Трагедія не терпить метушні

Одразу наголошуємо: це виключно суб’єктивні нотатки, а не претензії на істину в будь-якій ін­станції. В їх основі — болючі міркування на справді серйозну тему: чи викликали всі зусилля та кошти, вкладені в офіційне відзначення 75-ї річниці Голодомору сподіваний резонанс як у самій Україні, так і за її межами.

На нашу думку результат непомірний з витратами. І мова не про те, чи занадто «коштовним» як на кризові часи виявився Монумент у Києві. Зрештою, кошторис на його зведення затверджувався задовго до того, як світова банківська система злетіла з гальм. Йдеться про набагато дорожче і вагоміше — авторитет української влади і ук­раїн­ської Держави в нинішньому неспокійному світі.

На разі залишимо за межами цього коментарю позицію Москви, бо вона, ця позиція не така проста, як вважає багато хто з провладних спічрайтерів та піарщиків. Проаналізуємо, бодай побіжно, що робив останнім часом Київ.

На нашу суб’єктивну думку від самого початку відбулося небажане для України зміщення понять. До того ж, з нашої, української вини. Замість донести історичну правду байдужому до українських реалій світові ми встряли в термінологічну дискусію на тему, чи є Голодомор геноцидом.

Ця дискусія була заздалегідь програшною для України, бо наш Голодомор мав під собою ідеоло­гічне підґрунтя. Тодішні кремлівські диктатори винищували українців виключно як своїх ідейних супротивників. Адже національна ідеологія українців, що базується на засадах консерватизму і моральних цінностей православ’я, активно і пасивно опиралася сатанинсько-богохульній теорії і практиці так званого «марксизму-ленінізму». Насправді ж це був стовідсотково рабовласницький лад у технічних реаліях ХХ століття.

Основний і, по суті, єдино легітимний документ, що подає правові виміри геноциду — відповідна резолюція ООН, прийнята ще наприкінці 40-х років минулого століття — якраз і не визначає масове винищення людей з ідеологічних міркувань як форму геноциду. У проекті резолюції ідеологічна складова геноциду фігурувала — на рівні з расовою, релігійною та етнічною. Проте делегація СРСР в ООН, яку очолював один із режисерів масових сталінських репресій Вишинський, наполягла на тому, щоб у остаточній версії документу ідеологічний геноцид не згадувався. Чому? Тому, що в такому разі Об’єднані Нації могли би звинуватити комуністичну владу Кремля передусім у масовому винищенні на генному рів­ні українського народу 1932—33 років.

Якраз тодішня позиція радянських комуністів є об’єктивним доказом то­го, що вони усвідомлювали мету і спосіб своїх ді­янь. Тобто — Великий Голод 1933 року планувався і здійснювався як геноцид. Чому наша влада, наші дипломати і наші, вибачайте на слові, журналісти не скористалися цим незаперечним аргументом? Чому Україна, як держава-засновниця ООН і досі не виступила з ініціативою переглянути міжнародно-правове визначення геноциду у відповідності з новими геополітичними реаліями? Що завадило? Професійний олігофренізм? Чи щось гірше?

Ще один парадоксальний факт: опоненти визнання Голодомору 1933-го року як форми геноциду оперують, як правило, двома-трьома примітивними контраргументами. Перший: в Україні, мовляв, вмирали від голоду не тільки українці, а й представники всіх інших національностей СРСР. Але українське село стало багатонаціональним саме ПІСЛЯ 1933-го року, коли у вимерлі від голоду села примусово завозили ешелонами новітніх «колоністів» — мало не з усіх регіонів неосяжної «тюрми народів». До Великого Голоду український етнос населяв переважно саме села і маленькі містечка. Це співвідношення не змінила революція та громадянська війна. Спроба так званої «українізації» в 20-х роках минулого століття якраз і підтвердила цей незаперечний факт — українською мовою в містах розмовляти було нікому, бо там не було українців.

Псевдоаргумент другий: голодували, мовляв, не тільки в Україні, а й на Кубані, Курщині, Білгородщині і Казахстані. Стосовно Казахстану — корінний етнос вимер від голоду, бо більшовики насильно перевели його з кочового способу життя на осілий. Казахи-кочівники не вміли вирощувати хліб. А в Україні хліборобів винищували свідомо, забираючи у людей і зерно, і продукти. Далі: і Кубань, і Курщина з Білгородщиною на ті часи були населені переважно українцями. Ет­ні­чні кордони України набагато ширші, ніж адміністративні, встановлені більшовиками після 1922-го року.

Просто? Тоді чому ж ці прості контраргументи чомусь залишаються надбанням вузького грона фахівців? Для чого створений інститут історичної пам’яті? Тільки для покладання квітів і від­стоювання панахид? Чи не задорога жива декорація?

В.Н.