Зраджений і забутий

Словосполучення «українські моряки в піратському полоні», на жаль, сьогодні є лише констатацією вже звичної для світу ситуації. І мало хто, навіть серед дипломатів (про журналюг уже й не згадуємо), пам’ятає, що рівно 55 років тому ці ж слова, тільки в тогочасній редакції — радянські моряки в піратському полоні — не сходили зі шпальт світових ЗМІ, бо то була справжня сенсація.

Влітку 1954-го року танкер «Туапсе», прописаний в Одесі, перевозив світильний гас до Китайської Народної Республіки. Екіпаж 49 чоловік складався переважно з жителів України. 24-го червня за 175 миль від острова Тайвань, у нейтральних водах танкер зазнав нападу військового корабля гомінданівського Тайваню, дії якого прикривали два есмінці ВВС США. Після короткої нерівної сутички озброєного десанту і беззбройних моряків радянський корабель захопили, відконвоювали до Тайваню, а екіпаж — інтернували.

Підґрунтя цієї міжнародної провокації до сьогодні залишається таємницею. Щойно закінчилась «гаряча війна» в Кореї, в розпалі була війна «холодна» і спровокувати всеосяжний світовий збройний конфлікт могла навіть куди дрібніша подія. Однак — сталося. І залишилося таємницею — чому?

СРСР ніколи не мав дипломатичних відносин з Тайванем. США вміло ухилялися від прямих запитань і нот з радянського боку. Довелося запросити в посередники дипломатів Франції та Швеції. Через рік двадцять дев’ять з сорока дев’яти членів екіпажу повернулися на батьківщину. В СРСР їх зустріли, як героїв. Ще б пак! Адже одразу після інтернування весь екіпаж кинули до в’язниці і з допомогою спочатку психологічного тиску, а потім жорстоких середньовічних тортур змушували відмовитися від радянського громадянства.

Подальше життя тих двадцяти дев’яти склалося добре. Їм виплатили чималу грошову компенсацію та забезпечили хорошою роботою з перспективною кар’єрою. Режисер Віктор Івченко на Київській студії імені Довженка оперативно відзняв непоганий фільм «Надзвичайна подія». Молодий В’ячеслав Тихонов зіграв у цій картині свою першу зоряну роль. Наприкінці фільму диктор скупо повідомляв, що іще двадцять радянських моряків потерпають у піратському полоні, але вітчизна про них не забуде, не покине і порятує.

Далі — без емоцій. Тільки факти. Троє з тих двадцяти загинули під тортурами. Ще троє відмовилися підписати будь-які документи і 34 роки (!!!) провели у тайванських в’язницях!

Четверо найкмітливіших погодилися працювати у спецслужбах США. Та при першій же нагоді вони, використавши нові набуті знання, втекли з тренувального табору ЦРУ в Бразилії і дісталися до найближчого радянського посольства. Москва урочисто зустріла цю четвірку, можна сказати, навіть тріумфально. Однак після прес-конференції їх заарештували і дали 15 років таборів за зраду батьківщини.

Ще п’ятеро моряків з «Туапсе» після страшних тортур погодилися переїхати до США, але в якості звичайних роботяг. При першій же нагоді і вони повернулися на батьківщину з допомогою радянських дипломатів. Тріумфальної зустрічі не було. Але кожен із них одержав роботу, не пов’язану з флотом. І подалі від України. За кілька років їх поодинці потай заарештували і на закритих судах відписали ті ж самі 15 років.

Двоє відчайдухів завербувались у американську армію і зникли без вісти. Ще один перебрався до США, змінив прізвище і теж зник. Один із перебіжчиків, згідно з офі­ційною американською версією, «чомусь» збожеволів і в 1969-му році його передали радянській стороні у стані повної нетями.

У 1988-му до Одеси з тайванського полону повернулися Лопатюк, Книга та Саблін. Хворі, немічні старики. Їх ніхто не чекав. Рідні померли, дружини створили нові сім’ї, в їхніх квартирах жили чужі люди. У країні шаліла горбачовська перебудова. І журналісти нової формації презирливо обзивали таких, як ці троє нещасних, «відпрацьованим матеріалом». Ніхто з тодішнього керівництва не захотів навіть слухати про пенсії та бодай якийсь притулок для цих радянських «графів монте-крісто» без жодної копійки в кишені. Їхнє життя обірвалось у злиднях і повному забутті.

Сумний ювілей — 55-у річницю трагедії танкера «Туапсе» — не згадали в жодному з українських ЗМІ. Неформат, розумієте.

В.Н.