Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Псевдоісторик із шарманкою. «Сделано в СССР»

Не так давно на книжкових відстоях книгарень Києва з’явилася малопримітна книжка із претензійною назвою «Утиный суп» по украински».

Така назва, очевидно, мала б привернути увагу насамперед любителів кулінарії, однак шукачі вишуканих кулінарних рецептів, як кажуть, можуть не турбуватися, бо титульну сто­рінку замість «утьонка» прикрасив її автор — Дмитро Табачник, знаний «кулінар» дещо іншої кухні. Він зібрав воєдино свої газетні опуси і видав публіцистичне вариво із чорносотенно-шовіністичним, українофобським душком.

Однак претензійна назва це, звісно, не найг­ірша вада збірника статей Табачника. Це пол­ітичне вариво під назвою «Утіний суп» — по суті, претензія на інтелектуальне кілерство проти ук­раїнського національного відродження та визнач­них постатей українських національно-визволь­них змагань. Ось типовий приклад: Табачник стверджує: «Современное украинское го­су­дар­ство — во многом историческая случайность, рож­денная разломом цивилизаций. Судьба неза­ви­симости решалась не упорной борьбой народа (кровавой, как в Ирландии, или ненасильствен­ной, как в Индии)»... «Украинцы вечно получают независимость как дар судьбы, как Божий про­мысел. Она падает на них нежданная, негадан­ная ив общем-то... ненужная».

Наче пам’ять відібрало в доктора історичних наук Табачника, і він забув чи не знає, що бо­ротьба за незалежність України у 1917-1922 ро­ках була набагато кривавішою, ніж в Ірландії. Армія УНР кривавилась у боях з денікінцями і більшовиками, та внесла на скрижалі історії Ук­раїни славетні сторінки бойових звитяг за Само­стійну Україну.

У 1942-1954 роках Армія УПА продовжувала збройну боротьбу за Українську Самостійну Дер­жаву. Продовжувалась боротьба за Державність України і ненасильницькими методами у шістде­сятих та 1989-1991 роках.

Якщо ці загальновідомі історичні факти не­відомі «доктору історичних наук, професору», то який же він науковець і «професор»?

«Только украинцы западных обла­стей (западнее Тернополя) с XIII века до 1939 года бывшие частью католической Европы..., в значительной мере ассимилированные венграми, поляками и австрийцами, ощущали себя са­мостоятельным покорённым народом, поглощён­ным и завоеванным. Отсюда и феномен бандеровщины», пише далі Табачник. Отакої! А як же бути із «ісконно православними» українцями Во­лині — сучасної Волинської, Рівненської і Жито­мирської областей, які були в складі Російської імперії і ніколи не асимілювались ні «венграми» ні «австрійцями»?

Адже загальновідомо, що УПА чи, як пише Та­бачник, «бандеровщина», зародилась саме на Во­лині, причому років на два раніше, чим «запад­нее Тернополя». Про православних українців Во­лині Табачник зумисне не згадує, бо постріл інформаційно-психологічної війни в українську ідею стає холостим.

Особливу нехіть викликало у Табачника при­своєння (посмертно) головнокомандуючому УПА Романові Шухевичу звання Героя України. Про це він нагадує 12 (!) разів на різних сторінках і «да­лее везде», якщо послуговуватись мовою авто­ра. Табачник наполегливо хоче переконати чи­тача, що було «ошибкой награждение гитлеров­ского офицера».

Але якщо виходити з логіки Табачника, то та­кою ж «ошибкой» було і нагородження зіркою ге­роя Радянського Союзу «гітлерівського офіцера» Пауля Зіберта — Ніколая Кузнєцова. Адже і Ро­ман Шухевич, тоді член проводу ОУН, і Ніколай Кузнєцов, агент НКВД у Москві, одягли «мундир вермахта» за завданням своїх зверхників: Шухе­вич — проводу ОУН, а Кузнецов — радянського керівництва.

Читаючи це, чогось одразу згадалось Шевченкове: «Гайдамаки не воины, разбойники, воры, пятно в нашей истории. Брешеш, людо­море, за святую правду-волю розбійник не ста­не.» Згадав у своїх писаннях Табачник не тільки Шухевича, але й головного отамана військ УНР Симона Петлюру, точніше «политика, чей убий­ца был оправдан в Париже судом присяжных». Із неприхованим торжеством Табачник пише, що убивця Петлюри (агент НКВД Шварцбарт — Авт.) — був виправданий, «исходя из высших при­нци­пов общечело­ве­чес­кой морали и справедли­вос­ти, а не узких процессуальных норм уголовного права.» Таким чином, Табачник виправдовує те­рор і терористів, але тільки тих, які вбивали ук­раїнців.

Характерною особливістю творінь Табачника є підміна понять. Наприклад, він пише: «На тер­ритории нашего государства проживают украин­цы, русскоязычные украинцы и этнические русские». А звідки ж виникли оті «рускоязичниє украинци»? Може, якась невідома пошесть «орускоязичіла» українців, чи це все ж наслідок імперської державної політики русифікації ук­раїнців у Російській імперії, а згодом і в СССР, що призвела до масового лінгвоциду? То може б належало писати Табачнику про них як «на­сильственно русифицированные украинцы»? Д.Табачник далі пише: «Идея раскола страны может стать наиболее адекватным ответом идеи галицизации, а скорее ожло­бления Украины». То­тожність «галіцизації» ожлобленню теж підкину­то не випадково.

Очевидно, Табачник хоче настрашити пере­дусім російськомовних жлобів невідомим їм га-ліцийським жлобством. Але ж хоч трохи поінфор­мованій людині відомо, що в Галичині людина не могла причисляти себе до інтелігентного се­редо­вища, якщо не володіла вільно двома-трьома мовами — німецькою і поль­ською передусім.

Табачник задає риторичне запитання «Чему учит нынешних украинцев прецедент Шухевича?». Відповісти йому можна так: «Життєвий шлях ге­роя України, головнокомандуючого УПА Романа Шухевича вчить нинішніх українців самовіддано служити українській національній ідеї, героїчно боротися зі зброєю в руках за українську держа­ву і бути воїнами своєї, україн­ської армії, а не «поставлять министров и фельдмаршалов ко дво­ру русского царя». Про це із лакейським захоп­ленням пише Табачник, забувши зазначити, що ті «міністри» і «фельдмаршали» були здебільшо­го всього лише мешканцями території України, а по ділах або сатрапами — приборкувачами окупова­ної території, або хохлами на зразок Кочубея та Іскри. Про це ще писав Т.Г.Шевченко: «За шмат гнилої ковбаси у вас хоть матір попроси, то оддас­те».

Але саме хохли-зрадники, «верноподдан­ные» російського царя у писаннях Табачника по­даються за взірець для наслідування «верных присяге патриотов — полковников Искры и Кочу­бея».

Хочеться запитати в автора: вірних присязі кому? Гетьману України чи московському царю?

Адже присягали «полковники» саме гетьма­ну, а вже той — складав присягу цареві, однак за звичаєвим правом того часу виконував її тільки в залежності від виконання царем своїх зобов’я­зань щодо України. Підтвердженням цьому, тоб­то права Гетьмана Івана Мазепи не виконувати присягу московському цареві, можуть послужи­ти маніфести Мазепи 1708—1709 років, де він пише: «Протекція Московська... без жодної на те з нами згоди зачала міста малоросійські в свою область відбирати». Про це ж ідеться й у відомо­му листі Пилипа Орлика, який наполягав, що Мазепа не зміг би, «не маючи про ту акцію жод­ної згоди зі старшиною генеральною і полковни­ками... сам без них і без війська однією своєю головою» здійснити перехід на бік Карла XII. Ви­рішальну роль, за твердженням Орлика, відігра­ли полковники миргородський, прилуцький і лу­бенський, котрі повели за собою «свою старши­ну з полками своїми».

Таким чином, Іскра і Кочубей, за тверджен­ням Табачника «патріоти», були зрадниками і «клятвопреступниками» не тільки гетьману Ма­зепі, але й зрадниками «українських полковників і війська», що прагнули вирватися з-під ярма мос­ковського царя Петра, котрий зрадив положен­ня Переяславської військової угоди 1964 року та запроваджував кріпацтво.

Не обійшов у своїх писаннях Табачник і пи­тання релігії. Він звинуватив у знищенні церков і духовенства не комуністів-більшовиків, а кого б ви думали? Правильно, українських націоналістів: «Националисты первыми ввели в практику, ког­да еще даже большевики придерживались внеш­ней законности в отношениях с церковью, тер­рор...»

Але в який це період більшовики притриму­вались «внешней законности в отношениях с цер­ковью»? Політика комуністів щодо церкви і духо­венства була чітко ви­значена у листі Володими­ра Леніна до Молотова і членів Політбюро: «От­носительно события в Шуе». «...Инструкция дол­жна сводиться к тому, чтобы... арестовать как можно больше представителей местного духо­венства... по подозрению в прямом или косвен­ном участии в деле насильственного сопротив­ления декрету ВЦИК... Чем большее число пред­ставителей редакционной буржуазии и духовен­ства удастся нам по этому поводу расстрелять, тем лучше...»

А за писаннями Табачника виходить націоналісти «первыми начали». Шулерський фокус по­лягає у відсутності в цьому твердженні будь-яких посилань на документи.

Не оминув увагою Табачник і проблему тери-торіального устрою України. Ну дуже вже хочеть­ся Табачнику феде­рально­го устрою України. Тобто створення таких собі удільних князівств, у яких, обгоро­дившись парканом, можна буде уникнути нена­висної їм «украинизации».

Тут навіть до безсоромних підтасовок можна вдатися, і Табачник написав: «Проблема феде­рали­зации, ставшая делом жизни Чорновила и Кушнарева...» Видати таке контроверсійне твер­дження, тобто поєднати непоєднане — це все одно, що написати: «Проблема укрепления рус­ской армии, ставшая делом жизни генерала Вла­сова (Главнокомандующего Русской Осво­боди­тельной Армии в составе вермахта) и генерала Жукова (Министра Обороны СССР).

Вершиною ядучого українофобства стало на­писане Д.Табачником брехливе твердження: «Же­лание мелко подгадить соседу, предать, выга­дать что-то, обманув ближнего, желание поте­рять глаз, чтобы сосед вовсе ослеп — характер­ная особенность формирующейся украинской на­ции.» Табачник бачить у «формирующейся укра­инской нации» тільки вигаданий українофобами негатив, жлобство, яке загалом ніколи не було характерним для українців, але на жаль, занесе­не і культивоване окупаційними режимами і яке є не тільки у нас, але й присутнє у інших націй не менше, а то й більше, як в українців.

Читаючи всі ці безсоромні підтасовки, прига­дується «Метод великої брехні», обґрунтований Адольфом Гітлером: «Масове сприйняття інфор­мації людьми досить обмежене, їх розуміння — незначне, зате забудькуватість надзвичайно ве­лика. Якщо брехати, то вже брехати нагло! У ве­лику брехню охочіше вірять, чим у малу. Відпові­дно їм і в голову не прийде, що їх так безсовісно дурять». (Майн Кампф.)

Читаючи українофобські творіння Табачника, я увесь час думав: ну навіщо він це робить? Гра-фоманський порив? Чи, як він написав, «жела­ние мелко подгадить»? Але я таки знайшов у ньо­го від­повідь: «Современные войны... ведутся и выигрываются в информационной сфере». Вияв­ляється, он воно що... Ці писання є мікрочасти­нкою сучасної інформаційної війни проти украї­нської національної ідеї, української України. Тоді все зрозуміло і мало б бути предметом зацікав­лень не тільки публіцистики, а передусім «ком­петентних державних органів».

Але щоб мене бува не звинуватили у «всеоб­щем отріцанії» писань Табачника, із двома його твердженнями я все ж змушений погодитись. Бо логіка є логіка.

Перша його сентенція: «Но бандит — всегда бандит. У него нет чести, совести, чувства при­зна­тельности». З цим потрібно погодитись, бо таки не проглядається зі сторінок збірника «чув­ства признательности» автора до борців за не­залежність України, що поклали свої життя за ідею самостійної української держави, у якій йому вдалося здійснити свої честолюбні бажання та завдяки історичної випадковості стати і голо­вою адміністрації президента, і віце-прем’єром, і депутатом парламенту. Бо коли б не українська держав­ність, до боротьби за яку Табачник справді не мав жодного стосунку, йому — консультанту Київського МК ЛКСМУ, світили б недалекі перс­пективи.

І вже абсолютно незаперечним є ще один вислів Табачника: «Человек, уличённый во лжи, не будет воспринят обществом ни на государ­ственном посту, ни в качестве общественного деятеля». Оце вже, як кажуть, без коментарів.

 

Микола Поровський

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com