Хто він, Пауль Зільберт?

То ким він був насправді — Микола Кузнєцов, старший лейтенант НКВС СРСР, він же обер-лейтенант вермахту Пауль Зільберт? Унікальним радянським розвідником чи пересічним чекістським провокатором? Попри гучну дискусію часів перебудови, горезвісні «крапки над І» досі не розставлені. Зрозуміло поки що одне: реальний Кузнєцов не має нічого спільного з героєм популярних свого часу радянських книг і фільмів. Що ж, радянські спецслужби вміли зберігати свої таємниці.

Проте мало кому в Україні відомо, що вже після розпаду СРСР, конкретно в 1994-му році обітницю мовчання порушили два мастодонти розвідки КДБ СРСР — колишні генерал-лейтенанти Василь Рясной та Леонід Райхман. За їхніми словами, саме вони в середині 1938-го року розшукали в глибині уральської тайги такого собі лінгвістично-чекістського самородка — чи то лісника, чи то дрібного клерка Миколу Кузнєцова і залучили його до великих справ.

Їхня версія, на нашу думку, варта уваги. Бо дозволяє зробити парадоксальний, але тільки на перший погляд, висновок. Отже — влітку 1938-го року начальник Управління Безпеки НКВС Комі АРСР подзвонив до Москви своєму наркомівському куратору Леоніду Райхману. У них у місті Таліца є «сексот», себто, таємний агент НКВС, котрого навіть німецькі політемігранти приймають за свого. Талант неймовірний! Тільки у Москві йому й місце.

Райхман викликав Кузнєцова, бо йшлося про нього, до Москви і піддав відповідній перевірці. Талант мав місце. Перед московськими чекістами сидів майже стовідсотковий професіонал, який володів усіма основними діалектами німецької мови, мав блискучі акторські здібності, аналітичний склад мислення, витримку, прекрасну спортивну підготовку тощо. «У штат його!» — закричали хором перевіряючі, але… з’ясувалося, що Кузнєцова не можна було брати навіть у сексоти. По-перше — походженням з дворян, по-друге, батько — білогвардійський офіцер. І обидва факти Кузнєцов приховав. По-третє, його виключили з комсомолу і він мав судимість за халатність. Талант, нічого не скажеш.

І отут починаються дива. Замість спровадити Кузнєцова на лісоповал пересічним зеком його беруть до штату Центрального Апарату НКВС на посаду оперуповноваженого, особливо засекреченого спецагента. Василь Рясной мало не зі сльозами розчулення розповідав у 1994-му році, як Кузнєцов, мов губка, всмоктував усі секрети розвідницького ремесла. Тобто за якісь тижні з глибоко провінційного стукача він виріс до спецагента, якого задіяли у складній грі проти… німецького посольства у Москві. Запа­м’ятайте цю обставину.

Реальні дії молодого спецагента проти німецької розвідки можуть стати основою багатосерійного теледетективу з єдиним уточненням: «тільки для дорослої аудиторії з демонстрацією в нічний час». В.Рясной відверто розповів, що Кузнєцов завів собі одразу кількох коханок — балерин Большого Театру — аби з їхньою допомогою слідкувати за співробітниками німецького посольства в Москві. Оригінально! Особливо якщо врахувати, що в ті суворі часи навіть безневинні амурні зальоти радянських жінок з іноземцями оберталися звинуваченням у шпигунській діяльності. Зате зі спогадів інших мастодонтів КДБ відомо, що жіноча половина балету Большого Театру була офіційним гаремом для найвищих більшовицьких достойників — від секретарів ЦК до наркомів. Тобто, поле діяльності для розвідки тут було неоране. Але для чиєї розвідки?

Тепер щодо діяльності Кузнєцова у роки війни. Пригадайте: що він зробив такого корисного для батьківщини? Дізнався від рейхскомісара Коха про стратегічні плани вермахту? Але існує реальна версія, що Кох був агентом розвідки ЦК ВКП(б). Що ще? Убив кількох високопоставлених німецьких чиновників. Зверніть увагу — саме чиновників, а не гестапівців, абверівців чи бодай офіцерів вермахту. Імітація кипучої діяльності? Чи руками Кузнєцова самі німці прибрали корумпованих хапуг? Набагато більше реальної шкоди Кузнєцов завдав українському антибільшовицькому підпіллю. Після його терактів німці страчували десятки представників української національної інтелігенції, котра співпрацювала з УПА, передусім у гуманітарній сфері: лікування, захист сімей вояків, фінансова підтримка ув’язнених тощо. Тут Кузнєцов діяв чітко, в межах секретного наказу тов. Сталіна, згідно з яким терористичні акти радянських спецслужб і т.зв. партизанів на окупованих територіях повинні проводитися так, аби викликати максимальні репресії німецьких властей проти цивільного населення. В наказі така практика цинічно називалася «винищення генетично налаштованого антирадянського елементу руками гітлерівців». Але з іншого боку тут можна відслідкувати відлуння конфлікту між верховними гітлерівськими «бонзами» — Рібентропом та Гімлером. Рібентроп вважав, що окупована Україна має одержати статус держави-сателіту, на взірець Хорватії чи Словаччини. Зі своєю підконтрольною адміністрацією, поліцією і навіть збройними силами. Відтак він загравав з певними лідерами української політичної еміграції. А Гімлер вважав, що українці є нижчою расою, білими рабами Рейху, на додачу вороже налаштованими до Німеччини. Еріх Кох по­діляв позицію Гімлера, відтак кузнєцовські дезінформації щодо націоналістичного підпілля були для нього як знахідка.

Тож чиїм насправді агентом був Кузнєцов? І чи не впровадила його ще у 1938-му році до Центрального Апарату НКВС одна з німецьких спецслужб?

В.Н.