І де нам взять такого Буша?

Минулого тижня в США нарешті відінавгурували нового Президента. Політологи дуже доречно порівнюють цей, вибачте на слові, революційний вибір американського суспільства з тим, що струсонув США в 1961-му році, коли в Білий дім прийшов ІРЛАНДЕЦЬ Джон Кеннеді. Тридцять два його попередники були нащадками якщо не пасажирів «Мейфлауеру», то вже точно першої хвилі еміграції. І звісно ж — стовідсотковими етнічними англосаксами. До середини минулого століття ірландці в Америці вважалися «білими неграми». Хто не вірить — радимо перечитати «Вершника без голови» Майн Ріда. Або ще краще — передивитися американську кінокласику: фільм «Банди Нью Йорку».

До 1960-го року американське суспільство наїлося по вуха політичної маячні сивочолої «ісконної» еліти, котра обіймала посаду Глави держави і Верховного головнокомандуючого у пенсійному віці. І американці обрали молодого рудоволосого ірландця, предків якого не честолюбне прагнення самоствердження погнало за океан, а страшний голодомор, котрий вполовинив ірландський етнос.

Ксенофобські мотиви вбивства Джона Кеннеді, здається, не розглядалися офіційним слідством. Відтак не будемо розвивати цю тему і проводити відповідні паралелі.

Барак Хусейн Обама переміг значною мірою завдяки тому факту, що Джордж Буш-молодший виявився найгіршим президентом США. Принаймні за останні 100 років. Він мав усе, щоб за старими американськими канонами залишити про себе добру згадку: бездоганне етнічне походження, вервечку предків — стовідсоткових американців. Нарешті батька — досвідченого розвідника і політика, котрий, як не крути, але зробив США єдиною супердержавою в світі. Джордж Буш-молодший мав усе — і все розтринькав у найбездарніший спосіб. Терпець американців увірвався, і вони в більшості своїй проголосували за американця в першому поколінні, сина бідного емігранта з Африки, людину без будь-яких зв’язків у американській білій еліті і на додачу — темношкірого. Тобто спрацював ефект відомого психологам принципу: нехай навіть гірше, аби інше.

Що ж — поживемо, побачимо.

І повернемося до сьогочасної України. Виникає питання: що треба вчворити нашим традиційним кандидатам на папаху, аби затурканий ними електорат спересердя вибрав би нарешті щось принципово інше, ніж… Та пальцем у конкретні особи тикати не будемо, їх і так усі добре знають.

Як на наш суб’єктивний погляд, нинішня адміністрація з Банкової аж нічим не краща колишньої адміністрації Дж. Буша-молодшого. Довели країну не лише до фінансово-економічної, а й до повної політичної кризи. Примудрилися настроїти проти себе тих, хто в 2004-му році ладен був їх на руках носити. Нарешті — встряли в абсолютно безглузду і непотрібну війну, щоправда, лише газову. Але не забувайте, що до виборів залишився майже рік. А розмови про введення надзвичайного стану точаться вже нині. Споконвічні національні ідеали, за які покладені життя мільйонів українських патріотів, зусиллями тупоголової канцелярської братії перетворені на посміховисько і привід до примітивних жартиків у різноманітних телешоу. Але чи достатньо цього для того, щоби наш виборець нарешті згадав, що він — народ, а не тупе бидло, здатне за пачку гречки обрати собі на голову те, що, даруйте за каламбур, на ту голову не налазить. Печальний досвід української столиці доводить, що НЕ ДОСТАТНЬО.

Кільканадцять днів тому Президент України висловив надзвичайно важливу думку про те, що всі біди нашої молодої держави йдуть від політиків, котрі саму незалежність України сприймають виключно як черговий особистий бізнес-проект. Не будемо уточнювати, яких саме політиків мав на увазі Гарант Конституції і Незалежності: відвертих своїх опонентів чи горезвісних «любих друзів», а також кумів, кумась і т.п. Головне — щоби кожен, хто, на щастя, не входить до цієї сумнівної когорти, в момент справді вирішального вибору замислився: а кого ми обираємо? Вашингтона з новим і праведним законом чи вчорашнього Джорджа Буша-молодшого? Звісно, в українській версії.

В.Н.