Правда поза часом

2007 року СБУ оприлюднила низку документів, які підтверджують злочинну діяльність на Західній Україні спецзагонів НКВД, переодягнених у форму УПА.

Серед них — відомий ще з 90-тих років лист військового прокурора Українського округу Кошарського від 1949 до керівництва Компартії УРСР. У ньому йдеться про масові злочини «агентурно-бойових груп», які, перевдягаючись в українських повстанців, катували і вбивали місцевих жителів.

Мета спецзагонів була дуже простою, пояснює історик Володимир В’ятрович: скомпрометувати УПА в очах місцевого населення. Жоден повстан­ський рух ніколи б не розвинувся до такого потужного рівня як УПА без під­тримки населення. Підраховано, що для утримання одного партизана потрібна робота близько 10 людей. УПА існувала тільки завдяки народу, який поділяв її ідеї. Така соціальна база була потужним чинником у протистоянні між УПА та каральними органами, що ніколи не мали народної підтримки. Саме для того, щоб підірвати цю соціальну базу, вибити землю з-під ніг повстанців, і здій­сню­валися масові провокації під виглядом УПА — передусім убивства місцевого населення.

Причому, як правило, у дуже жорстокий спосіб — зарубували, вішали, скидали в криниці. Демонстративні страти людей по всій Західній Україні, що їх чинили переодягнені бандити НКВС, були розраховані на те, що населення припише ці злочини УПА і врешті-решт перестане її підтримувати. Історик нагадує, що такі спецгрупи чекісти почали застосовувати ще під час громадянської війни в Центральній і Південній Україні — для боротьби проти селянських повстанських загонів.

Але як могли люди, етнічно чужі українській куль­турі, правдоподібно маскуватися, не викликаючи підозри в населення? Учасники спецгруп відбували спеціальну підготовку — вивчали побут, мову, діалекти, здобували навички виживання в умовах місцевого ландшафту.

Крім того, членами цих псевдо-повстанських загонів нерідко бували й колишні вояки УПА, перевербовані після захоплення в полон, тобто люди морально зламані. Саме такі становили головну цінність спецгруп.

«Вони мали завербованих місцевих. У групі було кілька росіян, а розмовляв місцевий. Актор один, а решта мовчать», — пояснює Євген Сверстюк, волиняк з походження, колишній політв’язень і знаний філософ. «Та все ж у випадках жорстокого катування люди здогадувались: наші б цього не зробили».

Проте який був сенс нав’язувати думку про жорстокість УПА, якщо народ все одно не пові­рить?...

«Ще й як повірить!» — гірко заперечує Сверстюк. — «Якщо постійно нав’язувати певну думку і забороняти будь-яку іншу. Навіть найабсурдніша версія буде прийнята, якщо вона невпинно й цілеспрямовано підкріплюється терором».

Щодо спецзагонів, то поки що офіційних документів небагато. Але існують усні свідчення людей, які бачили все на власні очі або чули від рідних та знайомих. Ось що побачив колишній радянський солдат, 82-річний Михтодь Волинець: «Це було наприкінці лютого чи на початку березня 1945 року, в Бібрецькому районі Львівської області… Заводять нас у хату. На ліжку мертва напівроздягнена жінка, залита кров’ю. У колисці дитина з сокирою в голові — зарубана сокирою, і так у голові сокира й стирчить. І ще дівчинку років семи витягують з-під ліжка — чимось важким розбита голова. Якийсь капітан пояснює: «Вот это вчера бандеровцы убили за то, что ее муж ушел в ряды Советской Армии защищать Родину». Я перепитую голову сільської ради: «У вас що, тільки один пішов в армію?» — «Та де, — каже, — у нас їх щось за тридцять». Мені зразу в голові питання: «Що ж це таке, нікого не вбили, тільки цю жінку і її діток — і вбили так страшно? І я зрозумів, хто насправді їх убив. Інакше що тут робить цей майор у спецвідрядженні — вчора прилетів, сьогодні вже тікає, звідки тут напоготові кореспонденти й фотографи з Києва, Львова, Москви?».

Журналіст газети «Волинь Нова» Петро Боярчук, відомий дослідник національно-визвольного руху, ще в дитячі роки репресований і висланий з родиною до Сибіру, може багато розповісти про спецзагони НКВС.

У кінці 80-х років до редакції його газети надійшов лист від жінки із Сумської області приблизно такого змісту: «Нас із подругою, молодих лікарів, після війни направили на роботу на Волинь; я працювала в Ковелі, а подруга — в Маневицькому районі. Раптом прийшла звіс­тка, що в селі Вишнівка мою подругу вбили бандерівці. Поясніть, як могли бандерівці вбити медичну сестру».

Боярчук поніс цього листа у відділення КДБ і попросив місцевого начальника Власюка перевірити цю інформацію. З’ясувалося, що дівчину насправді застрілив діль­ничний інспектор НКВС, оскільки вона чинила опір при зґвалтуванні. Але на загал і особливо на Східну Україну поширено чутку, що вбили її бандерівці.

Боярчук пригадує й інший випадок: у райвідділ КДБ  зайшов чоловік з пре­тензією: мовляв, «ті були в стрибках (винищувальні батальйони), ті в загонах по «ББ» (боротьбі з бандитизмом), і всі вони тепер вважаються ветеранами, учасниками війни і мають відповідні пільги. А чого ж я нічого не маю?».

Його питають: «А де ж ви були?» Чоловік відповідає: «В групі!». Працівники КДБ переглянули свої списки, але прізвища його там не виявили. Тоді він їм детально описав, скільки людей було в групі, в якому селі і в якій хаті вона базувалася. Лише на запитання «А що ж ви робили?» він, знітившись, відмовився відповідати.

Петро Боярчук та Андрій Криштальський — обоє з містечка Горохів на Волині. За словами Криштальського, спочатку люди повірили, що ці злочини чинять вояки УПА. Пізніше почала проступати правда. Люди чули, як «повстанці» розмовляють російською, матюкаються. Люди розуміли все, але були залякані й мовчали.

На пам’яті і Кришталь­ського залишився випадок: на Західній Україні «бандерівці» познущалися над жінкою-вчителькою, присланою зі Східної України — зґвалтували, покалічили. Після цього її відправили назад на Схід, де проводилася пропаганда на кшталт «Подивіться, які звірства бандерівці на Западній чинять».

Роман Павлов, УП