Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Національний дух українства в контексті метаморфоз соціального буття

Темою однієї з недавніх телевізійних дискусій за участю автора цієї статті був «Український вибір». Нами обстоювалася, здавалося би, незаперечна теза про те, що маємо дбати про розбудову не інакше як національної, етнічно означеної держави але не просто якоїсь умовно-ейфорійної-демократичної, правової і т. ін. Учасники дискусії, природно, висували власні аргументи всупереч нашій тезі, а по закінченню телепередачі один з її учасників, до речі, народний депутат майже спересердя зауважив: «Миколо Федоровичу, де ви сьогодні бачите національні держави взагалі?».

Тепер чинимо спробу не спростувати таке риторичне запитання, але, — що є набагато важливішим, — усвідомити, пояснити, чому, на наш погляд, такому спростуванню піддається вже навіть саме існування не просто суть національних держав але й самих націй, етносів. Йдеться про корінні, доленосні процеси, пов’язані з психологією нашого народу.

Констатуємо як незаперечні факти те, що за усі вісімнадцять років життя українства в кордонах і стані власної державності принципово змінилися не лише наша економіка, взаємини з іншими державами і народами, умови і характер життя, побут і т. ін. Найважливіше і найпомітніше однак змінилися ми самі, а точніше, радикальних змін зазнав наш національний дух, національний характер, без аналізу особливостей яких практично неможливо сказати, хто ж ми, українці, є насправді, чи стаємо кращими самі, а понад усе, чи є животворним той національний дух у наших дітей, онуках.

Національний дух — це унікальний, особливий різновид свідомості усієї нації, а первісною основою його формування завжди були і є глибоке і відчутне усвідомлення кожним своєї власної етнічної належності до великої біосоціальної спільноти. Спочатку, як відомо, це була належність один до одного і єдність походження за духом крові, а потім до цього додалися такі фундаментальні чинники, як рідна земля, рідна мова, звичаї, традиції тощо. Іноді національний дух, і небезпідставно, ототожнюють із національною свідомістю, хоча важливішим видається інше: без високого національного духу немає цілісної нації, сильної держави. Тобто, потенціал нації, народу переважним чином обумовлюється не стільки матеріальними умовами, способом буття, скільки станом, силою національного духу. Показово, що тисячоліття фактично фізичного винищення українців у процесі геноцидів-голодоморів, численних сутичок, війн, переселень і штучних асиміляцій не спричинили знищення національного духу, а тому природно було сподіватися, що саме його наявність стане запорукою потужного розвитку української нації, держави з моменту проголошення незалежності, розбудови соборної, демократичної держави. Саме наявність національного духу мала би уберегти нас від тотального впливу чужого бездуховного космополітизму, чужинських ідеалів, які з кожним роком все потужніше пропагуються і нав’язуються українству різноманітними засобами інформації. Та й у власній державі, на жаль, маємо немало байдужих, а то і відвертих ворогів посилення національного духу. Як це виглядає реально і чому є загрозливим для нашого національного державотворення?

Українство, як, до речі, і більшість європейських народів кардинально змінює свої пріоритети не стільки у матеріально-духовних вимірах, скільки у політичних. Тут все менше виявляється довіри до формально-державних та політичних інститутів, а зростає довіра до церкви (багатьох релігійних конфесій) та окремих політичних, громадських діячів. Цьому є багато пояснень, але провідним вважаємо саме історичний досвід формування духовності українства. По-перше, власну державність ми започаткували і поки що не маємо у повноцінному плані, лише вісімнадцять років тому. По-друге, від релігійності україн­ство відлучували століттями, а в останньому, ХХ столітті — комуністично-криваво, включаючи матеріальне знищення церковних споруд і пам’яток та фізичне знищення сотень тисяч віруючих і їх провідників — священнослужителів. А третє є ще більш природно-українським: початкові спроби розбудови демократичних засад суспільного життя на кшталт якихось «світових», «американських», а понад усе «європейських» демократій, довели, що наша українська демократія без князя, гетьмана, тобто харизматичної фігури об’єктивно неможлива. Це яскраво проглядається саме сьогодні — народ обирає певного лідера, а з ним і політичну, суспільну силу, яку він очолює (представляє, презентує), скільки б не говорилося про потребу вибору відповідного суспільно-політичного курсу, програми тощо. Політичні технологи, іміджмейкери, між іншим, також добре усвідомили це і потужно впливають на психологію громадян безпосередньо з тим, аби закоханих у Юлю, Вітю, Петю, Володю, Сеню чи будь-кого іншого, було якомога більше.

Тут доречно нагадати й про те, що вибір особи, але не курсу, програми, стратегії головним чином державотворення абсолютно унеможливлює зміцнення унітарних, соборних основ державності. Мало того, що більшість привабливих політичних лідерів, яким віддають перевагу українці, не є у хорошому розумінні українцями (ні етнічно, ні ментально, ні духовно), вибір особистості — це вибір певної територіальної частини України — Сходу, Заходу, Центру, Півдня тощо. А відтак, заклики до єдності, соборності були і залишаються тільки бажаннями або гаслами, що важко підкріпити конкретними справами.

У контексті з вище викладеним знаходиться і проблема української еліти, про яку нині ведеться багато дискусій. Мова не про еліту — кращих синів і дочок сучасної України, які по-справжньому здобувають, пропагують, підтримують високе реноме нашої прекрасної Батьківщини в усім світі, але про ту формально-бюрократичну еліту, яка фактично знаходиться в органах влади і від якої, бажаємо ми того чи ні, залежить доля України, але головне — чи буде вона Українською Україною. Головним чином — це еліта кінця ХХ столітті, а тій, новій, на яку покладаємо надії нині, всього-навсього умовно 18 років. То ж об’єк­тивно мало що може змінитися на краще най­ближчим часом, хоча слід за рахунок освіти, науки, виховання, інших засобів, робити набагато більше з тим, аби національно орієнтованої, патріотично налаштованої, нової (молодої) української еліти і більшало, і доступів до реальної політики і влади також не бракувало. Оскільки ж все «впирається» у певний часовий проміжок, то на сьогодні зовсім не позбавленими сенсу були і залишаються здорового глузду пропозиції окремих національно зорієнтованих політиків, які наполягають на тому, щоб у провідних, загальнодержавних органах влади, починаючи з Верховної Ради України, були норми представництва (квотування) за національними, професійними, врешті, соціальними (від різних соціальних груп і класів) представництва. Тоді не треба буде рахувати, скільки у тій же Верховній Раді України українців, вчених, мільйонерів тощо, а, відтак, задумуватися над тим, чиї ж інтереси вони презентують і захищають. Між іншим, вирішити це, здавалося би, елементарне питання, з кожним роком стає все ваще, оскільки зі свідомості громадян України все більше «витирають» національні почуття, ознаки ідентифікацію, стверджуючи, що немає українського народу, а усі ми — рівноправні громадяни України, хоча це дві величезні різниці. Все потужніше проповідується, що усі ми — політична нація, вкладають у це поняття будь-який смисл, але далеко на другий план відсовуючи етнічні аспекти і характеристики. На останнє активнішим чином спрямовані спекуляції на мовній, релігійній проблематиці на кшталт риторичних, в’їдливих запитань: «А яка різниця, якою мовою ми спілкуємося чи до якого храму йдемо молитися?» Історія, мова, традиція, культура дійсно не потрібні тому, хто їх або не має і не поважає, або кому вигідно і корисно не поважати, бо він зовсім не розраховує на те, що його діти, онуки й правнуки вчитимуться, житимуть і працюватимуть в державі Україна. Коли було б по-іншому, то ми врешті серйозніше і прискіпливіше поглянули би і спробували найперше на високому, державницькому рівні відповісти на питання: «Чому і задля чого маємо нині у власній державі таке масове засилля чужої, не власної національної культури, духовності і кому це вигідно? «Поки цього не сталося перестаньмо дивуватися, чому надто велика кількість дітей, підлітків, молоді мріють бути не інженерами, будівельниками, працівниками агропромислових комплексів і т. ін. але топ-моделями, реперами…

Для мене особисто, як українця, громадянина, певним «полігоном» для усвідомлення усього, що відбувається у державі та й розуміння психології українства є рідне село Гребінки на Київщині. Достеменно знаю, що соціально-економічний потенціал села є куди нижчим, ніж був у 60-70 роки ХХ століття. З цього потенціалу залишився за великим рахунком лише цукровий завод, колись давно збудований пані Браніцькою, а сьогодні взагалі під питанням, чи буде він продовжувати працювати чи ні. За мого дитинства і юнацтва тут було 3 бібліотеки, декілька потужних виробництв, 3 колгоспи… Перераховувати не варто і не це викликає найбільшу загрозу. Головне — радикально змінюються люди, особливо їх психологія. В селі (70 км. від Києва) працювати на землі все більш нікому, хоча традиційно ще більшість сімей тримають присадибні ділянки. Збільшується кількість немісцевого населення. Цього року, на святі незалежності України побачив більше половини людей, особливо серед молоді, не гребінківських. Купляють хати, ділянки, будуються (бажано в 3-4 км. від траси Київ-Одеса), аби… не обробляти землю, але приїхати на вихідні, у відпустку, попити пива, порибалити і знову рвонути на Київ. До речі, майже усі ставки, водойми, приватизовані. Щоб мої онуки сіли з вудочкою на березі озера, де я виріс, плати 30, 50 гривень за день. То як будемо говорити про любов до рідної землі, краю і звідки та любов проросте? Коли на святі незалежності фольклорний ансамбль, середній вік учасників якого становить років 70-75, заспівав українську вітальну, стало не так приємно, як смертельно боляче. Це у моєму селі. На відстані руки від столиці. А скільки бригад, відділень, сіл по Україні взагалі вимерли і «продовжують» вимирати у прямому і переносному сенсі. На 6 мільйонів українців стало менше за роки незалежності, а хто порахує кількість хат, господарств, які пустими зіницями тупляться у сірий простір?

Маємо брати до уваги і таку, специфічну особливість нашого державотворення, а відтак, і трансформації психології. Розвал радянської тоталітарної системи починався головним чином на хвилі великого національного піднесення, однак надто швидко цей процес перемістився з культурної, духовної сфери у економічну, державотворчу. Оскільки ж помітних зрушень на краще в економічній сфе­рі, поліпшенні умов життя останнім часом не відбувалося, бродіння, негаразди, проблеми, а то і відкрите національне протистояння, знову ж таки стає все більш реальним, особливо в регіонах, де є велика кількість і компактно проживають окремі національні меншини. Таких регіонів на Сході, Півдні, Заході України достатньо і міжнаціональні процеси в них цілком можуть стати загрозою для унітарності, міцності України як національної держави. Між тим саме етнічний фактор в Україні останнім часом все більше політизується. Особливо яскраво це проглядається у Криму, де відбулася етнополітична консолідація росіян, які створили на суверенній території України партії, рухи, інші угрупування, котрі нерідко діють всупереч Конституції України. Фактично подібна ситуація пов’язана і з татарським народом.

У зв’язку з вище наведеним вельми слушною є думка українського дослідника Я. Дашкевича, («Українське відродження і національні меншості» // Україна у сучасному світі. — К., 1990), який зазначає: «Україна є республікою корінної української нації, поруч з якою її заселяють національні меншості, що одночасно, є етнічними групами своїх націй, основне ядро з яких розташоване за межами України. З якої б точки зору не підходити, про багатонаціональність (чи багатокультурність — це західний термін, у нас же всі специфічні культури були запрасовані 70-річною імперською праскою) у повсякденному розумінні не може бути й мови» (с. 52).

Ця теза Я. Дашкевича базується на його підрахунках, відповідно з якими, на початок 1990 р. в Україні проживало, окрім інших національностей всього вісім, кількість яких переважає стотисячний бар’єр. Інші ж національні меншини є надто малими і визначають етнічні особливості України фактично лише в регіональному плані. Та все ж бажаючих розігрувати в Україні національну, етнонаціональну карту зовсім не поменшало.

Якщо на ранніх стадіях існування етносу національний дух головним чином виявляється у міфотворчості, релігійних віруваннях, то пізніше, і особливо в час, коли етнос започатковує і зміцнює свою державу, в суспільній свідомості дійсно починають домінувати ідеологічний, політичний складники національного духу. Врешті, формується національна ідеологія, про яку противники національних держав, де домінує титульний етнос, намагаються мовчати, або й взагалі стверджують, що нині в світі немає національних держав (а якими є Японія, Індія, Німеччина, Італія і т. ін.?) Національна ідеологія — це сукупність теорій, світогляду, цінностей та ідеалів нації, що і використовується практично у розбудові національної держави.

Відтак, незаперечним є те, що сьогодні маємо уважніше підійти до того, аби чітко уяснити — якою є психологія українства сьогодні, чи зберігся в ньому той національний дух, який має і надалі передаватися наступним поколінням. Лише усвідомлюючи це, ми уникнемо необхідність відповідати на питання — чи бути українцям нацією і чи бути Україні національною Українською державою.

 

 

Микола Головатий
доктор політичних наук, професор,

проректор МАУП з наукової роботи

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com