Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Громадянська війна — далі буде…

Неупереджені дослідники історії партизанського руху на окупованих теренах СРСР у 1941-44 роках давно помітили цікаву тенденцію.

Влітку-восени 1941-го року згідно з директивою тов. Сталіна гарячковим поспіхом створювалися сотні, якщо не тисячі партизанських загонів і розвідувально-диверсійних груп для роботи у ворожому тилу. Не вистачало людей — мобілізовували інвалідів і підлітків. Пригадайте трагедію Зої Космодем’янської, котра загинула в неповні 18. А таких, як вона, навіть у елітних спецзагонах НКВС було чимало. Не вистачало озброєння і спеціальної техніки. Вже згадана Зоя Космодем’янська йшла на останнє завдання в складі групи з чотирьох чоловік із одним пістолетом на всіх і пляшкою гасу та коробкою сірників на кожного.

А головне — не витримував критики сам принцип відбору майбутніх партизансько-диверсійних кадрів. Знову про Космодем’янську: один із трьох її товаришів негайно здав усю групу німцям і одразу запропонував свої послуги в якості агента абверу.

То ж не дивно, що зиму 1941-42-го року абсолютна більшість свіжоспечених партизанів не пережила. У 1942-му — на початку 1943-го під маскою «партизанів» в окупованій Україні діяло кілька порівняно невеликих (не більше полку) військових підрозділів армійського та чекістського спецназу під командуванням професійних досвідчених офіцерів Червоної Армії та НКВС.

Та от навесні-влітку 1943-го року ситуація на Східному фронті кардинально змінюється. Червона Армія переходить у наступ на широкому фронті, визволяючи окуповані фашистами Україну, Білорусь, Балтію. І тут, о диво! — кількість партизанських загонів зростає навіть не в геометричній прогресії. Їх кількість, чисельний склад та озброєння вражають уяву. І викликають цілком слушне запитання: якщо німці мали у себе в тилу таку могутню збройну потугу, то як їм вдалося протягом як мінімум двох років нав’язувати Червоній Армії свій хід війни?

Навіть неминуче поверхневий за фронтових умов перегляд особового складу воскреслого партизанського воїнства змусив тих, кому належало, вхопитися за голову і хіба що не лупати нею об стінку. Ось вам лише два приклади, які наводить на своєму персональному сайті російський історик Марк Солонін:

·           Перша Антифашистська партизанська бригада (7 тисяч чоловік), що об’єдналася з частинами Червоної Армії навесні 1944-го року, при уважнішому вивченні виявилася… «Російською національною бригадою СС», що добряче позвірствувала на Смоленщині та в Білорусі.

·           Влітку 1944-го року 25% білоруських партизанів складали… колишні поліцаї.

Чимало аналогічних фактів можна віднайти і в історії партизанського руху в Україні. Дехто з цих перевертнів не лише уник заслуженої кари, а й був удостоєний високих радянських нагород — до Зірок Героя включно.

Чому ж так сталося? Чому світла мрія більшовицьких ідеологів про те, що в разі біди радянський народ, як одна людина, стане грудьми на захист Соціалістичного Отєчества залишилася тільки рядком забутої пісні? Відповідь, як нам видається, лежить на поверхні. У жовтні 1917-го більшовики не просто здійснили збройний державний переворот. Вони розпалили на безмежних просторах колишньої імперії громадянську війну. А ця форма збройного протистояння, як відомо, є найгіршою з усіх існуючих. Громадянську війну легко розпочати і надзвичайно важко закінчити. Ще й досі в Азії та Африці і навіть у цивілізованій Європі палахкотять збройні конфлікти, розпалені ще в 40-60-х роках минулого століття.

 

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com