«ЯК ПОКУТУ, НЕСУ ПРИЗНАЧЕННЯ СВОЄ»

Філософія — епоха, схоплена в думках, за визначенням Фрідріха Гегеля. Філософська поезія — також доба в образному осмисленні її поетом-мислителем. Така збірка «Меч Архистратига» Івана Гнатюка (Харків, 2000), чий 80-річний ювілей нині святкуємо. Дослухаймося його слова, зазирнімо у наш час, у сучасників, у себе.

Світильник вже погас.

Закрита Божа книга.

Гнів падає на нас,

Як меч Архистратига.

Отже, ні просвітку, нічого святого, караємося... Це квінтесенція соціально-економічної, політичної, духовної, одне слово — глобальної кризи в українському суспільстві кінця ХХ сторіччя, з якої воно, як знаємо, не випросталося до сьогодні, за дванадцять років по написанні віщого триптиха, що передав свою назву усій поетичній збірці. Дохідлива констатація в образній формі з промовистою характеристикою післярадянського періоду в політиці, економіці, духовній сфері. Втім, не лише констатація, але й оголювання та виведення на чисту воду епохи псевдодемократичного кривляння, отже лицедійства, продажності, служіння сатані і крайніх форм демагогії. Глибини суспільної деградації вимірюються порівнюванням із першопочатками християнської ери.

Ні, Юда був простиміший, мабуть,

Ачей же він повісився з розпуки,

А нинішні «апостоли» — на муки

Увесь народ пілатам продають.

Що мається на увазі? Вочевидь, те, що представники української демократії не виступили вчасно «проти небувалого у світі поділу нашого суспільства на злочинно-привілейовану державну номенклатуру і пограбований та приречений на вимирання безборонний народ. Гірко зізнаватися в тому, але замовчувати очевидну правду — то непростимий гріх брати на душу», — пояснить він пізніше. На позицію судді він здобув право у боротьбі за Україну разом з усім національно-визвольним рухом та його героями у концтаборах ГУЛАГу. Хто сподвижники Івана Гнатюка? Такі, як Євген Швед в концтаборі «Холодний», який «не визнав зверхності блатних і, коли один з них намірився застосувати проти нього силу, випередив його і добряче відлупцював у присутності товаришів того ж блатного, які, побачивши Євгенову сприт­ність, і ножа в руці у нього, не відважилися заступитися за свого друга». Це українець у боротьбі — типовий образ. Оунівців, упівців поважали та боялися і блатні, і табірна адміністрація.

Поет «іде по слові, як по лезі», йому болить на всіх зрізах людського життя, він осягає і доходить суті визначальних подій.

І знов у Києві — колони,

Червоні гасла, прапори...

Душа, зіщулившись, холоне:

Убивці вилізли з нори!..

Шукають винних і, як завше,

Самі не чуючи проклять,

Нещасний люд пограбувавши,

«Ловіть грабіжників!» — кричать.

Не притлумити біль Івана Гнатюка:

Вже звикли й до грабіжників — поник

В смиренності наш гнів, а Україна

Жебрачкою, клякнувши на коліна,

Стоїть і просить милостині в них.

Ніхто не чує чорної зневаги.

Співці на жебрах. Слово — на хресті.

Правдива слава й честь — у забутті,

А на престолах — блазні та варяги.

Пронизливо звучить тема невимовної трагедії Батьківщини і неготовності до боротьби з ворогом, невизначеним, слизьким і розпливчастим, що заховався за прапори — і за червоні, і за синьо-жовті, національні. Як бачимо, виведення на чисту воду епохального бруду сучасності — дієве, а не споглядальне, воно зачіпає за живе і змушує діяти, а не нарікати на долю.

Активна громадянська позиція поета не викликає сумніву, він боровся за Україну з підліткового віку, перемагатиме й сивочолим:

Така вже вдача — хай хоч розіпнуть,

Ні перед ким не стану на коліна, -

В мені усі нескорені живуть,

І кожний стукіт серця — Україна.

В образних формулюваннях поетичної думки І.Гнатюка виразно й чітко проступають наші реалії у всіх сферах життєдіяльності українського народу, в середовищі «правих» і «лівих» політиків, духовних поводирів, письменників, сподвижників, колишніх політв’язнів, дисидентів, митців. В історичному вимірі його проезія сягає глибин трипільської культури і живиться її правічними цінностями, а ще — «могуттю і славою Княжої доби, у моральному плані вона все зважує на терезах Добра і Зла. І застерігає всіх без винятку — «однакових — і рідних, і чужих»:

Вже видно пруг двадцятого сторіччя,

За ним — виток циклічних катастроф.

А що, як справді прийде Саваоф

І скаже правду кожному в обличчя?

Ачей, народ пізнає їх тоді,

Голісіньких — у зраді і в облуді, -

За всі гріхи судитимуть їх судді

І воздадуть за все їм на суді!

Звідси вольовий характер останніх строф поеми «Армагедон», спонукальних і злободенних, — на часі! Слово честі борця за волю України в періоді Другої світової війни, політичного в’язня сталінських концтаборів, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Івана Гнатюка. Кредо воїна, поета, мислителя нашого часу.

Ми стоїмо на прузі рубікону,

Мов на розпутті щастя і біди,

Не знаючи, що тінь Армагедону

Вже падає на весі й городи.

Хто ж виживе у них? Хто переможе?

Суцільна ніч тривоги й таїни...

...Не дай загинути нам, Боже,

Хоч Україну сохрани!

Струсни її від Харкова до Львова,

Щоб врешті-решт прокинулась вона

І щоб вогнем Тарасового Слова

Зцілила волю — шаблю Богуна.

 

Олександр НЕЖИВИЙ