Cамоорганізація нації

Розповідаючи про сучасне геополітичне становище України, часто обмежуються аналізом становища держави, підмінюючи поняття становища української нації становищем держави України, а це не одне й те ж, хоч поняття ці у значній мірі перетинаються.

Сучасна українська держава, як би критично не ставилися до її українськості, є великим кроком уперед порівняно зі становищем української нації в СРСР, хоч би тому, що дає кращі можливості для розвитку нації, не ставить під сумнів права українців на державу, дозволяє виховувати наступні покоління на прикладах борців за волю України та Голодомору як покари за те, що в принагідний час українці не згуртувалися до боротьби за Українську Народну Республіку, втратили державу і отримали розправу завойовника над безборонним населенням. В той же час, сучасна українська держава, як така, що легітимним шляхом вийшла з совєтської колонії УРСР, зберегла багато атрибутів колишньої колонії, з них чимало — в ментальності населення, а головне — у своїй більшості ця держава є керована людьми, яких колишня метрополія готувала для управління своєю колонією. Незважаючи на те, що практичні потреби керування незалежною державою примушують цих людей здобувати нові навики та по-новому ставитися до української нації, її минулого та майбутнього, старі навички, особливо в комбінації з новими можливостями, також не раз створюють додаткові загрози як існуючій державі, так і нації, в ім’я якої ця держава створена.

Ми можемо довго говорити про геополітичне розташування України на межі різних цивілізацій та про загрози, які з цього випливають, але майбутнє географічне положення України буде тим самим, що й сто і триста років тому, сусіди будуть тими ж, цивілізаційні кордони суттєво не пересунуться, а отже, загрози, які з цього виникатимуть, будуть рімейком старих, всього лише, що з поправкою на зміну історичних обставин. Для нації, яка хоче впевнено дивитися в майбутнє, значно важливішим є фактор внутрішній, готовність самої нації протистояти зовнішнім викликам. Причому, якщо в попередніх історичних епохах доля нації у значній мірі залежала від її політичних чи державних провідників, то в сучасну епоху відкритого інформаційного суспільства не менше, або й більше значення відіграє вміння нації самоорганізовуватися, протиставлятися викликам доби тоді, коли люди, які опинились на лідерських позиціях, в силу якихось причин цього зробити не можуть або ж роблять це явно не на користь нації, а з власних корпоративних інтересів. Це те, що зараз називають громадянським суспільством, і це є неодмінною ознакою модерної нації. Варто лише зауважити, що на Заході в поняття громадянського суспільства більше вносять правозахисну складову, що може створити враження, що національні проблеми є поза таким способом самоорганізації нації. Однак українська політична практика, зокрема події помаранчевої революції, показує, що національна складова в деякі моменти може бути домінуючою, і навіть важливим рушієм усього громадянського процесу.

Чи дає собі раду Україна з цим викликом історії, пов’язаним із внутрішньою опірністю нації на зовнішні небезпеки? Дає — і краще, ніж можна собі подумати. Україна має подекуди безцінний досвід такої самоорганізації, і навіть готові схеми та рецепти вирішення проблем. Йдеться не про помаранчеву революцію, яка є радше наслідком застосування цього досвіду, а про концепцію побудови національного опору, створену Бандерою та його однодумцями. Тут варто зробити кілька зауважень, які б прояснили, з одного боку, співвідношення демократії та громадянського суспільства, а з другого боку — співвідношення демократії та націоналізму.

Отож, якщо проглянути шлях розвитку українського націоналізму, то побачимо, що погляди його ідеологів на форму державного устрою були достатньо різноманітними, а ставлення ОУН до демократії як устроєвої форми змінювалося в залежності від історичних обставин. Зараз мало хто заперечує, що III Надзвичайний Збір ОУН відбувся на демократичних засадах, і головне — заклав підстави для побудови саме демократичної держави. Отже, націоналізм і демократія — це не є якісь антагоністичні поняття, у процесі державного будівництва вони можуть комбінуватись, а як — це вже справа тих, хто цим будівництвом займається. Тепер щодо концепції Бандери. В цій концепції ОУН діяла в суспільстві через низку громадських організацій, кожна з яких займалась специфічними проблемами, цікавими для певного прошарку. В післявоєнний час Степан Бандера реалізував цю концепцію в українській діаспорі, яка мешкала переважно в країнах із демократичним устроєм. Українці створили громадські організації, які займалися науковою, культурною, педагогічною, спортивною та іншою діяльністю, і, крім роботи «всередині» української громади, докладали зусиль на своєму вузькому відтинку фронту боротьби за Українську Державу. Досвід діяльності цих структур показує, наскільки ефективною була ця форма громадського активізму в боротьбі за ідею української незалежності. При цьому треба зазначити, що багато акцій та ініціатив виходили зсередини самих громадських організацій — таким був виховний принцип тої громадянської свідомості, яку ОУН хотіла бачити в громадянах майбутньої незалежної держави. Чому така ж громадянська активність для облаштування існуючої держави в інтересах усього суспільства, а не групи політиків, не може бути ефективною сьогодні? Єдиною причиною може бути недостатня кількість самодостатніх людей в українському суспільстві. Отож, якщо ми хочемо, щоб українська нація набула модерних рис, ми потребуємо збільшити в суспільстві число людей, які можуть розв’язувати свої проблеми без допомоги уряду, і, відповідно, спираючись на своє самодостатнє становище, могли б займати громадянську позицію, незалежно він кон’юнктурних політичних рішень певних політичних груп. І це буде найкращим захистом від більшості тих викликів та загроз, які приносить Україні глобалізація та відкрите інформаційне суспільство. Більше того, самодостатні громадянські групи, використовуючи сучасні геополітичні фактори, можуть активно працювати для утвердження інтересів української нації в глобалізованому світі, причому так, як цього ніколи не зроблять найманці політичних корпоративних груп. Трохи про зовнішні загрози. Звичайно, коли говорять про загрози незалежності України, в основному згадують російський фактор. Справді, в Росії є найбільше тих сил, які б хотіли включити Україну до складу своєї імперії та вирішити таким чином частину проблем, які стоять перед Росією. Однак сьогодні міжнародне становище та власні можливості Росії такі, що здійснити приєднання України грубою силою нереально. Тому Росія діє в кількох напрямках, які б ослабили спроможність України до опору, зробили б Київ більше економічно залежним від Москви та створили сприятливі умови для аншлюсу, якби така нагода трапилася. Саме тут лежать корені того непримиренного опору відновленню української національної свідомості, пропаганди російського способу життя та сучасної російської національної ідеї, стимулювання внутрішніх конфліктів в українському суспільстві. Кремль зацікавлений у консервації протистояння Схід-Захід, оскільки в такому випадку він має можливість стати над конфліктом і просувати власні інтереси під виглядом арбітра. Треба зауважити, що впроваджена під час Помаранчевої революції реформа Конституції є розробкою політиків, які мають надто тісні зв’язки з Москвою, і саме ця реформа значною мірою призвела до генерування конфліктів між українськими політиками там, де в іншому випадку суперечок могло б і не бути. У будь-якому випадку, безпека України вимагає сьогодні комплексного врахування російського фактора. Інші сусіди України — Польща, Угорщина, Румунія — хоча й намагаються просунути свої інтереси в українському політичному просторі, однак спроби є значно менш масштабними, до того ж вони зв’язані умовами договору НАТО, що дуже обмежує прямі агресивні дії проти України. Однак ці сусіди також ведуть свої дії на інформаційному фронті, метою яких є зберегти та розширити свої впливи. Деякі дії цих сусідів у інформаційній війні можна розцінювати як спробу залишити відкритими в майбутньому можливості претендувати на частину української території.

Окремим питанням є загрози Україні, які створюють Європейський Союз та США. Специфіка цих загроз у тому, що вони, по-перше, в корені відмінні від загроз із боку Росії, по-друге, вони діятимуть при будь-якому розвитку конфлікту з Росією, а нейтралізованими ці загрози можуть бути виключно внутрішніми українськими діями. Йдеться про значний відтік українського генофонду в країни ЄС та США. Для останніх — це великий здобуток, оскільки вони отримують активне, дієздатне, і дуже часто — молоде та освічене населення, завдяки якому вони в майбутньому розраховують покращити не лише матеріальний добробут, технології, але й генетичний стан своїх націй. Для цього у всіх цих країнах працюють спеціальні програми залучення талановитих молодих людей, що свідчить про державний підхід до справи. Ті люди, які в розквіті сил виїхали з України розбудовувати економіки інших країн, зробили це тому, що українська влада не змогла створити в Україні сприятливі умови для реалізації їхніх можливостей і талантів. Причому зовсім не обов’язково йдеться про матеріальні можливості. Рівень забюрократизованості що в науці, що в дозвільних процедурах для малого підприємництва такий, що відштовхує багатьох людей, не дає їм можливості розкритись, як наслідок, держава сама виштовхує людей, які мали б збільшувати її потугу, за кордон. Найгірше, що значна частина цього генетичного фонду української нації вже ніколи не повернеться додому і буде укріплювати успішніші нації, провідники яких краще розуміють суспільні процеси, що відбуваються у світі.

Отож, корінь внутрішньої стійкості нації зовнішнім загрозам і в колишньому, і в сучасному, і в майбутньому світі — всередині самої нації. Як ми зможемо зорганізувати суспільство, так воно й буде спроможне відповідати на виклики доби. І не треба ставати осторонь і вказувати пальцем на тих, хто в доінформаційну добу тільки й був відповідальний за безпеку нації чи держави, бо в умовах інформаційного суспільства ця відповідальність лягає на кожного, хто в стані зрозуміти суть проблеми.

Ярослав Сватко