Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Біда націонал-демократів

Українські націонал-демократи втрачають рештки політичного впливу і це велика українська несправедливість, навіть біда, проти якої щось вдіяти важко.

Це біда всієї української нації, адже саме в націонал-демократичних партіях основне ядро справжніх українських патріотів. В скрутний час потрібні саме патріоти, але домінуюча політична система вочевидь виштовхує їх подалі від влади на узбіччя. Біда в тому, що цього приниження національних демократів їм не можуть пробачити пересічні українці, які бажають мати сильну національну пар­тію. Якби була партія, яка незмінно перемагає, цілодобово дбаючи про інтереси українця, сердешні стрімголов побігли б у перші ря­ди борців, щоб засвідчити причет­ність до перемоги української справи. А тим часом українська політична сила нагадує великий, порослий мохом камінь-скалу, яку треба підважити і добряче штовхнути плечем, а далі камінь щосили покотиться згори і тисячі-мільйони рук звід­кись виникнуть, щоб торкнутись, долучитись до великої, славної сили, яка змете все осоружне українцеві.

Головна біда націонал-демократів криється ніби в дрібниці, про яку смішно говорити — вони не вміють написати доброї політичної програми і не вміють агітувати. Забувають, що не варто обіцяти українцям того, чого неможливо досягнути без підтримки самих українців. Політична програма мінімум — нічого не обіцяти, тільки змусити українців забути про депресію, переконатися в тому, що така велика національна громада може перемогти лише одним сконцентрованим бажанням і одним рухом сили в єдиному напрямі. Проте націонал-демократи роблять з року в рік одну і ту ж помилку — не насмілюються чесно і відкрито визначити місце та обов’язок етнічних українців в українській політиці. Саме це головне, а розмови про Євроінтеграцію, вступ до НАТО чи боротьбу з бідністю чи з кризою взагалі зайві — це вирішиться як наслідок швидко зростаючої української сили.

Взявши в руки програму будь-якої сучасної національної політичної партії , мимоволі відчуваєш непереборне бажання переписати з чистого аркуша, або викинути на смітник як формальний твір, написаний згідно правил ЦВК, а не як програма дії. Знаю, що образяться, але ж це правда і я можу собі дозволити її сказати, бо не бажаю кар’єри сучасного партійця.

Правлячі ліберали і соціал-популісти хоч далекі від народу, але наймають для формування програм і гасел фахівців і вони пишуть точно те, що жадає і хоче почути пересічний громадянин. Комуністи не забули настанови Лева Троцького. Чому ж націонал-демократи, які на ділі є ревними патріотами держави, а не особистого капіталу, складають такі заформалізовані, нецікаві, не очікувані душею українця партійні програми в стилі програми КПРС? Може тому, що бракує грошей на вирощування своїх фахових політтехнологів і нормальних ідеологів? А може програми є колективною творчістю лідерів, які не завжди володіють даром продукування правильних гасел? Може тому, що справжня творчість не буває колективною? Чи може традиційна тривала доповнююча роль націонал-демократів у політичних блоках зробила написання власних програм осоружною формальністю? Щось вбиває дух націонал-демократії в політичних силах, які хочуть так називатись. Доки політична сила, яка ідеологічно повинна представляти жадання нації буде заради кількох мандатів ліпити імідж народних іншим фальшивим колегам, яким глибоко байдуже життя народу, так само як і його мова? В мене таке враження, що наступна депутатська каденція націонал-демократів на службі домінуючих політичних сил буде для них останньою. Шкода, що деякі в це не вірять, або ніколи не були націонал-демократами за суттю. Може це твориться зумисне, щоб ненароком переконати українців у тому, що керування державою не їхня справа і треба обирати професіоналів, дарма що вони на дух не переносять українського і ламають язика на мові.

Йти на виборах окремо — для націонал-демократів не є проблемою гарантованого програшу. Це правда життя цієї політичної системи. Проте реальною загрозою є куди більша біда — загроза залишення великої , багатомільйонної української етнічної громади без рідного ефективного політичного проводу, який бачить мету нації і знає спосіб її досягнення. Наперекір логіці заангажованої політологічної верхівки і всім недобрим прогнозам, націонал-демократи повинні таки йти окремо вже на цих президентських виборах. Більш того, вони повинні вийти з ліберальних і олігархічних проектів і піти всі разом, облишивши надії національно орієнтувати те, що не має жодної ідеології. Дарма, що немає гарантії формальної перемоги, адже колись комусь треба підважувати порослий мохом камінь української сили і пускати його згори замість їхати на заднику чужого, багатого воза. А для цього треба готуватись і негайно без жалю викидати на смітник старі партійні програми і писати переможний і очікуваний українцем єдиний план облаштування України, без жодного чи іншомовного слова і «політичних штампів».

При всій повазі до традиційних лідерів націонал-демократичних партій, не знаходжу серед них яскравих ідеологів. Вони заслужені патріоти, добрі орга­нізатори і люблять Україну, але ж настала пора знайти собі наступників чи хоча б перших помічників з числа сучасно і глибоко національно налаштованих, висококваліфікованих політиків без титулів, які знайдуть нові слова, нові гасла і зроблять українську ідею справою кожного українця.

 

Володимир ФРанківець

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com