ність у якості публічного обличчя політичного проекту. Бо ж не усім же їм пощастило бути родичами, помічниками, водіями, тощо для господарів парламентських та місцевих депутатських фракцій або мати змогу придбати депутатського мандата.

Ці дві останні категорії «не публічних політиків» є вільними від повинності спілкування зі ЗМІ.

Те, що пропорційна виборча система призвела до кланово-корумпованого способу формування представницької влади — пів біди. Значно гірше, що дедалі частіше на тих самих засадах добираються кадри і для виконавчої та судової гілок влади — професійним та сумлінним службовцям там вже просто не лишається місця.

У такий спосіб з політикуму вимиваються залишки інтелекту та відповідальності за майбутнє — «негативна селекція еліти», за означенням Семена Глузмана.

Таким чином державні інститути втрачають професійну конкурентоздатність із приватним сектором.

Навіщо політиканам та чиновникам відповідати за перспективи якості життя громадян, коли вони переважно не розглядають країну, область, місто чи район, як середовище свого власного та рідних майбутнього існування?

З провінції, після відставок, вони часто вже сьогодні переселяються до Києва, Конча-Заспи, Пущі-Водиці, а багато-хто за кордон, де добре облаштувалися їхні діти, батьки, брати-сестри.

У цілковитій відповідності до маркетингових способів стимулювання попиту, політиків виборцям спродують рекламісти. Вони ще не соромляться називати себе «політтехнологами». Їхнє нехитре ремесло полягає у створенні, шляхом маніпуляцій суспільною свідомістю, привабливого образу того чи іншого політичного бренду.

Саме їхні послуги користуються попитом у політиканів-популістів — позаяк ті не можуть запропонувати суспільству реальних політичних програм, виникає потреба у імітації їхньої наявності. Політтехнологи є майстрами «чорного піару» — для конкурентів їхніх замовників і «біло-пухнастого» для своїх роботодавців.

Та найкраще політтехнологи рекламують, звісно, власні послуги — створюючи враження про свою незамінність. Найточніше відмінність між політологами та політтехнологами підмітив 20 листопада Віталій Бала, директор агентства Моделювання ситуацій:

«Кого з Ваших колег-політологів поважаєте найбільше? — По-перше, я не політолог. А по-друге, маю хороші стосунки і вважаю фахівцями Фесенка, Карасьова, Єрмолаєва і Небоженка. Бо ми в АМС події намагаємося створювати, а в них дуже добре виходить їх коментувати. У цьому і полягає основна різниця між політологами і політтехнологами».

Створення «подій» класичний спосіб маніпуляції суспільною свідомістю. Тому, за окремими, інколи курйозними, винятками політтехнологи, а інколи чомусь і політологи не афішують імена своїх замовників.

Ще задовго до сумнозвісного скандалу Максим Лациба, координатор програм УНЦПД , порівняв політтехнологів із педофілами, обґрунтувавши цю аналогію таким чином: «Педофіли використовують фізичну та психологічну безпорадність дітей задля власного задоволення, а політтехнологи — безпорадність усього суспільства перед маніпуляціями свідомістю задля власного заробітку».

Засобами соціальної реклами можна запускати й позитивні суспільні процеси, але це не притаманне українським політикам та політтехнологам, особливо на виборах — залякування, наприклад, епідеміями смертельних хвороб, ксенофобія, викиди компромату потребують менших інтелектуальних зусиль та й витрат.

Програми усіх 18 кандидатів у президенти, незважаючи на те, що вони орієнтовані на різні уподобання виборців тією, чи іншої мірою підпорядковано логіці популізму та імітації політичної діяльності.

Їхні автори вочевидь не замовляли та не використовували при написанні цих документів досліджень сучасного стану суспільства, його актуальних та перспективних потреб і викликів.

Базовою інформацією для написання програм, а також виборчих гасел та інших наживок для виборців стали соціологічні дослідження очікувань, сподівань та фобій громадян. Втім, виконання виборчих обіцянок є рідкісним, унікальним явищем і не лише в Україні.

Ось яким би, для прикладу, могла б бути частина програми, що стосується організації взаємодії влади із громадянами, політичної сили та її кандидата, який насправді переймається долею країни, а не лише одержимий власним бажанням стати президентом:

«В Україні буде запроваджено інноваційні способи здійснення влади, а саме:

Здійснено комплексне дослідження країни на предмет інвентаризації викликів та загроз, що постають перед нею та шляхів і ресурсів їхнього подолання. Процеси ухвалення усіх рішень (крім тих, що становлять державну таємницю) та вихідні документи для них будуть доступними усім громадянам безпосередньо в мережі Інтернет.

Голосування усіх членів колегіальних органів — рад, виконкомів, комісій будуть завжди поіменними та довічно доступними для ознайомлення.

Звіт про виконання бюджетів усіх рівнів будуть у щоденному режимі (стільки-то грошей надійшло й стільки-то витрачено за відповідними видатковими статтями) викладатися на сайтах відповідних установ.

Земельні кадастри, генеральні плани та плани детальної забудови населених пунктів також будуть викладені в Інтернеті, а процес їхнього виконання можна буде неперервно спостерігати за допомогою супутникового моніторингу.

Усі звернення громадян реєструватимуться на сайтах установ, куди вони спрямовані і особа, яка звернулася матиме змогу у щоденному режимі спостерігати за проходженням цього листа та підготовкою відповіді на нього.

Службовці керівної ланки і депутати декларуватимуть на сайтах своїх установ та рад власні доходи та видатки щомісяця.

Місцеве самоврядування буде організоване на засадах суб’єктності територіальних громад — мешканців міст та інших населених пунктів, за принципом юрисдикції на одній і тій самій території лише однієї ради. Буде втілено принцип дворівневості влади: держава — громада (населений пункт). Вертикаль рад буде замінено асоціаціями рад громад.

Всякі контакти громадян з правоохоронними органами фіксуватимуться за допомогою дистанційних відеозаписів…».

Можливо ще слід сказати кілька слів про принципи і формування правових засад люстрації правлячого класу. Чи не слід, аби не впадати у гріх того самого популізму?

У прикінцевих положеннях програми доречно написати:

«Не голосуйте за нас ті, хто виступає проти підвищення пенсійного віку та монетизації пільг. Хто заперечує запровадження страхової медицини та обов’язкової загальної диспансеризації. Хто не підтримує відмови від Болонської системи освіти та загального тестування і підвищення вимог до акредитації вишів.

Хто відмовляється від повсюдного, окрім продовольчих ринків, запровадження касових апаратів; не бажає брати активної участі в органах самоорганізації населення із метою поліпшувати власне середовище проживання.

Хто викидає сміття у неналежних місцях та миє автомобілі у водоймах. Ті, хто займається браконьєрством та забудовує береги річок і озер; виробляє та продає дітям слабоалкогольні напої; палить та бухає у громадських місцях і їздить «зайцем» у громадському транспорті…».

Але із такою програмою будь-хто залишиться у меншості, навіть, найбільш гламурний та красномовний пошукач найвищої посади. А час й далі спливає. Пішов 19 рік.

 

Костянтин Матвієнко,
Корпорація стратегічного консалтингу «Гардарика», для УП

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com