Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Початки української громадівської традиції

На основі аналізу норм давньоруського звичаєвого права, текстів Русько-Візантійських договорів та Руської правди подається історично-правовий огляд громадівської традиції давньої Русі-України, здійснено дослідження вервної громади та вічових зібрань як первісних елементів прото-громадянського су­спільства.

Початки української громадівської традиції кореняться в глибині століть. У часових координатах минулого з їх конкретно–історичними особливостями слід шукати і витоки ідеї громадянського суспільства та її співвідношення з ідеєю держави. При цьому слід враховувати, що обидві ці ідеї, особливо ідея громадянського суспільства, не є чимось незмінним, даним в готовому вигляді. Вона стала результатом певної еволюції, на якій відображаються всі суперечності історичного процесу.

Особливості української історії, у якій відносно короткі періоди державного життя поєднувалися з довгими етапами бездержавності, не могли не ві­добразитися на самому процесі формування ідеї громадянського суспільства та його співвідношення з державою. Громадянське суспільство, об’єд­нане національною ідеєю, що активно формувалось, було основою консолідації українства за умов його бездержавного існування.

Приступаючи до аналізу цього питання, слід також враховувати і ту обставину, що питання спів­відношення ідеї громадянського суспільства і держави, як і розвиток політико — правової думки в цілому, розвивалося в загальному інтелектуальному просторі Європи, частиною якого Русь-Україна була з давнього середньовіччя.

Могутня Київська Русь (IX–XII ст.), досить знана на той час у світі держава, мала розвинуті і багатогранні міжнародні стосунки, високий рівень суспільного, економічного і політичного розвитку. З нею вважали за честь поріднитися монархи Візантії, Польщі, Франції, Швеції, Угорщини. Зазначимо, що внаслідок збігу ряду історичних обставин Русь не знала нелюдського у своєму ставленні до особистої свободи рабовласницького ладу, хоча окремі його риси у вигляді холопства і мали місце. Предки українського народу ще протягом додержавної доби досягли високого рівня культурного розвитку і створили значну кількість правових звичаїв, якими керувалися в громадському і приватному житті. Давнє звичаєве право  створювало певні правові гарантії, закріплювало поступову відмову від варварських принципів кровної помсти і таліону, обмежувало сваволю і врегульовувало повсякденний побут населення Київської Русі. Ознакою реального демократизму були «ря­ди» – договори, які укладали жителі зі своїми князями. А договори з Візантією Х ст. засвідчили і помітну віротерпимість наших предків.

Про високий рівень правової культури Київської Русі переконливо свід­чить існування у великій кількості досконалих на той час юридичних збір­ників. Видатна пам’ятка давньоруського права «Ру­сь­ка правда», авторство якої пов’язують з іменами Яро­слава Мудрого та його нащадків, в багатьох аспектах вигідно відрізнялася своїм відносним гуманізмом і юридичною технікою від аналогічних європейських «варварських правд». Кодексом урегульовувався широкий спектр суспільних відносин і в тому числі в ньому містилися норми, що безпосередньо стосуються особи, її прав і свобод. Зокрема, широко врегульовувалися відносини власності і спадкові відносини. Низка норм закріплювала відсутність смертної кари, мученицьких покарань або катування під час допиту, обмеження, а згодом і заборону кровної помсти, різноманітні правові механізми захисту життя, честі і гідності особи.

З точки зору політичної організації Київська Русь не була державою в сучасному розумінні слова. Розглядати її як таку — значило б приписувати їй вищий рівень політичної організації, ніж це було насправді. Вона не мала ні централізованого управління, ні всеохоплюючої та розгалуженої бюрократичної системи. Єдиний зв’язок між володарями й підвладними, насамперед не міським населенням, існував у формі збору данини. У політиці князі керувалися особистими чи династичними інтересами, нерідко ігноруючи потреби держави і суспільства.

Накресливши у загальних рисах політичний розвиток Київської Русі, звернемося до механізмів, через які здійснювалася влада. Найважливішими з них були княжа влада, боярська рада (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва.

Основною ланкою селянського місцевого самоврядування була верв — спершу родова громада, витоки якої сягають додержавної доби. Як повідомляє на початку VІ століття Прокопій Кесарійський, «слов’яни і анти не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві, й від того у них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно». З часом верв перетворилася у територіальну сільську громаду, що об’єднувала самостійних господарів одного або кількох сіл. Члени верви спільно володіли неподільними землею, лісами, випасами та іншими угіддями. Вони були пов’язані круговою порукою і несли взаємну відповідальність за сплату данини, а також, як повідомляє Руська правда, за вчинені на території громади злочини. У вервній громаді періодично відбувалися переділи орної землі, існувала обов’язкова сівозміна. Функції управління здій­снювали вервні збори, судові справи на основі норм звичаєвого права провадив вервний суд.

Демократичну сторону суспільно-політичного устрою Києва репрезентувало віче, або збори повноправних городян, тобто «му­жів вільних, повнолітніх і непідлеглих владі сім’ї». Аналіз історико-правових джерел дозволяє стверджувати, що віча виникли ще до появи князів і, очевидно, походили від племінних рад схід­них слов’ян. Віче скли­калося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. У якості способів скликання, як стверджує видатний дослідник давньоруського права М. Владимирський-Буданов, практикувалися як усні оголошення, так і використання дзвонів. Важливе значення для визначення політичної спрямованості віча мало місце, де відбувалося зібрання. Так, у Києві віче, що розпочало відкрите повстання проти князя в 1067 році зійшлося на торговищі (на Подолі). Натомість віча, що скликалися князем, відбувалися поблизу князівського двору. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. Проте, коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду («ряд»), за якою князь зобов’язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично на вічових сходах панувала міська купецька знать, яка перетворювала їх на арену міжфракційних суперечок.

Громадянське суспільство навіть у його ранніх формах виростало поступово на ґрунті норм і стосунків, які найкраще було назвати інститутами прото-громадянського суспільства. Описуючи ці ранні форми людської солідарності й громадянського життя, ми маємо нагоду звернутися як до вічевого устрою княжої України-Русі та давнього Новгорода, так і до устрою, котрий передував утвердженню князівської влади в руських землях. Епоха Київської та Галицько-Волинської Русі (княжої держави), була епохою піднесення ролі центральної та земської (волосної) влади князів та занепаду ролі громади, особливо в період змі­цнення київської династії. Зверхність князівської влади виправдовувалася, на думку Грушевського певними ідеалізованими мотивами, у тому числі й тим, що князь виконував роль першого слуги землі чи громади, а не власниками цієї землі. Він концентрував у своїх руках усю законодавчу і виконавчу (адміністративну) владу, призначав урядників. «Про громаду ми не знаємо нічого аби вона іменувала адміністраційних або яких інших урядників, або їх скидала», окрім того, звичайно, що в дрібних сільських громадах мусили бути виборні «старці» чи «старости».

Але роль громад почала зростати із занепадом київської централізації, першим прикладом чого було повстання в Києві 1068 р. Протягом ХІ—ХІІІ ст. політична діяльність громад вважалася загальноприйнятим принципом функціонування Давньоруської держави.

Політична роль громад зводилася переважно до скликання віче, виборів або запросин, утвердження на престолі або усунення князя. Окрім того, віче могло часом укладати з князем «ряд», де зазначалося, на яких умовах від повинен правити. Але ці угоди не йшли далі найзагальніших питань, ні в чім, зрештою, не обмежуючи княжих прав у політичній і адміністративній управі. «Україн­ські громади не мають самоуправи і не змагаються за нею». Їх головна турбота — добрий і дбалий для землі князь». Водночас Грушевський зауважує, що спроби деяких істориків заперечити роль віче в політичному житті українсько — руських земель, протиставити ці князівства як монархії північним республікам (Новгороду і Пскову), не є достатньо обґрунтованими.

Адже, «суверені права громади — розпоряджатися в землі без князя чи при князю та ставити йому певні жадання, признавалися князями…». Більш того, самі князі зверталися до громади, щоб вона сказала своє слово у спір­них питаннях. Систему політичного врядування у Київській Русі цього періоду можна охарактеризувати як діарея, тобто в державі співпадають два політичні чинники. Перший найвищий чинник хоч без постійної діяльності — громада з суверенними правами з характером прояву надзвичайний; з органом — віче. Другий — князь з його дружиною й агентами, що хоч принципово стояв під контролем громади і віча, водночас в руках мав усю звичайну, щоденну, політичну й адміністративну владу і на практиці дуже часто був повновладним господарем своїх земель. Натомість, вивчаючи джерела стосовно регіонів Київської Русі, Т. Віркул застосовуючи сучасні методи їх аналізу показала, що в опису вічових зібрань присутній значний вплив тогочасних уявлень на те, як подавалося та з чи зазвичай пов’язувалося скликання віча (особлива увага до виявів нелояльності до князя тощо, тоді як менш тривожна їх тематика проходила повз уваги).

Хоч віча не були такими подіями як такими їх описи використовувалися для оцінки певних політичних колізій. Переглянувши деякі висновки щодо соціальної природи віча авторка доводить, що у більшості випадків склад віча був сталим. Судячи зі свідчень джерел про місткість площ, на яких відбувалися віча, та деяких суміжних фактів, навряд чи вони могли мати всенародний характер. Отже питання про те, кому належало право брати участь у вічах, знайшли нове витлумачення в сучасній історичній науці. Його дискусійні моменти, можливо, спонукають інших дослідників до глибшого проникнення в суть феномена, який ми вважаємо зачатками демократії й громадської участі.

Отже, на нашу думку, є підстави вважати, що ще в раннє середньовіччя на Русі-Україні складаються елементи, окремі інститути громадянського суспільства. Очевидно, що ці елементи появляються одночасно з появою державної організації суспільства, хоча саме громадянське суспільство формується значно пізніше. Київська держава не була в змозі контролювати всю різноманітність відносин в суспільстві. Величезний сектор суспільного життя функціонував незалежно від неї, не мав з державою правових відносин і під­тримувався на принципах саморегулювання. Іншими словами — це фактично була сфера позадержавного існування, яке функціонувало в першу чергу через нездатність держави охопити контролем всі сфери суспільного життя. На наш погляд, для давньоукраїнського суспільства цілком прийнятна така схема спів­відношення суспільства і держави, коли за часом на перше місце ставиться саме суспільство. Найпростіші об’єднання людей, що з’являються для забезпечення їх виживання, і в першу чергу селянські общини — верви та збори населення міста — вічові зібрання, складали його основу. Подальша еволюція соціуму, ускладнення суспільно-політичного й економічного життя має наслідком створення державних структур, які відразу ж починають розвиватися за власною логікою. Держава поступово обмежує сферу прото-громадянського суспільства, тенденцією її розвитку є повне його поглинання і перетворення вищої державної влади в головного вершителя долі підданих.

 

В.Гудов,
докторант МАУП

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com